розглянула в судовому засіданні в м. Києві 31 серпня 2017 року кримінальну справу за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_6 на вирок Зміївського районного суду Харківської області від 23 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2016 року щодо ОСОБА_6

За вказаним вироком, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду,

ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, неодноразово судимого, останнього разу - за вироком Балаклійського районного суду Харківської області від 26 листопада 1999 року за ч. 1 ст. 222, ст. 17, ст. 94 КК України 1960 року до покарання у виді позбавлення волі на строк 11 років, звільненого 28 липня 2009 року у зв'язку із закінченням строку відбуття покарання,

засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років.

Згідно з вироком ОСОБА_6 визнано винним у тому, що він, будучи особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, 01 квітня 2012 року приблизно о 18.00 год., знаходячись разом із ОСОБА_7 в тамбурі вагону № 10 електропоїзду № 6434 сполученням "Ізюм-Харків-Левада" на території Балаклійського району Харківської області, в ході сварки з останньою, з метою вбивства вдарив її кухонним ножем, що він мав при собі, в задню поверхню грудної клітини справа, від чого остання впала на підлогу. Після цього, вважаючи вчинені дії достатніми для смерті

ОСОБА_7, не прийнявши жодних мір для надання їй медичної допомоги, ОСОБА_6 вийшов із вказаного вагону та зник з місця вчинення злочину.

Однак з причин, що не залежали від волі ОСОБА_6, у зв'язку з тим, що ОСОБА_7 було вчасно надано медичну допомогу, вона не померла.

У касаційній скарзі засуджений просить змінити оскаржувані судові рішення у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, стверджуючи, що в його діях був відсутній умисел на вбивство потерпілої і їх належить кваліфікувати за ст. 121 КК України. Крім того, засуджений вказує на порушення його права на захист судом першої інстанції та на те, що справу було розглянуто незаконним складом суду.

Заслухавши доповідь судді, думку засудженого, який підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити, прокурора, який вважав касаційні скарги безпідставними, а оскаржувані судові рішення - законними та обґрунтованими й просив їх залишити без зміни, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи, наведені у скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення на таких підставах.

За змістом касаційної скарги засуджений, крім іншого, також порушує питання про перегляд судових рішень у зв'язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи, однобічністю й неповнотою досудового та судового слідства. Проте зазначені обставини були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій і перегляду в касаційному порядку відповідно до вимог ст. 398 КПК України не підлягають. Тому при касаційному розгляді кримінальної справи колегія суддів виходить із фактичних обставин справи, встановлених судом.

Крім того, такі ж, як у касаційній скарзі, доводи щодо необґрунтованості його засудження ОСОБА_6 висловлював у судах першої та апеляційної інстанцій. Ці суди визнали їх безпідставними. Висновки щодо винуватості ОСОБА_6, які місцевий та апеляційний суди належним чином умотивували у постановлених ними судових рішеннях, вони підтверджуються сукупністю зібраних по справі доказів, які були ретельно проаналізовані судами, що дало їм можливість дійти обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчинені зазначеного у вироку злочину.

Виходячи з фактичних обставин справи, встановлених судом, у сукупності з положеннями закону України про кримінальну відповідальність, кваліфікація дій ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 115 КК України є правильною.

Засуджений у своїй касаційній скарзі стверджує, що в його діях щодо потерпілої був відсутній умисел на її вбивство, через що його дії необхідно кваліфікувати за ч. 1 ст. 121 КК України, відповідно до фактично завданої шкоди у виді тяжких тілесних ушкоджень.

Однак такі твердження виявилися безпідставними з огляду на наступні обставини.

Відповідно до положень кримінального закону та змісту постанови Верховного Суду України від 31 січня 2013 року при відмежуванні замаху на вбивство від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження визначальним є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: якщо особа, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння і передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки, бажає їх настання, умисел є прямим, а якщо не бажає, хоча й свідомо припускає їх настання, умисел є непрямим. Судова практика для з'ясування змісту і спрямованості умислу особи орієнтує суди на те, що при дослідженні доказів їм необхідно виходити із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 15 КК замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення відповідного злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Згідно з ч. 2 ст. 24 КК умисел є прямим, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Як випливає зі змісту оскаржуваних судових рішень, знаходячись у тамбурі, в ході з'ясування стосунків із колишньою коханкою, будучи обуреним її поведінкою та відмовою від продовження стосунків, у той час, як остання, вважаючи, що розмова закінчена повернулася до

ОСОБА_6 спиною з метою піти до вагону поїзда, засуджений вдарив її у спину ножем з прикладанням фізичної сили, від чого ОСОБА_7 упала на підлогу. При цьому, ОСОБА_6, одразу покинув місце вчинення протиправного діяння, зійшовши з поїзду та зникнувши в невідомому напрямку, а у подальшому тривалий час перебував у розшуку.

Виходячи з наведених положень кримінального закону, а також із конкретних обставин вчинення протиправного діяння щодо ОСОБА_7, спрямованості та сили удару нападника потерпілій, особливості їх взаєморозташування (один до одного) та попередніх стосунків, а також дій засудженого одразу після нанесення удару ножем у спину, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що засуджений не міг не усвідомлювати, що вдаряючи потерпілу у спину, тобто в область розташування життєво-важливих органів, ножем з прикладенням фізичної сили, завдасть їй таких тілесних ушкоджень, від яких остання мала б померти, тобто про те, що засуджений ОСОБА_6 діяв з прямим умислом на убивство потерпілої, який не було закінчено з причин, що не залежали від його волі (останній було своєчасно надано кваліфіковану медичну допомогу).

