у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК, за касаційними скаргами засудженого та захисника Гаврилюка С.О. на вирок Апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2016 року,

За вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 09 січня 2015 року ОСОБА_7 виправдано у пред'явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК.

Місцевий суд дійшов висновку, що стороною обвинувачення не доведено, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується ОСОБА_7, що жодних беззаперечних доказів на підтвердження його винуватості стороною обвинувачення не надано, а тому постановив виправдувальний вирок.

Вироком Апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2016 року вирок місцевого суду в частині виправдання скасовано. ОСОБА_7 визнано винним за ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 342 КК і призначено йому покарання у виді позбавлення волі:

- за ч. 2 ст. 345 КК - на строк 4 роки;

- за ч. 2 ст. 342 КК - на строк 2 роки.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК ОСОБА_7 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.

На підставі ст. 75 КК ОСОБА_7 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки й покладено на нього обов'язки, передбачені пунктами 2, 3, 4 ч. 1 ст. 76 КК.

За вироком апеляційного суду ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він 08 лютого 2014 року приблизно о 01.00 год., у стані алкогольного сп'яніння, перебуваючи на задньому пасажирському сидінні службового автомобіля Зарічанського ВМ ХМВ УМВС України в Хмельницькій області, на перехресті вул. І.Франка та вул. Толстого у м. Хмельницькому, вчинив дії, направлені на перешкоджання працівникам міліції в доставленні його до Зарічанського відділу міліції та складанні процесуальних документів: умисно з метою опору працівнику правоохоронного органу під час виконання ним покладених обов'язків у складі слідчо-оперативної групи здійснив різкий рух головою назад і умисно ударив потилицею в область носа дільничного інспектора міліції сектору дільничних інспекторів міліції Хмельницького МВ УМВС України лейтенанта міліції ОСОБА_10, який сидів поряд із ним.

Крім того, ОСОБА_7 за вищевказаних обставин, умисно нанісши лейтенанту ОСОБА_10 один удар потилицею голови в область носа, заподіяв останньому легких тілесних ушкоджень, які спричинили короткочасний розлад здоров'я.

У касаційній скарзі захисник Гаврилюк С.О. просить скасувати вирок апеляційного суду і закрити кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК за недоведеністю винуватості його підзахисного. Захисник зазначає, що апеляційний суд, скасовуючи виправдувальний вирок щодо ОСОБА_7 і постановляючи обвинувальний вирок, усупереч вимогам статей 23, 94, 370, 374 КПК не дослідив усіх доказів, наявних у справі, не спростував усіх висновків місцевого суду, всупереч вимогам статей 85- 87 КПК визнав дані відеозапису з відеореєстратора допустимим доказом. А тому вирок апеляційного суду, на думку захисника, не відповідає вимогам ст. 420 КПК.

Засуджений у касаційній скарзі наводячи аналогічні доводи, порушує питання про скасування вироку апеляційного суду і закриття кримінального провадження за відсутності в його діянні складу кримінального правопорушення на підставах, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК.

Заслухавши доповідь судді, пояснення захисника та засудженого на підтримання касаційних вимог, думку прокурора, який заперечував проти їх задоволення, перевіривши матеріали кримінального провадження й обговоривши викладені у скаргах доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково на таких підставах.

У силу ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

Зі змісту статей 370, 404 КПК випливає, що суд апеляційної інстанції зобов'язаний перевірити всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, в тому числі за необхідності і шляхом дослідження доказів. За правилами ст. 23 КПК суд досліджує докази безпосередньо; показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Отже, у випадку незгоди апеляційного суду зі змістом певних доказів їх перевірка та оцінка здійснюється з урахуванням засади, закріпленої в цій нормі права та ст. 7 вказаного Кодексу.

Відповідно до вимог ст. 420 КПК у своєму вироку суд апеляційної інстанції зобов'язаний навести докладні мотиви ухваленого рішення. При скасуванні рішення суду першої інстанції у вироку апеляційний суд має зазначити, які статті закону порушено місцевим судом та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтованість вироку.

Недотримання наведених положень є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке тягне за собою скасування судового рішення.

Апеляційний суд при перегляді вироку щодо ОСОБА_7 зазначених вимог закону належно не виконав.

За матеріалами кримінального провадження прокурор та потерпілий ОСОБА_10, не погодившись із вироком міськрайонного суду, подали на нього апеляційні скарги. У них вони просили скасувати вирок місцевого суду й ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_7 винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК, і призначити йому покарання у межах санкцій цих статей.

Апеляційний суд розглянув кримінальне провадження, задовольнив апеляційні скарги, скасував вирок місцевого суду і визнав винним ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 342 КК, призначивши йому остаточне покарання на підставі ст. 70 КК у виді позбавлення волі на строк 4 роки зі звільненням від його відбування на підставі ст. 75 КК з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки.

