Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах

Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні в місті Києві 25 березня 2009 року кримінальну справу за касаційним поданням заступника прокурора Донецької області на постанову Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 серпня 2009 року,

17 листопада 1989 року старшим слідчим прокуратури Жовтневого району м. Маріуполя Донецької області було порушено кримінальну справу за фактом умисного вбивства ОСОБА_5 і ОСОБА_6 за ознаками злочину, передбаченого п. "г" ст. 93 КК України 1960 року.

Постановою слідчого СВ Жовтневого РВ м. Маріуполя Донецької області від 3 серпня 2007 року злочин перекваліфіковано на п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України.

Оскільки в ході проведення досудового слідства встановити осіб, причетних до вчинення даного злочину не представилось можливим, слідчий СВ Жовтневого району м. Маріуполя Донецької області 6 серпня 2009 року виніс постанову про направлення кримінальної справи в суд для вирішення питання про її закриття у зв’язку зі закінченням строків давності.

Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області, погодившись з мотивами вищезазначеної постанови слідчого, своєю постановою від 10 серпня 2009 року закрив дану кримінальну справу на підставі ст. 49 КК України у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про скасування постанови суду та направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону. На обґрунтування своєї позиції зазначає, що, оскільки санкція п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України передбачає покарання у виді довічного позбавлення волі, то суд, розглядаючи постанову слідчого, повинен був керуватися ч. 4 ст. 49 КК України, за змістом якої у цьому випадку звільнення від кримінальної відповідальності є факультативним, тобто воно не є обов'язковим, як це має місце у випадку закінчення диференційованих строків давності, вказаних у ч. 1, та п'ятнадцятирічного єдиного строку давності, зазначеного в ч. 2 ст. 49 КК України, а тому у кожному конкретному випадку суд до винної особи вирішує питання про можливість чи неможливість звільнення її від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності. Вважає, що за таких обставин до встановлення особи, яка вчинила умисне вбивство двох осіб, суд не може приймати рішення про закриття кримінальної справи, виходячи зі строків давності, передбачених для зазначеного злочину. Крім того, вказує, що орган досудового слідства, спрямовуючи справу до суду у зв'язку із закінченням строків давності, на порушення вимог ч. 4 ст. 7-1 КПК України, не ознайомив потерпілого або його представника з цієї постановою, чим допустив істотні порушення їх прав.

Заслухавши доповідача, пояснення прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як убачається з матеріалів справи, кримінальна справа була порушена 17 листопада 1989 року за фактом вчинення злочину, передбаченого п. "г" ст. 93 КК України 1960 року. У зв’язку зі змінами, внесеними до Кримінального Кодексу України (2341-14) від 5 квітня 2001 року, постановою слідчого від 3 серпня 2007 року злочинні дії невстановленої особи були перекваліфіковані з п. "г" ст. 93 КК України 1960 року на п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України, який є особливо тяжким злочином, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі.

Зі змісту ч. 4 ст. 49 КК України вбачається, що законодавець встановив особливий порядок звільнення від кримінальної відповідальності для осіб, що вчинили особливо тяжкі злочини, за які згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі. У таких випадках питання про застосування цього виду звільнення від кримінальної відповідальності вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи винного та інших обставин. Тобто закінчення 15-річного строку давності, передбаченого ч. 1 п. 5 ст. 49 КК України для особливо тяжких злочинів, є підставою не обов'язкового, а факультативного звільнення від кримінальної відповідальності. При цьому у даному випадку питання про застосування давності вирішується тільки щодо конкретної особи, без встановлення якої вирішення зазначеного питання не можливе.

Приймаючи рішення про закриття кримінальної справи, порушеної за фактом вчинення злочину, передбаченого п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України, у зв'язку із закінченням строків давності, суд не врахував наведених вимог закону, а тому прийняте ним рішення як таке, що постановлено всупереч вимогам кримінального закону, підлягає скасуванню, а справа – направленню на новий судовий розгляд, під час якого необхідно прийняти законне й обґрунтоване рішення.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що орган досудового слідства та суд при розгляді питання про закриття кримінальної справи у зв’язку із закінченням строків давності допустили порушення прав ОСОБА_5 – доньки загиблих, яку у встановленому законом порядку не повідомили про вирішення зазначеного питання, чим позбавили можливості скористатися своїми процесуальними правами.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів

касаційне подання заступника прокурора Донецької області задовольнити.

Постанову Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 серпня 2009 року с к а с у в а т и, а справу направити на новий судовий розгляд у той же суд.