розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за аліментами та сплату неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про звільнення від сплати аліментів, за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 04.10.2012 року, ухвалене по даній справі, -

В вересні 2011 року ОСОБА_2 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за аліментами та сплату неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів.

Мотивуючи позовні вимоги, вона посилалася на те, що відповідно до рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 08.06.2006 року з ОСОБА_3 стягнуто на її користь аліменти на утримання двох дітей: сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі 1/3 частини всіх видів заробітку, але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 19.05.2006 року і до їх повноліття.

Також вона зазначала, що ОСОБА_3 постійно ухилявся від сплати аліментів, приховував місце роботи, часто змінюючи його, внаслідок чого умисно допустив заборгованість по сплаті аліментів.

Заборгованість по аліментам за період з 19.05.2006 року по 01.08.2011 рік становила 23850 грн. та неустойки (пені) 7155 грн.

В ході розгляду справи вона свої позовні вимоги змінювала і остаточно просила стягнути з відповідача 34968, 61 грн. - заборгованість по аліментам, та 164787, 49 грн. -неустойки.

Підчас розгляду справи ОСОБА_3 звернувся в суд з зустрічним позовом до ОСОБА_2 про звільнення від сплати аліментів.

Позовні вимоги він мотивував тим, що його вини у виникненні даної заборгованості по сплаті аліментів немає, оскільки йому не було відомо про існування виконавчого провадження про стягнення з нього аліментів на користь ОСОБА_2 на утримання дітей. За місцем його роботи виконавчі листи не надходили. В листопаді 2006 року вони з ОСОБА_2 помирились та продовжили проживати однією сім'єю. 21.11.2006 року він подав заяву до суду про залишення позову без розгляду, щодо їх розлучення, а ОСОБА_2 повинна була відмовитись від позову про стягнення з нього аліментів. ОСОБА_3 утримував сім'ю та приймав участь у вихованні дітей.

Посилаючись на вказані обставини ОСОБА_3 просив суд звільнити його від сплати заборгованості по аліментах.

рішенням суду першої інстанції позовні вимоги ОСОБА_2 в частині стягнення заборгованості по аліментах задоволенні повністю, а в частині стягнення неустойки (пені) частково.

В задоволені зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено, але з таким рішенням не погодився ОСОБА_3 і оскаржив його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі він просить рішення скасувати через його незаконність і необґрунтованість та постановити нове рішення, яким в позові ОСОБА_2 відмовити, а його зустрічний позов задовольнити повністю.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, ОСОБА_3 посилається на те, що виконавче провадження про стягнення з нього аліментів було відкрите з порушенням вимог ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки ОСОБА_2 з заявою про відкриття провадження не зверталась. Виконавчий лист по місцю його роботи не направлявся. Протягом п'яти років ОСОБА_2 з приводу несплати ним аліментів на утримання дітей жодних претензій не заявляла, оскільки він проживав з нею, утримуючи її та своїх дітей.

ОСОБА_6 вважає, що за відсутності його вини у виникненні заборгованості по аліментам, виходячи із змісту ч. 1 ст. 196 СК України суд не мав жодних підстав для стягнення з нього неустойки.

Відповідно до п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 року № 3 (v0003700-06) «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України (2947-14) при розгляді справи щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів»та ст. 196 СК України відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки (пені) є можливим за наявності вини платника аліментів.

Окрім цього, стягуючи заборгованість по аліментах, суд керувався розрахунками які були проведені самою ОСОБА_2, а не державним виконавцем, як того вимагає ч. 4 ст. 195 СК України.

За наявності встановлених обставин про те, що вина ОСОБА_6 у виникненні заборгованості по аліментах не доведена, суд мав всі підстави для задоволення його позову про звільнення від сплати заборгованості по аліментах.

Колегія суддів, заслухавши доповідача, ОСОБА_3, його представника, перевіривши обґрунтованість та законність оскаржуваного рішення в межах вимог апеляційної скарги, прийшла до наступного висновку.

Доводи апеляційної скарги, щодо порушення судом норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, знайшли своє часткове підтвердження і за своїми наслідками вони тягнуть скасування рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення заборгованості по аліментах та пені.

Аліменти з ОСОБА_3 стягуються на користь ОСОБА_2 на утримання двох дітей в розмірі 1/3 всіх видів заробітку за рішенням Немирівського районного суду від 23.06. 2006 року.

