розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішеннія Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 5 лютого 2010 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 8 вересня 2010 року,

У жовтні 2007 року позивачка, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначала, що мати відповідача – ОСОБА_5, скориставшись хворобою ОСОБА_6, отримала від неї довіреність та уклала договір дарування належного ОСОБА_6 будинку АДРЕСА_1 на ім‘я свого сина – відповідача ОСОБА_4

Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просила визнати договір дарування недійсним з підстав, передбачених ст. ст. 216, 225 ЦК України.

Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 5 лютого 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 8 вересня 2010 року, позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування будинку АДРЕСА_1 від 16 червня 2005 року, укладений між ОСОБА_5, яка діяла від імені ОСОБА_6, та ОСОБА_4

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_4 просить зазначені судові рішення скасувати, посилаючи на порушення судами норм матеріального і процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позов про визнання договору дарування недійсним відповідно до ст. 225 ЦК України, суд першої інстанції виходив із того, що згідно з поясненнями свідків: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, а також висновком судово-психічної експертизи від 22 жовтня 2009 року ОСОБА_6 на момент укладання довіреності – 30 травня 2005 року не могла за своїм психічним станом в повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними; ОСОБА_6 вчинила правочин в такому стані, який не відповідав відповідності її волевиявлення та внутрішній волі, що не відповідає загальним вимогам чинності правочину, як передбачено ч. 3 ст. 203 ЦК України.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна.

Звертаючись до суду із позовом про визнання недійсним договору дарування від 16 червня 2005 року та визнання права власності на Ѕ частину будинку, як на підставу позову ОСОБА_3 посилалася на те, що на момент посвідчення договору дарування ОСОБА_6 не розуміла значення свої дій і не керувала ними.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, договір дарування від 16 червня 2005 року укладався не особисто ОСОБА_6, а від її імені ОСОБА_5, яка діяла на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 30 травня 2005 року.

Як сама довіреність, так і її видача є одностороннім правочином, юридичним фактом, щодо якого в силу положень ст. 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину.

Оскільки ОСОБА_6 договір дарування особисто не укладала, а укладання цього договору неповноважною особою підставою позову не визначалося, у суду не було правових підстав застосовувати до правовідносин, що виникли, положення ст. 225 ЦК України.

Суд у порушення вимог ст. ст. 214, 215 ЦПК України на зазначене уваги не звернув, пояснень ОСОБА_4 в достатньому обсязі не перевірив, не визначився із характером спірних правовідносин, не дав їм оцінки та не вирішив, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

З‘ясування зазначених обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Оскільки допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 5 лютого 2010 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 8 вересня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.