Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третьої особи - публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит", про стягнення коштів в порядку регресу за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Крюківського районного суду Полтавської області від 21 червня 2010 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської області від 20 жовтня 2010 року,

ОСОБА_6 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 22 жовтня 2007 року між ВАТ "Банк "Фінанси та кредит" та ОСОБА_7 було укладено кредитний договір, відповідно до якого Банк надавав останньому кредит в сумі 70 000 гривень з кінцевим терміном повернення всієї заборгованості до 22 жовтня 2010 року та щомісячною сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 21 % річних.

Одночасно між ним та Банком укладений договір поруки № МК51-07/2-П відповідно до якого він є поручителем ОСОБА_7 по вищезазначеному кредитному договору.

За умовами кредитного договору позичальник зобов'язаний в строк до 10 числа кожного місяця здійснювати в складі щомісячного платежу за кредитом погашення заборгованості за кредитними ресурсами та відсотками в розмірі, що встановлений в графіку погашення кредиту, однак ОСОБА_7 протягом 2008 року постійно порушував умови кредитного договору, в результаті чого банком нараховувалася пеня.

В зв'язку з вищенаведеним Банк пред'явив в порядку ст. 553 ЦК України вимоги до позивача як поручителя за кредитним договором і він був вимушений сплачувати не тільки передбачений договором кредит та відсотки, але й нараховану пеню в результати несвоєчасної оплати ОСОБА_7

В подальшому у зв'язку з систематичною несплатою ОСОБА_7 виплат, передбачених кредитним договором він вимушений був сам сплачувати передбачені договором платежі.

Крім того, враховуючи, що кредит брався на придбання автомобіля згідно вимог кредитного договору ним було проведено оплату страхових внесків за автомобіль в сумі 1 550 гривень, ураховуючи те, що він виконав обов'язки ОСОБА_7 щодо сплати виплат по кредиту, відсотків та пені за період з серпня 2008 року по жовтень 2009 року вважає, що вказана сума підлягає стягненню з відповідача на його користь.

У подальшому позивач уточнив позовні вимоги та остаточно просив суд ухвалити рішення, яким стягнути з ОСОБА_7 на його користь грошові кошти сплачені за період з 1 липня 2008 року по 9 квітня 2010 року по кредитному договору від 22 жовтня 2007 року в сумі 21 653 гривні 07 копійок (суми згідно довідки банку та квитанцій), 1 150 гривень страхового внеску, 3 500 гривень витрат на правову допомогу, 321 гривню судового збору та 120 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Рішенням Крюківського районного суду Полтавської області від 21 червня 2010 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської області від 20 жовтня 2010 року, позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача 22 803 гривні 07 копійок грошові кошти в порядку регресу, 3 500 гривень витрат за надання правової допомоги, 228 гривень 03 копійки судового збору, 120 гривень витрат з ІТЗ.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 порушує питання про скасування оскаржуваних судових рішень і ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходили з того, що на підставі ч. 2 ст. 556 ЦК України до позивача як поручителя у зв’язку з виконанням зобов’язань за кредитним договором переходять усі права кредитора в цьому зобов’язанні, у тому числі щодо стягнення в порядку регресу коштів, сплачених ним по кредитному договору, тому стягнули з відповідача.

Однак висновки судів не ґрунтуються на вимогах закону та зроблені без врахування фактичних обставин справи, тому з ними не можна погодитися, виходячи із наступного.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Ухвалені у справі судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.

Судом установлено, що 22 жовтня 2007 року між ВАТ "Банк "Фінанси та кредит" та ОСОБА_7 було укладено кредитний договір відповідно до якого ОСОБА_7 надано кредитні кошти в розмірі 70 000 гривень для споживчих цілей та з оплатою за процентною ставкою 21 % річних (а.с. 46-50).

У забезпечення виконання зобов’язання ОСОБА_7, 22 жовтня 2007 року між ОСОБА_6 та ВАТ "Банк "Фінанси та кредит" укладено договір поруки, згідно з яким поручитель зобов’язується відповідати за виконання позичальником усіх його зобов’язань перед кредитором у повному обсязі (а.с. 55).

Як вбачається з матеріалів справи, у зв’язку з невиконанням умов кредитного договору ВАТ "Банк "Фінанси та кредит" 16 грудня 2008 року, 19 лютого 2009 року, 22 квітня 2009 року, 18 червня 2009 року та 7 липня 2009 року направлялися вимоги, ОСОБА_6, як поручителю про сплату заборгованості у зв’язку з невиконанням зобов’язань за вказаним кредитним договором (а.с. 5-10).

З повідомлення ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" від 9 квітня 2010 року № 1020 та наявних в матеріалах справи квитанцій на виконання зобов’язань, що витікають з договору поруки, вбачається, що ОСОБА_6 було сплачено за період з 1 липня 2008 року по 9 квітня 2009 року платежі по кредиту на загальну суму 21 653 гривні 07 копійок (а.с. 61).

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Однак договором поруки додаткова відповідальність поручителя передбачена не була, тому відповідач і позивач є солідарними боржниками .

Відповідно вимог ст. 543 ЦК України у разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов’язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників.

Солідарні боржники залишаються зобов’язаними доти, доки їхній обов’язок не буде виконаний у повному обсязі.

Відповідно вимог ст. 556 ЦК України після виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов’язок боржника.

До поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Зазначені наслідки наступають у разі повного виконання поручителем забезпеченого порукою (ч. 2 ст. 556 ЦК України) за умовами виконання зобов’язання поручителем у відповідності до умов договору поруки п. п. 1.1., 2.1, 2.2, 2.3 (а.с. 55).

Однак, з матеріалів справи не вбачається, що зобов’язання перед ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" за кредитним договором від 22 жовтня 2007 року були виконанні у повному обсязі поручителем, тому сплачені ОСОБА_6 кошти за період з 1 липня 2008 року по 9 квітня 2009 року у розмірі 21 653 гривні 07 копійок не є коштами які можуть бути стягнути на підставі вимог ст. 556 ЦК України.

Згідно із ч. 1 ст. 544 ЦК України боржник, який виконав солідарний обов’язок, має право на зворотну вимогу (регресу) до кожного з решти солідарних боржників у рівні частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.

У зв’язку з тим, що зобов’язання за кредитним договором від 22 жовтня 2007 року у повному обсязі ОСОБА_6 не виконанні то не можна вважати, що у нього виникли підстави для застосування регресної вимоги до відповідача.

Крім цього, судами не було враховано, що на даний час в Крюківському районному суді м. Кременчука знаходиться цивільна справа за позовом ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" до ОСОБА_7 та ОСОБА_6 про стягнення заборгованості по вказаному кредитному договору.

На порушення вимог ст. ст. 212, 213 ЦПК України суд першої інстанції на зазначені положення закону уваги не звернув; доказам, які надав відповідач на підтвердження своїх заперечень, оцінки не дав; їх належності й достовірності належним чином не перевірив; задовольняючи позовні вимоги не встановив і в рішенні не зазначив, чи у повному обсязі було виконано поручителем зобов’язання за кредитним договором перед Банком для застосування ст. 556 ЦК України.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги; в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Крюківського районного суду Полтавської області від 21 червня 2010 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської області від 20 жовтня 2010 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

Ухвала оскарженню не підлягає.