Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

розглянувши справу за позовом ОСОБА_6 до Полтавського обласного центру медико-соціальної експертизи, третя особа – головний лікар Полтавського обласного центру медико-соціальної експертизи ОСОБА_7 про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення грошової компенсації за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 27 жовтня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 24 січня 2011 року,

У травні 2010 року ОСОБА_6 пред’явила у суді позов до Полтавського обласного центру медико-соціальної експертизи, мотивуючи свої вимоги тим, що 14 серпня 1995 року позивач прийнята на роботу до Полтавського обласного центру медико-соціальної експертизи на посаду лікаря-невропатолога Лубенської міжрайонної МСЕК. 16 квітня 2010 року позивача ознайомлено з наказом головного лікаря Полтавського обласного центру медико-соціальної експертизи № 51 від 15 квітня 2010 року про накладення на ОСОБА_6 дисциплінарного стягнення у вигляді оголошення догани за те, що вона була відсутня на робочому місці 14 квітня 2010 року з 8 год. до 9 год. 30 хв. без поважних причин та без дозволу керівництва. На засідання профспілкового комітету її було викликано 19 квітня 2010 року до м. Полтава. Про прийняте комітетом рішення її ніхто не повідомив. Керівник Лубенської міжрайонної МСЕК 20 квітня 2010 року не допустив її до роботи, у зв’язку з звільненням з займаної посади, і вимагав від неї поставити підпис про ознайомлення із ксерокопією наказу про звільнення. Оригіналу наказу про звільнення позивачу ніхто не показав, трудова книжка їй не видана. 26 квітня 2010 року вона на пошті отримала цінний лист, у якому було повідомлення від 19 квітня 2010 року про те, що наказом від 19 квітня 2010 року № 44-к вона звільнена з займаної посади за систематичне невиконання трудових обов’язків згідно п. 3 ст. 40 КЗпП України та рекомендовано з’явитися за отриманням трудової книжки. У відділі кадрів 12 травня 2010 року їй було видано копію наказу про звільнення та трудову книжку. Просила суд визнати незаконним та скасувати наказ Головного лікаря Полтавського обласного центру медико-соціальної експертизи №44-к від 19 квітня 2010 року, поновити її на роботі на посаді лікаря-невропатолога Лубенської міжрайонної МСЕК Полтавського районного центру медико-соціальної експертизи, стягнути з відповідача на її користь грошову компенсацію за весь час вимушеного прогулу виходячи з розрахунку по 90,55 грн за кожен робочий день з 20 квітня 2010 року по день фактичного поновлення на роботі, стягнути з Полтавського обласного центру медико-соціальної експертизи на її користь 100 000 грн на відшкодування завданої моральної шкоди, судові витрати на оплату послуг адвоката та просила покласти на відповідача інші судові витрати.

Уточнюючи позовні вимоги, позивачка просила визнати незаконним наказ головного лікаря Полтавського обласного центру МСЕ від 19 квітня 2010 року № 44-к, поновити її на роботі, стягнути з Полтавського обласного центру МСЕ на її користь заробітну плату за весь час вимушеного прогулу,

5 000 грн у відшкодування моральної шкоди та судові витрати, пов’язані з оплатою юридичних послуг.

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від

27 жовтня 2010 року в задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 24 січня 2011 року рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 27 жовтня 2010 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати постановлені судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Проте зазначеним вимогам рішення суду не відповідає.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що головний лікар Полтавського обласного центру МСЕ правомірно звільнила ОСОБА_6 на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України за систематичне невиконання без поважних причин обов’язків, покладених на неї трудовим договором та правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Проте погодитись із такими висновками суду не можна, оскільки суд дійшов їх з порушенням норм процесуального права.

Відповідно до п. 3 ст. 40 КЗпП України трудовий договір може бути розірвано в разі систематичного невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо раніше до нього застосовувались заходи дисциплінарного стягнення.

Виходячи з цього, при звільненні працівника з підстав, передбачених даною нормою закону, організація повинна навести конкретні факти допущеного ним невиконання обов’язків, зазначити, коли саме вони мали місце, які проступки вчинив працівник після застосування до нього стягнення та коли.

Як убачається з копії наказу від 19 квітня 2010 року № 44-к, позивачку звільнено з роботи за систематичне невиконання без поважних причин обов’язків, покладених на неї трудовим договором та правилами внутрішнього трудового розпорядку.

У даному випадку відповідач обмежився лише загальним посиланням на систематичне невиконання без поважних причин ОСОБА_6 посадових обов’язків при застосуванні такого крайнього заходу як звільнення та не врахував положення ч. 3 ст. 149 КЗпП України, згідно з яким при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 22 постанови від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, необхідно з’ясувати, в чому конкретно виявилося порушення, яке стало приводом до звільнення; чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за п. 3 ст. 40 КЗпП; чи додержано власником або уповноваженим ним органом передбачені ст.ст. 147-1, 148, 149 КЗпП правила й порядок застосування дисциплінарних стягнень.

Суд належним чином не з’ясував, у чому конкретно виявилося порушення, яке стало приводом до звільнення позивачки, та чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору.

Оскільки тільки правомірно накладені стягнення можуть ураховуватись і бути підставою для звільнення працівника за п. 3 ст. 40 КЗпП України, суд, вирішуючи даний спір, повинен був з’ясувати систематичне невиконання яких саме трудових обов’язків позивачем передувало звільненню.

Також суд не встановив та не зазначив у рішенні за який саме проступок на роботі, вчинений позивачкою після оголошення їй догани, вона була звільнена.

Указані порушення закону залишились поза увагою і суду апеляційної інстанції.

З огляду на викладене судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від

27 жовтня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від

24 січня 2011 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.