Вищий спеціалізований суд України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі колегії:

головуючого

Єленіної Ж.М.,

суддів:

Британчука В.В., Щепоткіної В.В.,

за участю секретаря

судового засідання

Гапона В.О.,

захисника

Султанова Т.З.,

прокурора

Кравченко Є.С.,

розглянувши в судовому засіданні кримінальне провадження № 12012170380000189 за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_7 на вирок Апеляційного суду Одеської області від 04 травня 2017 року щодо нього,

За вироком Овідіопольського районного суду Одеської області від 28 листопада 2016 року

ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_2, раніше не судимого,

визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки без позбавлення права керування транспортними засобами.

На підставі ст. 75 цього Кодексу засудженого було звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та покладено обов'язки, передбачені ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 76 КК України.

Суд першої інстанції стягнув із ОСОБА_7 на користь потерпілого ОСОБА_8 у рахунок відшкодування: 112 686,30 грн - матеріальної шкоди; 50 000 грн - моральної шкоди; 8400 грн - витрат на правову допомогу. У задоволенні позовних вимог потерпілого ОСОБА_9 до засудженого було відмовлено у зв'язку з необґрунтованістю.

За вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення за таких обставин.

02 грудня 2012 року близько 15.30 год. засуджений керував технічно справним автомобілем марки Mersedes-Benz S600, державний номерний знак НОМЕР_1, який було зареєстровано за ОСОБА_10 При цьому ОСОБА_7 рухався автодорогою "Іллічівськ - Санжійка" у напрямку від с. Санжійки до м. Іллічівська. У зустрічному напрямку по своїй смузі рухався технічно справний автомобіль ВАЗ-2101, державний номерний знак НОМЕР_2, під керуванням водія ОСОБА_9

При виконанні маневру обгону мікроавтобуса, що рухався попереду, ОСОБА_7, усупереч вимогам пунктів 1.5, 2.3 "б", підпунктів "в", "г" п. 14.2 Правил дорожнього руху (1306-2001-п) , не переконався, що смуга зустрічного руху, на як він виїжджатиме, вільна від транспортних засобів на достатній для обгону відстані та що після обгону він зможе без створення перешкод повернутися на займану смугу. У результаті таких порушень засуджений на смузі зустрічного руху допустив зіткнення з автомобілем ВАЗ-2101, після чого виїхав за межі проїзної частини ліворуч і здійснив наїзд на електроопору.

Внаслідок ДТП водій автомобіля ВАЗ-2101 ОСОБА_9 отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості, а його пасажир ОСОБА_8 - тяжкі тілесні ушкодження за критерієм небезпеки для життя у момент заподіяння та стійкої втрати загальної працездатності на 45%.

Суд апеляційної інстанції скасував вирок місцевого суду та ухвалив свій вирок, яким визнав ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, і призначив покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки без позбавлення права керування транспортними засобами. Цивільні позови потерпілих ОСОБА_8 та ОСОБА_9 апеляційний суд ухвалив розглянути у порядку цивільного судочинства.

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_7, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність і суворість призначеного покарання, порушує питання про зміну вироку апеляційного суду шляхом звільнення його від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України з іспитовим строком 2 роки з покладенням обов'язків, передбачених ст. 76 цього Кодексу. На обґрунтування своїх вимог зазначає, що потерпілі не мали процесуального права оскаржувати вирок місцевого суду в апеляційному порядку з підстав м'якості призначеного покарання і порушувати питання про обрання йому заходу примусу з реальним відбуттям, оскільки у суді першої інстанції вони таких вимог не висували, а навпаки, висловили позицію про призначення йому покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. Вважає необґрунтованими висновки апеляційного суду про неможливість його виправлення без відбування покарання. На переконання засудженого, при цьому не отримали належної оцінки суду ті обставини, що він до кримінальної відповідальності притягується вперше, займається суспільно корисною працею, за місцем проживання і роботи характеризується позитивно, повністю визнав вину, щиро розкаявся, добровільно частково відшкодував шкоду, а обставини, що обтяжують покарання, відсутні. Вказує автор скарги і на те, що рішення про скасування вироку місцевого суду також у частині часткового задоволення цивільного позову ОСОБА_8 порушує права і законні інтереси останнього, а направлення його, засудженого, у місця позбавлення волі позбавить потерпілих можливості одержувати подальше відшкодування.

На касаційну скаргу засудженого потерпілий ОСОБА_8 подав заперечення, в якому наводить доводи щодо безпідставності касаційних вимог, законності й обґрунтованості вироку апеляційного суду, просить залишити його без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.

Заслухавши доповідь судді, пояснення захисника на підтримання касаційної скарги, думку прокурора, який просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а вирок апеляційного суду - без зміни, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши доводи, викладені у скарзі, колегія суддів дійшла такого висновку.

Висновки суду про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, за яке його засуджено, та кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 286 КК України у касаційній скарзі не оспорюються і згідно з ч. 2 ст. 433 КПК України судом касаційної інстанції не перевіряються.

Доводи касаційної скарги засудженого про відсутність у потерпілих процесуального права порушувати перед апеляційним судом питання про посилення йому покарання з огляду на те, що у суді першої інстанції вони таких вимог не заявляли, й відповідно посилання на ухвалення апеляційним судом свого вироку у межах вказаних апеляційних вимог як на істотне порушення кримінального процесуального закону не можуть вважатися обґрунтованими.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 393 КПК України потерпілий або його представник чи законний представник мають право подати апеляційну скаргу в частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції. Однак за своєю правовою природою вимоги полягають в адресованих суду і сформульованих у категоричній формі пропозиціях учасників процесу вчинити певні дії, які окреслюють межі процесуальних повноважень суду. У передбачених законом випадках зі сторони потерпілого такі пропозиції можуть стосуватися обсягу обвинувачення, розміру цивільного позову, дослідження певних доказів.

