Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Головуючого Дьоміної О.О.

суддів: Гвоздика П.О., Кузнєцова В.О.,

Ткачука О.С., Штелик С.П.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи - ОСОБА_5, ОСОБА_6, Шоста Дніпропетровська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус ОСОБА_7, про визнання недійсним договору дарування, заповіту, свідоцтва про право на спадщину за заповітом і законом, про визнання права власності в порядку спадкування за законом на 1/4 частину домоволодіння та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_5, про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням і виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від

04 жовтня 2010 року, -

В квітні 2002 року ОСОБА_3 подала позовну заяву до відповідачки ОСОБА_4, треті особи - ОСОБА_5, ОСОБА_6, Шоста Дніпропетровська державна нотаріально контора, приватний нотаріус ОСОБА_7, про визнання недійсним договору дарування, заповіту, свідоцтва про право на спадщину за заповітом і законом, про визнання права власності в порядку спадкування за законом на 1\4 частину домоволодіння.

Відповідачка позов не визнала, подала зустрічну позовну заяву до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_5, про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням і виселення.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 30 квітня 2010 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено в повному обсязі.

Задоволено зустрічну позовну заяву ОСОБА_4.

Усунено ОСОБА_4 перешкоди в користуванні жиловим приміщенням і виселена ОСОБА_3 із домоволодіння №182 по вулиці Кривоноса у місті Дніпропетровську.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від

04 жовтня 2010 року рішення суду першої інстанції скасоване. По справі постановлено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково.

Визнано недійсним договір дарування від 03 жовтня 2001 року, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_9 за реєстровим номером

1-4235 на 11/18 частин домоволодіння № 182 по вулиці Кривоноса у місті Дніпропетровську, укладений від імені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 з скасуванням його державної реєстрації в КП "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" міста Дніпропетровська.

У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

Також відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_5, про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням і виселення із домоволодіння АДРЕСА_1.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 жовтня 2010 року та залишити в силі рішення Індустріального районного суду Дніпропетровської області від 30 квітня 2010 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що відповідно до договору дарування від

03 жовтня 2001 року, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_9, ОСОБА_3 подарувала своїй онуці ОСОБА_4 11\18 частин домоволодіння АДРЕСА_1.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним даного договору дарування, ОСОБА_3 зазначила, що договір був укладений проти її волі, оскільки на день укладення договору позивачка мала ряд важких захворювань, не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Суд першої інстанції відмовив позивачці в задоволенні позовних вимог з підстав недоведеності позовних вимог.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 та визнаючи недійсним договір дарування від 03 жовтня 2001 року, суд апеляційної інстанції зазначив, що з урахуванням похилого віку ОСОБА_3 та її хворобливого стану, як на час укладання договору дарування частини домоволодіння, так і на теперішній час, колегія суддів вважає, що на час укладання договору дарування –

03 жовтня 2001 року, ОСОБА_3 знаходилась у такому стані, коли не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними і не могла виражати свою волю на дарування належної їй частини домоволодіння.

Проте погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції не можливо, оскільки вони спростовуються встановленими по даній справі обставинами та наданими сторонами доказами.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 11 ЦПК України).

Як вбачається з акту №303 амбулаторної судово-психіатричної експертизи від 20 серпня 2007 року, проведеної відповідно до ухвали суду, в ОСОБА_3 в даний час встановлено хронічний стійкий психічний розлад в формі, судинної лакунарної слабоумності. За своїм психічним станом в даний час вона не може розуміти значення своїх дій і керувати ними. В період, який цікавить суд, тобто на 03.10.2001 року ( час складання і підписання договору дарування), встановити ступінь психічних розладів, які були в неї на той час і відповісти на експертне питання не можливо, у зв'язку з відсутністю даних про її психічний стан на той час ( т.2 а.с.231-235 ). Недієздатною ОСОБА_3 на даний час не визнана.

Інших належних та допустимих доказів того, що позивачка, укладаючи оспорюваний договір дарування, не могла розуміти значення своїх дій, матеріали справи не містять.

Всупереч вимогам ст.ст. 213, 214 ЦПК України апеляційний суд не зазначив у своєму рішенні, на підставі яких саме фактичних даних він дійшов висновку про те, що станом на 03 жовтня 2001 року ОСОБА_3 знаходилась у такому стані, коли не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними. Висновок суду апеляційної інстанції ґрунтується на припущеннях, що відповідно до вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України є недопустимим.

Суд першої інстанції, в межах заявлених позивачем ОСОБА_3 вимог, повно і всебічно дослідив обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам та обґрунтовано відмовив у задоволенні позову, спростувавши доводи позивача щодо наявності підстав для визнання недійсним оспорюваного договору. Рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 339 ЦПК України встановивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

За таких обставин, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. 336, 339, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, -

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити .

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 жовтня 2010 року скасувати, а рішення Індустріального районного суду Дніпропетровської області від 30 квітня 2010 року залишити в силі.