розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства фірми "Каско" про визнання угоди дійсною та визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2010 року,-

У лютому 2010 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ППФ "Каско" про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та визнання права власності на нерухоме майно. Позовні вимоги мотивовано тим, що між позивачем та відповідачем було досягнуто домовленість про купівлю-продаж нерухомого майна (будівля закусочної з прибудовою та відповідними допоміжними спорудами, що знаходиться АДРЕСА_1) на виконання якої позивач сплатила на користь відповідача грошові кошти у розмірі 900000,00 грн.. Одночасно між сторонами укладено попередній договір за яким відповідач взяв на себе зобов’язання нотаріально посвідчити укладений договір після отримання всіх необхідних правоустановчих документів на самовільно збудовані споруди. Однак всупереч досягнутій домовленості відповідач взяті на себе зобов’язання не виконав.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2010 року позов задоволено у повному обсязі, вирішено питання розподілу судових витрат.

Апеляційним судом Дніпропетровської області 23 грудня 2010 року у даній справі винесено рішення, яким апеляційні скарги ОСОБА_2, Павлоградської міської ради та Західно-Донбаської об’єднаної державної податкової інспекції задоволено, рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволені позову.

Не погоджуючись з рішенням апеляційного суду позивач подала касаційну скаргу в якій порушує питання про скасування рішення апеляційного суду та залишення в силі рішення місцевого суду, мотивуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами статті 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в позові, обґрунтовано виходив з того, що норма ч.2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК України пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін.

До таких висновків апеляційний суд дійшли із врахуванням вимог матеріального та процесуального закону.

Апеляційним судом встановлено, що ППФ "Каско" на праві приватної власності належить закусочна з прибудовою АДРЕСА_1 на підставі свідоцтв про право власності виданих виконкомом Павлоградської міської ради 25 25 травня 2001 року та 11 березня 2002 року. Даний об’єкт складається з закусочної "А", прибудови "В" та самовільно збудованих літніх кафе "Г", "Д", "З", будівель "Е", "Ж" (т. 1 а.с. 6).

Як було зазначено, позивач посилається на те, що між нею та відповідачем було досягнуто домовленість про купівлю-продаж зазначеного нерухомого майна відповідно до якої позивач сплатила на користь відповідача грошові кошти у розмірі 900000,00 грн.. Одночасно між сторонами домовленості укладено попередній договір за яким відповідач взяв на себе зобов’язання нотаріально посвідчити укладений договір після отримання всіх необхідних правоустановчих документів на самовільно збудовані споруди (т.1 а.с. 5). Однак відповідач ухилився від нотаріального посвідчення даного договору.

Відповідно до ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Апеляційним судом обґрунтовано взято до уваги, що літні кафе "Г", "Д", "З" та будівлі "Е", "Ж" АДРЕСА_1 є самочинними спорудами, на закусочну "А" з прибудовою "В" за вказаною адресою накладено арешт на підставі ухвали Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2009 року (т.1 а.с. 19). Крім того всі активи відповідача перебувають у податковій заставі згідно з актом опису від 12 червня 2009 року, що вбачається з витягу про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (т.1 а.с. 58).

Отже, встановленим у справі обставинам суд апеляційної інстанції дав належну оцінку і дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Наведені в касаційній скарзі доводи висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Згідно зі статтею 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Виходячи з вищевказаного, рішення апеляційного суду Дніпропетровської області ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, -