розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора Солом’янського району м Києва в інтересах держави в особі Солом’янської у м. Києві районної державної адміністрації, треті особи: Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в м. Києві, КП "Житло-Сервіс", КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна" про знесення самочинно зведеної споруди; та за позовом ОСОБА_3 до КП "Житло-Сервіс", треті особи: Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в м. Києві, КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна" про визнання права власності на житловий будинок за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 7 червня 2010 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 14 жовтня 2010 року,

Прокурор Солом’янського району м. Києва звернувся до суду з зазначеним позовом в інтересах держави в особі Солом’янської районної в м. Києві державної адміністрації до відповідача та просив зобов’язати ОСОБА_3 знести самочинно зведену споруду по АДРЕСА_1

Відповідач, заперечуючи проти позову, звернувся з позовом, в якому просив визнати право власності на самочинне будівництво, посилаючись на те, що будівництво будинку відповідачем було здійснено на земельній ділянці, що належить йому на праві власності, але йому відмовляють у реєстрації права власності.

Рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 7 червня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 14 жовтня 2010 року, позов прокурора Солом’янського району м Києва в інтересах держави в особі Солом’янської у м. Києві районної державної адміністрації задоволено. Зобов’язано ОСОБА_3 за власний рахунок знести самочинно збудовану споруду по АДРЕСА_1. У задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання права власності на самочинно збудований житловий будинок відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 порушує питання про скасування судових рішень та передачу справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.

Так, судом встановлено, що ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 30 жовтня 2007 року та Державного акту від 18 грудня 2007 року № ЯЕ 973820 про право приватної власності на земельну ділянку є власником земельної ділянки площею 0, 10 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням для обслуговування жилого будинку та господарських будівель (а.с. 6).

Розпорядженням Солом’янської районної в м. Києві державної адміністрації № 2387 від 25 грудня 2007 року ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проектної документації на будівництво індивідуального житлового будинку та господарських споруд і будівель на земельній ділянці за вказаною адресою.

Цим же розпорядженням його зобов’язано отримати архітектурно-планувальне завдання в Головному управлінні містобудування, архітектури та дизайну міського середовища КМДА, виконати технічні умови експлуатаційних організацій на приєднання об’єкту до інженерних мереж міста, оформити дозвіл на виконання будівельних робіт, а також розробити та погодити проектну документацію, включаючи погодження в спеціалізованому управлінні противозсувних робіт.

У жовтні 2009 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в м. Києві за зверненням Солом’янської у м. Києві державної адміністрації була проведена перевірка дотримання відповідачем правил містобудування, в результаті якої було виявлено, що відповідачем проводиться самочинне будівництво монолітно-каркасної споруди.

Задовольняючи позов прокурора, поданий в інтересах держави в особі Солом’янської у м. Києві районної державної адміністрації, суд керувався ч. 4 ст. 376 ЦК України, ст. 29 Закону України "Про планування та забудову територій", а також та п.19 Порядку надання дозволу на виконання будівельних робіт, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1104 від 30 вересня 2009 року (1104-2009-п) , відповідно до яких здійснення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт, або здійснення робіт з порушенням прав інших осіб вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом, отже підлягає знесенню.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання права власності на самочинне збудований будинок, суд виходив з того, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво, не набуває права власності на нього.

Проте висновки судів є передчасними.

Відповідно до ч. 1 п. 4 ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання щодо правової норми, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Як вбачається з позовної заяви прокурора, в обґрунтування позову він посилається на ст. 376 ЦК України без зазначення частини цієї статі.

Однак, за змістом зазначеної норми права, знесення майна як самочинно збудованого передбачено як на підставі ч. 4 так і ч. 7 ст. 376 ЦК України.

Ухвалюючи рішення про знесення самочинної забудови, суди не визначились з нормою права, яка підлягає застосуванню, оскільки, як вбачається з рішень, суд розглядав об’єкт будівництва як такий, що зводиться без відповідного дозволу та порушує права інших осіб. При цьому суд застосовував ч. 4 ст. 376 ЦК України.

Разом з цим, за змістом зазначеної норми права майно підлягає знесенню як самочинне якщо воно побудоване на земельній ділянці, власник якої заперечує проти визнання на нього права власності за особою, яка здійснила таке будівництво, або якщо таке будівництво порушує права інших осіб.

Як встановлено судами, відповідач здійснив будівництво на земельній ділянці, яка належить йому на праві власності, а тому така норма права до зазначених правовідносин застосовуватись не може.

Наслідки самочинного будівництва у тих випадках, коли воно проводиться на земельній ділянці, що була відведена для цієї мети, але будівництво проводиться без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил, регулюються п. 7 ст. 376 ЦК України.

Зокрема, якщо особа має дозвіл на будівництво, але при цьому допустила істотні відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам, або порушує права інших осіб, чи допустила істотне порушення будівельних норм і правил і є технічна можливість виконати перебудову, відповідний орган державної влади може зобов’язати особу провести відповідну перебудову.

З позовної заяви прокурора вбачається, що підставою позову є те, що будівництво здійснено без відповідного проекту та дозвільної документації на будівництво та порушують права інших осіб, тобто підстави, передбачені ч. 7 ст. 376 ЦК України.

Однак суди в порушення ст. 214 ЦПК України при розгляді справи не визначились з відповідними правовідносинами, не застосували норму права, яка підлягала застосуванню до відповідних правовідносин, у разі порушення прав інших осіб не притягнули їх до участі в справі в якості учасників цивільного процесу та ухвалили рішення з порушенням норм процесуального и матеріального права.

Ухвалюючи рішення про відмову у визнанні права власності на забудову суди ухвалили таке рішення в порушення п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК України при неповно встановлених обставинах справи.

Відповідно до ч.5 ст. 376 ЦПК України на вимогу власника земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо цє не порушує права інших осіб.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові про визнання права власності суд не зазначив права яких конкретно осіб порушуються зазначеним будівництвом.

Відсутність згоди на забудову суміжних землекористувачів сама по собі не може бути підставою для відмови у визнанні права власності, якщо забудовником виконані усі вимоги будівельного законодавства, ДБНиП, та відмова в надані такої згоди є не обгрунтованною з точки зору порушення відповідних норм або прав.

Переглядаючи справи в апеляційному порядку та залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд на зазначені порушення норм матеріального і процесуального права уваги не звернув, доводи апеляційної скарги належним чином не перевірив і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Оскільки порушення норм а процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, допущені судом першої інстанції та унеможливили встановлення фактичних обставин справи судові рішення не можуть залишатись в силі і підлягають скасуванню, а справа передачі на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