При цьому доводи засудженого про те, що він діяв з непрямим умислом є непереконливими, оскільки він, одразу після удару ножем потерпілої, залишив місце вчинення злочину, не вживши жодних дій щодо надання потерпілій медичної допомоги та усунення найбільш ймовірних наслідків його дій у виді її смерті.

Таким чином, підстави вважати, що в межах даної кримінальної справи було неправильно застосовано закону України про кримінальну відповідальність, а саме замість ч. 1 ст. 121 КК України було застосовано ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 115 КК України, як на цьому наполягає засуджений ОСОБА_6, відсутні.

Разом з тим, поряд із неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність засуджений також стверджує, що в ході судового розгляду було порушено його право на захист, що полягало у ненаданні йому захисника, на якому він наполягав.

Однак, такі твердження виявилися безпідставними та спростовуються матеріалами кримінальної справи, з яких убачається, що під час розгляду кримінальної справи в суді апеляційної інстанції в липні 2014 року, у результаті того, що було виявлено факт того, що у засудженого та його захисника ОСОБА_8 різні позиції у справі, а також сам засуджений просив призначити йому нового захисника, оскільки він не мав матеріальної можливості укласти договір з іншим адвокатом,

ОСОБА_6 було призначено захисника (з числа адвокатів Харківського обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги) Неженець Т.І.

При цьому, після скасування апеляційним судом вироку щодо ОСОБА_6 та направлення справи за його обвинуваченням на новий судовий розгляд, останній у вересні 2014 року заявив про відмову від захисника Неженець Т. І. та клопотав про призначення йому іншого захисника, а саме Кравченко Т. І.

Разом з тим, оскільки не було жодних причин, передбачених ст. 46 КПК України 1960 року, яка встановлює правила відмови від захисника чи його заміни, суд відмовив у задоволенні наведеного клопотання засудженого, детально роз'яснивши йому порядок призначення захисника та його можливість укласти договір з іншим захисником, оскільки законом не було встановлено обмежень щодо кількості захисників обвинуваченого.

З огляду на наведені обставини, а також те, що в ході судового розгляду засудженого було забезпечено захисником, колегія суддів не вбачає підстав вважати, що право засудженого на захист було порушено.

Що стосується тверджень засудженого про розгляд кримінальної справи за його обвинуваченням незаконним складом суду, у зв'язку з тим, що він клопотав, щоб справу було розглянуто судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, що було проігноровано під час судового розгляду, а також через т, що справу було розглянуто суддею, який підлягав відводу, то вони також виявилися неспроможними.

Дійсно до початку судового розгляду у серпня 2014 року

ОСОБА_6 надіслав до суду клопотання, у якому висловив своє бажання, щоб справу за його обвинувачення було розглянуто згідно з положеннями ч. 3 ст. 17 КПК України 1960 року, якою було передбачено, що кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, в суді першої інстанції розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.

Однак, у зв'язку з тим, що на час розгляду кримінальної справи за обвинуваченням ОСОБА_6 у суді першої інстанції зазначену норму процесуального закону було виключено, суд обгрунтовано відмовив у задоволенні такого клопотання.

Крім того, з матеріалів справи також видно, що засуджений заявляв відвід головуючому судді Овдієнку В. В., такий відвід було розглянуто у встановленому законом порядку та у його задоволенні було відмовлено відповідним рішенням суду, яке як видно з його змісту є обгрунтованим та належним чином мотивованим.

Що стосується тверджень засудженого про те, що у нього із суддею Овдієнком В. В. особисті неприязні відносити, які виникли у їхній юності, то про таку інформацію останній почав заявляти тільки у своїй касаційній скарзі, не згадуючи про них у суді першої інстанції та не додаючи жодних доказів, які б підтверджували такі його доводи, що викликають обґрунтовані сумніви у їх правдивості.

З урахуванням наведеної інформації, підстави вважати, що кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_6 було розглянуто незаконним складом суду, відсутні.

Також засуджений вказував на те, що суд першої інстанції відмовляв в задоволенні його клопотань, однак такі факти не можуть вважатися істотними порушеннями кримінально-процесуального закону, оскільки задоволення клопотань сторін під час судового розгляду є правом суду, а не його обов'язком.

Крім того, як видно з матеріалів справи, у своїх апеляціях засуджений наводив доводи, аналогічні доводам у поданій касаційній скарзі. Ці доводи ретельно перевірялися судом апеляційної інстанції та були визнані безпідставними. Свій висновок апеляційний суд переконливо мотивував у своєму рішенні, і вважати його необґрунтованим чи сумнівним підстав немає.

Покарання ОСОБА_6 призначено з дотриманням вимог ст. 65 КК України з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, його конкретні обставини, даних про особу винного, обставин, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Визначені ОСОБА_6 вид та термін покарання цілком відповідають вимогам закону щодо мети покарання, а підстав для його пом'якшення матеріали справи не містять.

Істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які тягнуть за собою скасування чи зміну судових рішень, у справі не встановлено.

Таким чином, колегія суддів в межах касаційного розгляду не знаходить підстав для скасування судових рішень, постановлених щодо ОСОБА_6, про що йдеться у касаційній скарзі засудженого.

Керуючись статтями 394- 396 КПК України 1960 року та п. 15 розділу ХІ "Перехідні положення" КПК України (4651-17) , колегія суддів

вирок Зміївського районного суду Харківської області від 23 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2016 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 - без задоволення.