Однак суд апеляційної інстанції всупереч положенням статей 23, 94, 404, 405 КПК безпосередньо не дослідив усіх доказів, покладених в основу вироку місцевого суду і не спростував усіх висновків цього суду про недоведеність винуватості ОСОБА_7

Апеляційний суд обмежився допитом обвинуваченого, потерпілого ОСОБА_10, свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12, а також дослідженням відеозапису з відеореєстратора, наданого суду потерпілим ОСОБА_10, висновків судово-технічних експертиз цих записів, а також висновків судово-медичної та додаткової судово-медичної експертиз. Ці докази суд апеляційної інстанції поклав в основу обвинувального вироку.

Між тим, суд першої інстанції на обґрунтування своєї позиції у вироку послався також на інші докази, зокрема: показання обвинуваченого ОСОБА_7, в яких він заперечував факт заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень; висновок судово-медичної експертизи від 14 лютого 2014 року щодо відсутності на голові ОСОБА_7 з лівої сторони тілесних ушкоджень; рапорт ОСОБА_10 від 08 лютого 2014 року, в якому він виклав обставини події; дані протоколу огляду місця події - службового автомобіля; показання потерпілого ОСОБА_10, свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 щодо виявленого пошкодження цього автомобіля; дані протоколу проведення слідчого експерименту від 09 вересня 2014 року за участю потерпілого та обвинуваченого, висновки судово-медичної експертизи від 07 листопада 2014 року; показання експертів ОСОБА_13 та ОСОБА_14 щодо механізму заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень 08 лютого 2014 року.

Наведені вище докази не були безпосередньо досліджені судом апеляційної інстанції, їм у вироку всупереч ч. 1 ст. 94 КПК не дано оцінки як кожному доказу окремо, так і в сукупності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Натомість апеляційний суд віддав перевагу новому доказу, наданому потерпілим ОСОБА_10 відеозапису з відеореєстратора, який було розташовано в салоні службового автомобіля і на якому, за твердженням свідка ОСОБА_11 та потерпілого, записано події 08 лютого 2014 року. Проте суд не навів мотивів про відповідність зазначеного доказу вимогам статей 85, 86, 93 КПК.

Так само не дано вмотивованої оцінки висновкам судово-технічних експертиз від 04 травня 2015 року та від 04 липня 2016 року, які було проведено на підставі ухвали суду апеляційної інстанції. Апеляційний суд лише зазначив, що згідно з цими експертними дослідженнями слідів втручання у запис не виявлено.

Між тим, згідно з висновком судової експертизи відеозвукозапису від 04 липня 2016 року, файли наданих на експертизу відеозаписів, що містяться на оптичному компакт-диску CD-R VIDEX, зафіксовані за допомогою ПЕОМ і є копіями. Встановити, чи містять відеозвукозаписи ознаки втручання, чи одночасно проводився запис відеозображення та звуку у відеофонограмах, чи відповідає зміст відеозображення запису звуку та чи за допомогою саме цього технічного пристрою (відеореєстратора) зафіксована відеофонограма, її фрагменти неможливо (а. 347). Тому посилання апеляційного суду у вироку на відсутність слідів втручання є сумнівним.

Також згаданий суд не дав оцінки тому факту, що файл із відеозвукозаписом датовано 12 лютого 2012 року, хоча події відбувалися 08 лютого 2014 року, а висновку експертизи з цього питання немає. При цьому експерт у судовому засіданні не надав роз'яснень стосовно вказаних суперечностей. Не отримали ці суперечності й відповідної оцінки суду.

Таким чином, апеляційний суд при винесенні вироку всупереч ст. 94 КПК не дав обґрунтованої оцінки всім доказам із точки зору їх належності й допустимості, безпосередньо не дослідив усіх доказів під час перевірки оскаржуваного в порядку апеляційної процедури вироку місцевого суду.

Виходячи із системного аналізу норм КПК (4651-17) та, зважаючи на правозастосовну практику Європейського суду з прав людини, дія загальної засади - безпосередності дослідження показань, речей і документів не обмежується стадією розгляду справи в суді першої інстанції, застосування її продовжується на стадії апеляційного провадження під час проведення судового слідства.

Таку позицію займає і Верховний Суд України, який у постанові від 21 січня 2016 року зазначив, що недотримання засади безпосередності призводить до порушення інших засад кримінального провадження: презумпції невинуватості та забезпечення доведеності винуватості, забезпечення права на захист, змагальності сторін та свободи в поданні ними своїх доказів, а також у доведенні перед судом їх переконливості (пункти 10, 13, 15 ст. 7 КПК).

Проте апеляційний суд цих положень не врахував й ухвалив рішення, яке не відповідає положення ст. 420 КПК.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що вирок апеляційного суду не відповідає вимогам статей 370, 374, 420 КПК, його постановлено з істотним порушенням кримінального процесуального закону, тому це рішення необхідно скасувати на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. А тому, зважаючи на доводи й вимоги засудженого та його захисника, наведені в касаційних скаргах, їх слід задовольнити частково.

Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно врахувати викладене, ретельно перевірити доводи, викладені в апеляційних та касаційних скаргах, дати на них вичерпну відповідь і ухвалити справедливе рішення, яке відповідає положенням статей 370, 374 КПК.

Керуючись статтями 433 - 436 КПК, п. 6 розділу XII Прикінцеві та Перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) "Про судоустрій і статус суддів", колегія суддів