розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім’єю та визнання житлової квартири об’єктом спільної власності подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 2 грудня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 20 січня 2011 року,

У серпні 2010 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що з 9 травня 1999 року вона почала зустрічатися, підтримувати стосунки з ОСОБА_6, а з весни 2000 року вони почали проживати разом у квартирі, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та яка придбана за їх сумісні кошти у квітні 2000 року. 17 серпня 2004 року між ними укладений шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_6 помер. Після його смерті відкрилася його спадщина, зокрема на квартиру, яку вони придбали разом, але оформили на ОСОБА_7 Спадкоємцями ОСОБА_6 є його діти: ОСОБА_5, ОСОБА_7 та дружина - ОСОБА_3 Оскільки квартира була придбана ОСОБА_3 та ОСОБА_6 разом за сумісні кошти, позивач звернулась до суду із вимогою про визнання факту перебування в шлюбних відносинах з ОСОБА_6 з квітня 2000 року по 17 серпня 2004 року, визнання спірної квартири об’єктом спільної сумісної власності та визнання права власності на Ѕ частину вищезазначеної квартири.

Рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 2 грудня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 20 січня 2011 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено повністю. Визнано факт перебування ОСОБА_3 в шлюбних відносинах з ОСОБА_6 в період з квітня 2000 року по 17 серпня 2004 року. Визнано житлову квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_6 Визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частину житлової квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

У касаційній скарзі ОСОБА_8 порушує питання про скасування рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 2 грудня 2010 року та ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 січня 2011 року, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні справи судами встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_6 з квітня 2000 року фактично проживали однією сім’єю, тобто перебували у фактичних шлюбних відносинах.

27 квітня 2000 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу однокімнатної квартири, яка розташована в АДРЕСА_1.

17 серпня 2004 року ОСОБА_3 та ОСОБА_6 уклали шлюб.

Відповідно до свідоцтва про смерть ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_6 помер. Після його смерті відкрилася спадщина, зокрема на спірну однокімнатну квартиру.

Задовольняючи позов в повному обсязі, місцевий суд, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що спірна квартира є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки на момент набуття права власності на квартиру ОСОБА_3 та ОСОБА_6 проживали однією сім’єю, вели спільне господарство, грошові кошти на придбання квартири збирали разом, а тому вона придбана за рахунок їх спільної праці; укладення в подальшому шлюбу між ними свідчить про їх намір на створення спільної сумісної власності; норми ст.ст. 63, 70 СК України, що набрав чинності з 1 січня 2004 року, поширюються на спірні правовідносини.

Проте повністю погодитися з цими висновками судів не можна.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми Сімейного кодексу України (2947-14) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року.

Відповідно до чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону України "Про власність", ст. 22 КпШС України); майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім’ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону України "Про власність"); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім’ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду").

В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 року "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) ).

Таким чином, для визнання за особою, яка проживала з іншою особою без укладення шлюбу, права власності на частку у спірному майні, набутому до 1 січня 2004 року, вона має надати суду належні та допустимі докази про власну участь у набутті цього майна, оскільки сам по собі факт спільного проживання без реєстрації шлюбу, без визначення ступеня її участі працею і коштами у створенні спільної часткової власності не може бути підставою для визнання права власності на половину спірного майна.

Отже, права і обов’язки щодо спірного майна виникають в момент його придбання, тому правовий режим майна (квартири), придбаного у 2000 році і правовідносини між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 із приводу нього, не можуть регулюватися нормами СК України (2947-14) , який набрав чинності з 1 січня 2004 року.

Згідно з вимогами чч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Проте суди обох інстанцій, встановивши факт придбання квартири в квітні 2000 року, дійшли помилкового висновку про те, що на спірні правовідносини поширюється дія норм СК України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року; а також, що факт спільного проживання без реєстрації шлюбу, без визначення ступеня участі ОСОБА_3 коштами у придбанні квартири, є підставою для визнання цієї квартири об’єктом спільної сумісної власності та визнання за ОСОБА_3 права власності на її половину квартири.

В зв’язку з цим колегія суддів вважає, що суди не визначилися з правовими нормами, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Крім того, суди не встановили в повному обсязі обставини справи щодо участі ОСОБА_3 у набутті спірної квартири (внесення власних грошових коштів).

З огляду на викладене, ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 2 грудня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 20 січня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.