розглянувши в судовому засіданні кримінальне провадження № 12015100000000666 за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_7 на вирок Апеляційного суду м. Києва від 13 квітня 2016 року,

За вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 09 грудня 2015 року ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та мешканця АДРЕСА_1), раніше не судимого, засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 286 КК України - на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки. На підставі статей 75, 76 КК України ОСОБА_7 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки і покладено на нього обов'язки не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти про зміну місця проживання, роботи, періодично з'являтися для реєстрації.

За вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він 03 серпня 2015 року, перебуваючи за кермом технічно несправного автомобіля "Вольво 340" у стані алкогольного сп'яніння та без посвідчення водія, всупереч Правилам дорожнього руху, рухаючись із перевищенням швидкості по проїзній частині б-ру Верховної Ради в м. Києві, вчасно не відреагував на автомобіль(невстановлений слідством), що виїжджав із крайньої правої смуги у крайню ліву, змінив напрямок руху вліво, наїхав на бордюр, унаслідок чого допустив перекидання автомобіля "Вольво 340" на дах. В результаті дорожньо-транспортної пригоди (ДТП) пасажир ОСОБА_8 загинула на місці події.

Апеляційний суд м. Києва вироком від 13 квітня 2016 року скасував вирок районного суду в частині звільнення засудженого від відбування призначеного покарання з випробуванням; ухвалив вважати ОСОБА_7 засудженим за вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 09 грудня 2015 року за ч. 2 ст. 286 КК України на строк 4 роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки. В решті вирок районного суду залишено без зміни.

У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом кримінального закону та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, ставить питання про зміну вироку апеляційного суду, застосування положень ст. 75 КК України.

Стверджує, що апеляційний суд, ухвалюючи новий вирок, безпідставно взяв до уваги доводи, наведені в заяві потерпілої, про те, що ОСОБА_7 не виконав обов'язків щодо відшкодування шкоди, оскільки позовні вимоги потерпілою стороною до нього не пред'являлися. Необґрунтовано, на думку скаржника, суд послався у вироку на вчинені ним адміністративні правопорушення у 2012 та 2014 роках, оскільки в силу ст. 39 КУпАП він є таким, що не був підданим стягненню. В матеріалах справи відсутнє підтвердження того, що ОСОБА_7, перебував у стані алкогольного сп'яніння за кермом. Оскільки вищенаведених обставин не було викладено в обвинувальному акті, однак взято до уваги апеляційним судом при ухваленні нового вироку, засуджений вважає, що його право на захист порушено, а вирок апеляційного суду є невмотивованим і не відповідає вимогам ст. 420 КПК України.

Заслухавши доповідь судді, пояснення захисника на підтримання доводів скарги, прокурора на заперечення доводів, наведених у касаційній скарзі, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши доводи, викладені у скарзі, суд дійшов висновку про таке.

Згідно зі ст. 434 КПК України касаційний суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень у тій частині, в якій їх було оскаржено.

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 та кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 286 КК України ґрунтуються на доказах, зібраних відповідно до вимог КПК України (4651-17) , і в касаційній скарзі засудженим не оспорюються.

Доводи засудженого про неправильне застосування апеляційним судом кримінального закону та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону не відповідають установленим обставинам справи та матеріалам кримінального провадження.

Відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення і повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують і обтяжують.

Справедливість покарання повинна визначатися з точки зору врахування інтересів усіх суб'єктів кримінально-правових відносин, у тому числі й потерпілого. Однією з умов досягнення цієї мети є відшкодування завданого в результаті вчинення злочину збитку або усунення заподіяної шкоди.

Застосований захід примусу повинен найбільше сприяти досягненню передбаченої ч. 2 ст. 50 КК України мети покарання - виправлення засуджених та попередження нових злочинів.

