Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,

суддів: Дем’яносова М.В., Мазур Л.М., Олійник А.С., Писаної Т.О.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання повнолітньої доньки, яка продовжує навчання та половини понесених додаткових витрат на утримання дітей, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Тернопільського міськрайонного суду від 15 жовтня 2010 року та рішення апеляційного суду Тернопільської області від 23 грудня 2010 року,

У березні 2010 року позивач звернулась до суду із вказаним позовом, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила стягнути з відповідача на її користь аліменти у розмірі 500 грн. щомісячно на навчання доньки до досягнення нею 23 років, з моменту досягнення нею повноліття 11 липня 2009 року, додаткові витрати на дітей у розмірі 6244 грн. 97 коп.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 15 жовтня 2010 року позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача на утримання повнолітньої доньки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, аліменти в розмірі 200 грн. щомісячно, починаючи з 11 липня 2009 року до досягнення нею 23 років на період навчання, та фактично понесених додаткових витрат на дітей у розмірі 4128 грн. 17 коп., а також судові витрати. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення в частині стягнення аліментів за один місяць допущено до негайного виконання.

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 23 грудня 2010 року рішення суду першої інстанції частково змінено, зменшено суму стягнення додаткових витрат на дітей до 936 грн. 26 коп. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі рішення з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та направити справу на новий розгляд.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 10 серпня 2005 року.

Від шлюбу у подружжя народилось двоє дітей: дочка ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та син ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Із 1 вересня 2009 року дочка ОСОБА_3 навчається на юридичному факультеті Київського національного університету ім. Т.Шевченка на денній формі навчання за державним замовленням, стипендії не отримує.

Відповідно до ст. ст. 199, 200 СК України, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у ст. 182 цього Кодексу.

У п. 20 постанови Пленуму від 15 травня 2006 року № 3 (v0003700-06) "Про застосування окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" Верховний Суд України роз’яснив, що обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.

За змістом ст. 199 СК України обов’язок утримувати повнолітню дочку, яка продовжує навчання покладено на обох батьків.

Обгрунтовано встановивши наявність у ОСОБА_3 потребу у матеріальній допомозі у зв’язку із навчанням в університеті та вказавши на обов’язок позивача разом із відповідачем її утримувати, суд першої інстанції належним чином не мотивував свій висновок про визначення розміру аліментів у 200 грн. Крім того, без врахування положень ч. 2 ст. 57, ст. 184 ЦПК України в основу рішення поклав усні пояснення позивача про те, що вона працює неофіційно у приватній структурі бухгалтером і отримує доходи, зазначивши, що їх розмір суду вона не повідомила.

Таким чином, суд першої інстанції неповно з'ясував обставини справи щодо наявності у відповідача можливості надавати утримання повнолітній дочці з урахуванням матеріального стану позивача, що має значення для визначення розміру аліментів.

Згідно зі ст.191 СК України аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред’явлення позову. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову та стягуючи аліменти на ОСОБА_3 за минулий час із дати досягнення нею повноліття - 11 липня 2009 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із доведеності ОСОБА_1 вжиття нею заходів щодо одержання аліментів із відповідача, якими є її звернення до суду із відповідним позовом до відповідача.

Проте, такого висновку суди першої та апеляційної інстанцій дійшли з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 14 травня 2009 року, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на дочку відмовлено з тих підстав, що на час розгляду справи дочка ОСОБА_3, хоча й навчалася в університеті, але не досягла повноліття, і на її утримання з відповідача за рішенням суду стягувалися аліменти.

Застосовуючи до правовідносин сторін положення ч.2 ст.191 СК України суди не звернули увагу на те, що за змістом цієї статті аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач вживала заходи щодо їх одержання з відповідача, але не могла їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати.

Суди не дали належної оцінки тому факту, що вжиті позивачем заходи про стягнення аліментів на повнолітню дитину, а саме: звернення до суду із відповідним позовом, не можна вважати такими, оскільки на час звернення до суду у позивача не виникло право на їх отримання на підставі ст.199 СК України.

У порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України апеляційний суд на зазначені положення закону уваги не звернув, не дав відповідної правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам щодо визначення судом першої інстанції розміру аліментів та вжиття позивачем заходів щодо їх одержання з відповідача на повнолітню дочку, яка продовжує навчання; ухилення відповідача від їх сплати на вимогу позивача, унаслідок чого дійшов передчасного висновку про доведеність обставин, які мають значення для застосування ст.182, ч.2 ст.191 СК України, а саме визначення розміру аліментів та визначення часу, з якого вони присуджуються.

За таких обставин визнати рішення апеляційного суду про залишення без змін рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання повнолітньої дочки ОСОБА_3 аліменти в розмірі 200 грн. щомісячно, починаючи з 11 липня 2009 року до досягнення нею 23 років на період навчання законним і обґрунтованим не можна, тому воно підлягає скасуванню у цій частині з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду від 15 жовтня 2010 року та рішення апеляційного суду Тернопільської області від 23 грудня 2010 року в частині стягнення з ОСОБА_2. на користь ОСОБА_1. на утримання повнолітньої дочки ОСОБА_3 аліменти на період навчання скасувати, передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині рішення Тернопільського міськрайонного суду від 15 жовтня 2010 року та рішення апеляційного суду Тернопільської області від 23 грудня 2010 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.