розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Міністерства юстиції України в інтересах громадянина Німеччини ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про забезпечення повернення малолітньої дитини, за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 12 серпня 2010 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області від 18 листопада 2010 року,

У лютому 2009 року Міністерство юстиції України звернулося до суду з позовом в інтересах громадянина Німеччини ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про забезпечення повернення малолітньої дитини до держави Німеччина з тих підстав, що ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, є сином ОСОБА_4 й громадянки України ОСОБА_5 Відповідачка незаконно утримує дитину на території України та відмовляється повернути її до місця постійного проживання - м. Мюнхену в Німеччині.

ОСОБА_4 на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі-Конвенція) (995_188) звернувся до Міністерства юстиції України із заявою про повернення дитини. ОСОБА_5 добровільно відмовилася повернути дитину до Німеччини, тому, посилаючись на вищевказану Конвенцію (995_188) , Міністерство юстиції України просило задовольнити позов.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 12 серпня 2010 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області від 18 листопада 2010 року, у задоволенні позову Міністерства юстиції України в інтересах громадянина Німеччини ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційній скарзі Міністерство юстиції України просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову Міністерства юстиції України в інтересах громадянина Німеччини ОСОБА_4, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що 27 грудня 2007 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з малолітнім сином прибули до м. Одеси та проживали разом до 20 січня 2008 року за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_4 за власним бажанням залишив відповідачку та дитину проживати в Україні та надав мовчазну згоду на утримання сина, ОСОБА_6, лише матір’ю, а з 20 січня 2008 року він не піклується про дитину.

Суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у видачі розпорядження про повернення дитини.

Однак з таким висновком погодитися не можна з наступних підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Згідно з правилами ст. 3 Конвенції переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено ст. 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

При цьому, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов’язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини (ст. 13 Конвенції).

Згідно із чч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У порушення вимог зазначених норм матеріального та процесуального права, як суд першої, так і суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення, належним чином не перевірили доводів позивача та заперечень відповідача. Висновки судів ґрунтуються лише на поясненнях сторін у справі, які не підтверджені доказами. Тому підстави законного чи незаконного утримання відповідачкою дитини, піклування батьком дитиною до моменту переміщення та надання згоди на утримання дитини в порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України залишились належним чином не з’ясованими.

Отже, ураховуючи, що фактичні обставини справи для правильного вирішення справи не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення відповідно до положень ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу Міністерства юстиції України задовольнити частково.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 12 серпня 2010 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області від 18 листопада 2010 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.