Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Пшонки М.П.,

суддів: Кафідової О.В., Леванчука А.О.,

Колодійчука В.М., Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, виконавчий комітет Ужгородської міської ради, приватний нотаріус ОСОБА_9, про визнання договору купівлі-продажу недійсним та визнання недійсними рішень Ужгородської міської ради, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 травня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 18 листопада 2010 року,

У січні 2007 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, мотивуючи свої вимоги тим, що зазначена квартира на підставі свідоцтва про право власності на житло від 25 березня 1998 року належала на праві власності їй, її батькам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 – відповідачам, а також братам ОСОБА_8 і ОСОБА_7 – третім особам у справі. 14 вересня 1998 року її батьки продали ОСОБА_4 вказану квартиру з порушенням її майнових прав, позбавивши її житла, оскільки на час продажу квартири їй виповнилось лише 12 років, її брату ОСОБА_8 – 16 років, а брату ОСОБА_7 – 17 років. Позивач вважає, що договором купівлі-продажу квартири порушено права її брата ОСОБА_7 та її права.

Справа розглядалась судами неодноразово.

У січні 2009 року ОСОБА_3 подала до суду заяву про збільшення позовних вимог, зокрема, позивачка просила суд також визнати недійсними рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради № 115 від 22 липня 1998 року та № 149 від 26 серпня 1998 року про надання дозволів на укладення договору про продаж спірної квартири від імені неповнолітніх ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1 і ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2. Свої вимоги мотивувала тим, що рішенням № 115 від 22 липня 1998 року виконавчим комітетом Ужгородської міської ради було надано дозвіл ОСОБА_5 на укладення договору про продаж вказаної квартири від імені неповнолітніх ОСОБА_10 та ОСОБА_8 Рішенням № 149 від 26 серпня 1998 року виконавчого комітету Ужгородської міської ради було надано дозвіл ОСОБА_6 на укладення договору про продаж зазначеної квартири від імені неповнолітніх ОСОБА_10 та ОСОБА_8 Однак, з приводу брата ОСОБА_7 жодного дозволу або рішення щодо права продажу від його імені квартири виконавчим комітетом прийнято не було. Крім того, позивач вважає, що зазначені рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради є незаконними, оскільки прийняті на підставі неправдивої інформації, а виконавчий комітет не перевірив надану її батьками інформацію.

Протокольною ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 13 січня 2009 року до участі у справі в якості третьої особи залучено виконавчий комітет Ужгородської міської ради.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 травня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 18 листопада 2010 року, позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений 14 вересня 1998 року приватним нотаріусом ОСОБА_9 та зареєстрований в реєстрі за № 3222. Визнано недійсним п.12 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради № 115 від 22 липня 1998 року про надання дозволу ОСОБА_5 на посвідчення угод про відчуження майна від імені неповнолітніх ОСОБА_10 та ОСОБА_8 Визнано недійсним п.12 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради № 149 від 26 серпня 1998 року про надання дозволу ОСОБА_6 на посвідчення угод про відчуження майна від імені неповнолітніх ОСОБА_10 та ОСОБА_8

У касаційній скарзі ОСОБА_4 порушує питання про скасування ухвалених судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У іншій частині судові рішення не оскаржуються.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не зверталися із заявою і не отримували дозволу виконавчого комітету Ужгородської міської ради на посвідчення угоди про відчуження квартири від імені неповнолітнього ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, у зв’язку з чим дійшов висновку про те, що батьки діяли всупереч інтересам своїх неповнолітніх дітей. Крім того, суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_7 не мав права підписувати вказаний договір купівлі-продажу, оскільки це суперечило закону й призвело до ущемлення його майнових прав та інтересів.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, погодившись з висновком районного суду про порушення укладеним договором купівлі-продажу майнових прав неповнолітніх, визнав його законним і обгрунтованим.

Однак з такими висновками судів погодитись не можна з огляду на наступне.

Відповідно до свідоцтва про право приватної власності на житло № 33 від 25 березня 1998 року власниками квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_5 та члени його сім’ї у складі: дружина ОСОБА_6, дочка ОСОБА_10, син ОСОБА_7, син ОСОБА_8 (а.с. 99, том 1).

Згідно з витягом із рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради № 149 від 26 серпня 1998 року на підставі заяви відповідно до ст. 145 кодексу про шлюб та сім’ю України (далі – КпШС) ОСОБА_6 було надано дозвіл на посвідчення угод про відчуження майна – продаж квартири від імені неповнолітньої ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, а також дозволено підписати договір купівлі-продажу квартири (а.с.14, том 1).

Із договору купівлі-продажу квартири від 14 вересня 1998 року вбачається, що ОСОБА_5 і ОСОБА_6, що діяли від свого імені та від імені ОСОБА_10, ОСОБА_7, ОСОБА_8 продали, а ОСОБА_4 придбав квартиру АДРЕСА_1 (а.с.9, том 1).

Вказаний договір був підписаний ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_4

Визнаючи недійсним договір купівлі-продажу квартири, суди виходили з того, що зазначеним договором порушені права ОСОБА_3, однак вказаного висновку суди дійшли помилково, оскільки відносно ОСОБА_3 батьками у встановленому законом порядку було отримано дозвіл виконавчого комітету Ужгородської міської ради, який виступав в її інтересах як орган опіки та піклування, на продаж батьками від її імені квартири.

Вважаючи порушеними вказаним вище договором купівлі-продажу права ОСОБА_7 з тих підстав, що він підписав договір, будучи неповнолітнім, а відносно нього був відсутній дозвіл органу опіки та піклування на укладення батьками від його імені договору, суди не звернули уваги на те, що ОСОБА_7 залучений до участі у справі в якості третьої особи на стороні позивача, а із самостійними позовними вимогами до суду не звертався.

Отже, у порушення вимог ст. 3 ЦПК України, суди не з’ясували питання про те, які саме права, свободи чи інтереси ОСОБА_3 порушені оспорюваним договором.

Відповідно до ст. 78 КпШС України якщо у неповнолітніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни і піклувальники без спеціального на те призначення, але з додержанням відповідних правил про опіку та піклування.

Згідно зі ст. 145 КпШС України опікун не вправі без дозволу органів опіки і піклування укладати угоди, а піклувальник – давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі побутових. Такими угодами, зокрема, є договори, що потребують нотаріального посвідчення і спеціальної реєстрації, відмова від належних підопічному майнових прав, поділ майна, поділ або обмін жилої площі, видача письмових зобов’язань тощо.

Суди не звернули уваги на висновок № 222 від 12 червня 2007 року, згідно якого орган опіки та піклування Ужгородського міськвиконкому, керуючись вказаними вище нормами закону, підтвердив правомірність відчуження батьками ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1, пославшись на своє рішення № 149 від 26 серпня 1998 року (а.с. 49, том 1).

Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

У порушення зазначеної норми закону суди не звернули уваги на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 20 вересня 2004 року в справі № 2-2029/04, яким було встановлено, що ОСОБА_4 правомірно набув у приватну власність квартиру АДРЕСА_1, у зв’язку з чим дійшов висновку про виселення ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_10, ОСОБА_7, ОСОБА_8 із вказаної квартири (а.с. 8, том 1).

Зазначене рішення не оскаржувалось і 30 листопада 2004 року набрало законної сили.

Ураховуючи вищезазначене, в порушення норм процесуального закону, суди дійшли помилкового висновку щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, у зв’язку з чим ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною другою статті 338 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 травня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 18 листопада 2010 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.