Норми зазначеного Кодексу наділяють суд правом вибору у визначених законом межах однієї з альтернативних форм реалізації кримінальної відповідальності у виді заходу примусу певного виду й розміру. Названа функція суду за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує взяття до уваги й оцінки відповідно до визначених законом орієнтирів усіх конкретних обставин справи, без урахування яких обрана міра покарання не може вважатися справедливою.

Виконання такої функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої також можуть застосовуватися положення ст. 75 КК України. За змістом указаної правової норми рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд вправі прийняти у випадку, якщо при призначенні заходу примусу певного виду та розміру дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. В будь-якому разі застосування цього кримінально-правового інституту є не обов'язком, а правом суду, яке реалізується у кожному конкретному випадку з урахуванням тяжкості злочину, особи винного та інших обставин справи.

Відповідно до п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті" від 23 грудня 2005 року № 14 (v0014700-05) при призначенні покарання за ст. 286 КК України суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину.

У цьому кримінальному провадженні апеляційний суд керувався саме вказаними нормами матеріального права при призначенні ОСОБА_7 покарання та порядку його відбування.

Мотивуючи свої висновки щодо виду та розміру обраного заходу примусу, суд урахував, зокрема, ступінь тяжкості вчиненого злочину виходячи не лише з визначених ст. 12 КК України формальних критеріїв, а також з особливості цього конкретного діяння.

Як установлено судом, ОСОБА_7 керував технічно несправним транспортним засобом із перевищенням максимально допустимої швидкості на проїзній частині без водійських прав.

Окрім цього, до вказаної події ОСОБА_7 двічі притягався судом до адміністративної відповідальності за керування транспортним засобом у стані алкогольного сп'яніння, останнього разу 20 червня 2014 року - його було позбавлено права керування строком на один рік.

Як видно з оскаржуваного вироку, вирішуючи питання про обрання покарання засудженому, крім обставин, які було враховано судом першої інстанції, колегією апеляційного суду дано оцінку даним які характеризують особу ОСОБА_7, та свідчать про його схильність до систематичного, грубого порушення Правил дорожнього руху, що створює істотну загрозу для його учасників.

Допущена засудженим злочинна недбалість призвела до тяжких наслідків у виді смерті молодої особи ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_3), тоді як відповідно до ст. 3 Конституції України людина, зокрема її життя і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Протиправними діями засудженого потерпілим було завдано моральної шкоди, відшкодування якої є обов'язком для ОСОБА_7 незважаючи на те, що до нього не було пред'явлено цивільного позову потерпілою стороною.

Не спростовуються висновки суду про встановлену обтяжуючу обставину твердженням засудженого про те, що він не перебував у стані алкогольного сп'яніння під час ДТП і довідкою лікарні від 20 серпня 2015 року, на яку є посилання у скарзі, оскільки відповідно до її даних ОСОБА_7 не стоїть на диспансерному обліку.

Вищенаведені обставини спростовують доводи, викладені в касаційній скарзі засудженого.

Призначаючи покарання винному за строком, наближеним до мінімальної межі санкції ч. 2 ст. 286 КК України, апеляційний суд урахував дані, що позитивно характеризують особу засудженого, а також позицію потерпілої про необхідність призначення ОСОБА_7 заходу примусу у виді позбавлення волі, яке належить відбувати реально.

Водночас колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про те, що вказані дані не свідчать про можливість виправлення засудженого без відбування покарання і, відповідно, не дають достатніх підстав для застосування щодо нього ст. 75 КК України.

З урахуванням зазначених вище обставин у своїй сукупності не спростовує законності й обґрунтованості таких висновків і факт часткового відшкодування засудженим потерпілій моральної шкоди в квітні та червні 2017 року.

Покарання, призначене апеляційним судом засудженому, на думку колегії суддів, є необхідним та достатнім для його виправлення і попередження вчинення нових злочинів і не сприймається як явно несправедливе внаслідок суворості.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би підставами для зміни або скасування судових рішень, у справі не встановлено.

У контексті наведених обставин колегія суддів не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги засудженого ОСОБА_7 та зміни вироку апеляційного суду на зазначених у ній підставах.