Натомість, позиція щодо обрання винному міри покарання й порядку його відбування є не процесуальною вимогою, а думкою потерпілого, яка підлягає врахуванню в сукупності з іншими обставинами, однак не обмежує суд у реалізації своїх дискреційних повноважень, визначених законом про кримінальну відповідальність. Й відповідна позиція не обмежує потерпілого у можливостях подальшого оскарження до суду вищого рівня законності й обґрунтованості вироку у частині вирішення вказаних питань.

Разом із тим, заслуговують на увагу доводи засудженого щодо необґрунтованої суворості обраного йому апеляційним судом порядку відбування покарання.

Відповідно до визначених у ст. 65 КК України правових орієнтирів особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Критеріями обрання саме такого заходу примусу є ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання.

Метою покарання згідно з ч. 2 ст. 50 КК України є не лише кара, а й виправлення засуджених та запобігання вчиненню нових злочинів. Реалізація названої мети є одним із аспектів виконання визначених у ст. 2 КПК України завдань кримінального провадження, якими, зокрема, є: захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, у тому числі потерпілих.

Крім кари винного як справедливої відплати за вчинене, відновленню порушених злочинними діями прав потерпілих покликані сприяти і визначені законом компенсаційні механізми, зокрема відшкодування шкоди.

Таким чином, каральна функція покарання не є домінуючою, а обраний захід примусу має найбільше сприяти досягненню справедливого балансу між правами і свободами особи та захистом інтересів держави й суспільства. Виходячи з наведеного не може вважатися справедливим обрання більш суворого покарання з огляду лише на тяжкість злочину, без урахування інших обставин справи, в тому числі посткримінальної поведінки винного й відомостей, які його всебічно характеризують.

При обранні форми реалізації кримінальної відповідальності суд у визначених законом межах наділений правом вибору не лише виду та розміру покарання, а й порядку його відбування. Одним із таких дискреційних повноважень є право суду на підставі ст. 75 КК України звільнити засудженого від відбування покарання з випробуванням за наявності передбачених цією статтею умов та достатніх підстав для висновку про можливість його виправлення без відбування покарання.

Наведених вимог апеляційний суд повною мірою не дотримався.

Мотивуючи прийняте рішення щодо призначення ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі з реальним відбуттям, апеляційний суд виходив переважно з тяжкості й наслідків вчиненого злочину, а також із факту нездійснення засудженим відшкодування шкоди після ухвалення вироку місцевого суду.

Проте, як видно з матеріалів кримінального провадження, на час розгляду справи судом першої інстанції відповідні компенсації було частково сплачено, у зв'язку з чим потерпілі просили суд призначити ОСОБА_7 покарання, не пов'язане з позбавленням волі.

Відповідно до наданої захисником у судовому засіданні касаційного суду нотаріально посвідченої заяви потерпілого ОСОБА_8 останній після ухвалення вироку апеляційного суду одержав від засудженого в рахунок відшкодування завданої злочином матеріальної та моральної шкоди 537 515,62 грн, що еквівалентно 20 000 доларів США. У цій же заяві ОСОБА_8 підтвердив відсутність у нього до ОСОБА_7 будь-яких претензій.

Вказана посткримінальна поведінка є об'єктивним проявом щирого каяття засудженого, обґрунтовано врахованого місцевим судом як обставина, що пом'якшує покарання. Обставин, які обтяжують покарання, у справі не встановлено.

У взаємозв'язку з зазначеним підлягають урахуванню й ті дані про особу ОСОБА_7, що він вчинив злочин уперше, має сім'ю, займається суспільно корисною працею, за місцем проживання й роботи характеризується виключно позитивно.

Виходячи з наведеного, на переконання колегії суддів, обраний засудженому апеляційним судом порядок відбування покарання спрямований на реалізацію насамперед каральної функції кримінальної відповідальності. Проте беручи до уваги відсутність у ОСОБА_7 кримінального минулого, необережну форму його вини, щирий осуд своєї протиправної поведінки та виключно позитивні соціальні характеристики його особи, вказане покарання не є необхідним для досягнення мети спеціальної превенції - виправлення засудженого та попередження вчинення нових злочинів.

Вищевказані факти у своїй сукупності, на переконання колегії суддів, дають достатні підстави для висновку про можливість виправлення ОСОБА_7 без відбування покарання, однак в умовах передбаченого законом контролю за його поведінкою.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає за можливе застосувати щодо засудженого положення ст. 75 КК України, які були обґрунтовано застосовані судом першої інстанції.

На підставі п. 3 ч. 1 ст. 438 КПК України вирок апеляційного суду у відповідній частині підлягає зміні шляхом звільнення ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням з покладенням на нього обов'язків, передбачених ст. 76 КК України.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би підставами для скасування судового рішення, у справі не встановлено.

Керуючись статтями 433, 436 КПК України, п. 6 розділу ХІІ "Прикінцеві та Перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) , суд

Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_7 задовольнити частково.

Вирок Апеляційного суду Одеської області від 04 травня 2017 року щодо ОСОБА_7 змінити.

На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_7 від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та на підставі ст. 76 цього Кодексу покласти на нього обов'язки: повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання або роботи; не виїжджати за межі України без погодження з цим органом.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.