розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання будинковолодіння спільною сумісною власністю, визнання права власності на частину будинковолодіння, здійснення реального поділу будинковолодіння та стягнення витрат по обслуговуванню житлового будинку за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 29 жовтня 2012 року,

Позивач ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_3 про визнання будинковолодіння спільною сумісною власністю, визнання права власності на ? частину будинковолодіння, здійснення реального поділу будинковолодіння та стягнення витрат по обслуговуванню житлового будинку.

Заявлені вимоги обґрунтовує тим, що з 13.07.1986 року по 03.02.2004 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 рішенням Ківерцівського районного суду від 03.02.2004 року шлюб розірвано. За час перебування в шлюбі ними як подружжям було побудовано будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1. З жовтня 2001 року відповідач у спірному будинку періодично не проживав. Упродовж 1993-2012 років позивач постійно проживала в будинку, здійснювала оплату комунальних послуг, проводила ремонт. В 2011 році відповідач зареєстрував за собою право власності на спірний будинок, хоча будинок вони побудували разом за спільні кошти.

рішенням Ківерцівського районного суду від 29 жовтня 2012 року в задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір в сумі 570 грн.

В поданій на рішення суду апеляційній скарзі представник позивача, покликаючись на неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким визнати будинковолодіння спільною сумісною власністю подружжя, визнати за ОСОБА_1 право власності на ? частини будинковолодіння, визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, здійснити реальний поділ будинковолодіння, стягнути з відповідача на користь позивача 2050 грн. витрат понесених з газифікацією житлового будинку.

В судовому засіданні позивач та її представник апеляційну скаргу підтримали, з підстав, наведених у ній, просили рішення скасувати і позов задовольнити.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам закону не повністю відповідає.

Так, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що право власності на житловий будинок відповідач набув не під час шлюбу з позивачем, а після його припинення.

Проте, погодитись із зазначеними висновками суду не можна.

Судом встановлено, що шлюб між позивачем і відповідачем був зареєстрований 13.07.1986 року Карпилівською сільською радою, актовий запис № 7, що підтверджено випискою з рішення Ківерцівського районного суду від 03.02.2004 року про розірвання шлюбу (а.с. 5).

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми Сімейного кодексу України (2947-14) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року.

Судом встановлено, що будинковолодіння повністю завершено будівництвом до 1995 року, і це підтверджено показаннями свідків, висновком експертизи, довідками Карпилівської сільської ради, з яких вбачається, що сторони зареєстровані та почали проживати у спірному житловому будинку ще до 1995 року.

Таким чином, права і обов'язки сторін щодо спірного майна виникають в момент фактичного завершення його будівництва, тому правовий режим майна (будинку), набутого до розірвання шлюбу між сторонами, регулюється Кодексом законів про шлюб та сім'ю, що діяв до набрання чинності СК України (2947-14) .

Статтею 60 Сімейного кодексу України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на підставі спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У відповідності до ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Питання про поділ майна подружжя між сторонами виникло після розірвання шлюбу та оформлення права власності на будинок документально на ім'я відповідача.

Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 68 Сімейного кодексу України визначено, що здійснення права спільної сумісної власності після розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України (435-15) .

Враховуючи те, що спірний будинок був придбаний за час перебування сторін у шлюбі та інше не встановлено договором або законом, отже набув правового статусу спільної сумісної власності подружжя.

Та обставина, що здача в експлуатацію та отримання свідоцтва про право власності на будинковолодіння відповідачем здійснено у 2011 році, після розірвання шлюбу, не позбавляє позивача ОСОБА_1 права власності на його частину, оскільки воно збудовано під час шлюбу за кошти подружжя і є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Доказів про те, що вказане майно придбане за власні кошти, що не належали сім'ї, відповідачем не подано.

Частиною 1 ст. 70 Сімейного кодексу України, визначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

За змістом ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Висновком № О-141 від 20.07.2012 року судової будівельно- технічної експертизи встановлено, що можливий варіант розподілу будинковолодіння по АДРЕСА_1 в частках до частин будинковолодіння, долі кожного співвласників, їх вартість та відхилення від долей у вартісному виразі, необхідні роботи по переплануванню та переобладнанню будинку (а.с. 65-73).

Відповідно до ст. 152 Житлового кодексу Української РСР порядок проведення переобладнання і перепланування жилого будинку (квартири), що належить громадянинові на прав приватної власності, провадяться з дозволу виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів.

Такого дозволу до матеріалів справи позивач не долучила, тому в частині позовних вимог щодо поділу майна в натурі підстави для задоволення відсутні.

Відповідно до ч.1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Враховуючи те, що вимога про стягнення 2050,00 грн. витрат понесених з газифікацією житлового будинку виходить за межі позовних вимог, не заявлених у суді першої інстанції, така не підлягає до розгляду.

Таким чином, оскільки суд першої інстанції не в повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, які виникли між сторонами, не перевірив належним чином доводів кожної зі сторін, в порушення вимог ст. 212 ЦПК України не дав належної правової оцінки встановленим обставинам та наявним у справі доказам, тому колегія суддів дійшла висновку, що у зв'язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи та неправильним застосуванням норм матеріального права оскаржуване рішення підлягає частковому скасуванню на підставі ст. 309 ЦПК України з одночасним ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову. В решті рішення суду слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів,

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.

рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 29 жовтня 2012 року в даній справі в частині відмови в позові про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання за позивачем права власності на частку у спільному сумісному майні подружжя скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення.

Позов задовольнити частково.

Визнати будинковолодіння, що знаходиться по АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на частину будинковолодіння, що знаходиться по АДРЕСА_1.

В решті рішення залишити без змін.

рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.