Порядок стягнення аліментів, визначається ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження». Отже, за наявності заборгованості по аліментах державний виконавець здійснює її стягнення відповідно до положень тієї ж ст. 74 цього ж Закону без ухвалення рішення про стягнення заборгованості.

Наведені положення Закону України «Про виконавче провадження» (606-14) судом першої інстанції були проігноровані, що призвело до ухвалення в цій частині незаконного рішення.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог.

Заявляючи вимогу про стягнення з боржника пені, нарахованої на суму заборгованості по аліментах, ОСОБА_2 не довела, що вона виникла з вини боржника. Суд задовольняючи частково в цій частині позовні вимоги, взагалі не досліджував цього питання, обмежившись лише встановленням факту виникнення заборгованості по сплаті аліментів.

Відповідно до ч. 1 ст. 196 СК України лише за наявності вини боржника у виникненні заборгованості по аліментах, стягувач аліментів має право на стягнення неустойки.

Встановлені по справі обставини вказують на відсутність вини ОСОБА_3 у виникненні цієї заборгованості.

Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції 1999 року, яка діяла на момент відкриття виконавчого провадження, тобто станом на 23.06. 2006 року, копія постанови про відкриття виконавчого провадження не пізніше наступного дня направляється стягувачу і боржникові.

Судом першої інстанції не встановлено, чи була виконана ця вимога Закону відділом державної виконавчої служби Немирівського районного управління юстиції, куди надійшов виконавчий лист про стягнення аліментів з ОСОБА_3 на користь позивачки.

Відповідно до п 7.2.1. Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом МЮ України від 15.12. 1999 року №74/5 (z0865-99) , відрахування із заробітної плати проводиться на підставі надісланих по місцю роботи державним виконавцем виконавчих документів та розпорядження.

Згідно відповідей із підприємств і організацій, в яких працював боржник, виконавчий лист про стягнення аліментів на виконання до них не надходив.

З моменту відкриття виконавчого провадження про стягнення з ОСОБА_3 аліментів на користь ОСОБА_2 на утримання двох дітей, а саме з 23.06 2006 року стягувачка жодного разу не зверталась до органів державної виконавчої служби, з приводу несплати ним аліментів, виконавчою службою не вносилось подання про порушення відносно нього кримінальної справи не оголошувався відносно нього розшук. Ці обставини узгоджуються з твердженням ОСОБА_3 про те, що після винесення рішення про стягнення аліментів він до липня 2011 року продовжував проживати з ОСОБА_2 однією сім'єю, матеріально утримуючи її та дітей. Цей факт знайшов своє підтвердження в показаннях свідка ОСОБА_7

Про це ж свідчать ті обставини, що після ухвалення рішення, ОСОБА_2 за видачею виконавчого листа, про стягнення аліментів, до суду з заявою не зверталась.

Наведені обставини вказують на відсутність вини боржника у виникненні заборгованості по аліментах перед позивачкою, яка б давала підстави про стягнення з нього неустойки, передбаченої ч. 1 ст. 196 СК України.

Разом з цим, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, який відмовив в задоволенні позову ОСОБА_3 про його звільнення від сплати аліментів.

Відповідно до ч. 2 ст. 197 СК України суд може повністю звільнити платника аліментів від сплати заборгованості, якщо вона виникла у зв'язку з хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення.

ОСОБА_3, обґрунтовуючи свій позов, посилався на те, що він не знав про наявність виконавчого документа про стягнення з нього аліментів. З ОСОБА_2 він проживав до останнього часу однією сім'єю, утримуючи її та дітей.

Наведені ним доводи не є істотними в розумінні ч. 2 ст. 197 СК України. ОСОБА_6 знав про існування рішення суду про стягнення з нього аліментів і незважаючи на те, що він проживав з дітьми та позивачкою однією сім'єю, ця обставина не звільняла його від обов'язку по утриманню дітей, у спосіб визначений рішенням суду.

А тому за наведених обставин на підставі ст. 74 закону України «Про виконавче провадження», ст. 194, ч.1 ст. 196, ст. 197 СК України, керуючись ст. ст. 307, 309, 313-316 ЦПК України колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Вінницької області, -

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 04.10.2012 року, ухвалене по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за аліментами та сплату неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про звільнення від сплати аліментів, скасувати в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_3 на її користь 34968 грн. 61 коп. заборгованості по аліментах та 40000 грн. неустойки за прострочення сплати аліментів.

Ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 в задоволенні її позовних вимог.

В решті рішення залишити без змін.

рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.