розглянувши касаційні скарги засудженого ОСОБА_4 та його захисника Янковського В.А. на вирок Великоолександрівського районного суду Херсонської області та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 21 лютого 2017 року в кримінальному провадженні № 12016230130000205 за обвинуваченням ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Цюрупинська,Херсонської області, жителя АДРЕСА_1, раніше судимого: 02 березня 2011 року Високопільським районним судом Херсонської області за ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 309, ст. 70 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. 19 червня 2014 року звільнений відповідно до ст. 2 Закону України "Про амністію у 2014 році" у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 309 КК,

У касаційних скаргах, які аналогічні за своїм змістом, захисник та засуджений порушують питання про зміну вказаних судових рішень у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання ступеню тяжкості вчинених злочинів та особі засудженого через суворість. Просять пом'якшити захід примусу із застосуванням ст. 75 КК.

Аргументуючи свої вимоги насамперед зазначають, що суди при виборі заходу примусу належно не врахували ряд пом'якшуючих покарання обставин, (щире каяття, визнання вини, активне сприяння розкриттю злочинів), не зважили на те, що засуджений хворіє, належним чином не врахували характер і ступінь тяжкості вчиненого злочину, конкретні обставини справи, а саме розмір вилученої у ОСОБА_4 наркотичної речовини, унаслідок чого дійшли помилкового висновку про неможливість виправлення останнього без ізоляції від суспільства.

З матеріалів провадження за скаргою вбачається, що за вироком Великоолександрівського районного суду Херсонської області ОСОБА_4 засуджено за ч. 2 ст. 309 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 років 6 місяців.

Ухвалено стягнути з нього на користь держави 1980, 9 грн у рахунок відшкодування процесуальних витрат. Вирішено питання щодо речових доказів.

Апеляційний суд ухвалою від 21 лютого 2017 року вирок місцевого суду залишив без змін.

Згідно з вироком суду ОСОБА_4 визнано винуватим у тому, що він 06 серпня 2016 року близько 08.00 год знаходячись біля ставку на відстані близько 1 км до с. Новопетрівка Високопільського району Херсонської області, шляхом відокремлення верхніх частин коноплі, у такий спосіб придбав речовину рослинного походження, яку переніс до місця свого проживання на АДРЕСА_1, з якої шляхом висушування та подрібнення виготовив наркотичний засіб - канабіс масою 9,617 г (у перерахунку на суху речовину), який зберігав у гаражі домоволодіння за вказаною адресою для власного вживання без мети збуду, та який було виявлено та вилучено 10 серпня 2016 року працівниками поліції під час санкціонованого обшуку.

Розглянувши доводи, наведені в касаційних скаргах, та перевіривши додані до них судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з огляду на таке.

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, за який його засуджено, та кваліфікація діяння за ч. 2 ст. 309 КК у касаційних скаргах не оспорюються.

Доводи касаційних скарг щодо необґрунтованої суворості призначеного покарання та безпідставного незастосування судом інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням, передбаченого ст. 75 КК, не можуть вважатися обґрунтованими.

Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного і доцільного заходу примусу, яке б ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягнення справедливого балансу між правами і свободами особи та захистом інтересів держави і суспільства.

Відповідно до вказаних засадособі, яка вчинила злочин, повинно бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з принципу співмірності, цейзахід примусу за своїм видом і розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення і повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують і обтяжують.

Застосований захід примусу повинен найбільше сприяти досягненню передбаченої ч. 2 ст. 50 КК мети покарання - виправлення засуджених та попередження нових злочинів.

Норми статі 65 вказаного Кодексу наділяють суд правом вибору у визначених законом межах однієї з альтернативних форм реалізації кримінальної відповідальності у виді заходу примусу певного виду і розміру. Названа функція суду за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує прийняття до уваги й оцінки відповідно до визначених законом орієнтирів усіх конкретних обставин справи, без урахування яких обрана міра покарання не може вважатися справедливою.

Виконання такої функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої також можуть бути застосовані положення ст. 75 КК. За змістом вказаної правової норми рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд вправі прийняти у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. В будь-якому разі застосування даного кримінально-правового інституту є не обов'язком, а правом суду, яке реалізується у кожному конкретному випадку з урахуванням тяжкості злочину, особи винного та інших обставин справи.

У даному провадженні, як видно із судових рішень, вирішення судами питання про призначення покарання ґрунтується на наведених вимогах.

Мотивуючи свої висновки щодо виду і розміру обраного заходу примусу, суд урахував ступінь тяжкості, конкретні обставини вчиненого злочину, особу ОСОБА_4, який характеризується посередньо, на диспансерних наркологічному і психіатричному обліках не перебуває, одружений, має постійне місце проживання.

Як обставини, що пом'якшують покарання, судом враховано щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, а обставин, що обтяжують покарання, не встановлено.

Крім того, судами враховано, що ОСОБА_4 раніше був засуджений за ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 309 вказаного Кодексу, однак через незначний проміжок часу після звільнення з місць позбавлення волі засуджений вчинив нове аналогічне кримінальне правопорушення у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, що свідчить про те, що на шлях виправлення він не став. Судимість в установленому законом порядку не знята та не погашена.

Зважаючи на такі обставини та виходячи з індивідуального ступеня тяжкості вчиненого засудженим діяння, який зумовлений його конкретними об'єктивними та суб'єктивними ознаками, а також наслідків, даних про особу винного та всіх інших обставин, що мають правове значення при виборі заходу примусу, суд першої інстанції призначив ОСОБА_4 покарання в межах санкції кримінального закону, за який його засуджено, проте у розмірі наближеному до мінімального.

Це рішення належним чином у вироку мотивоване і не сприймається як явно несправедливе унаслідок суворості застосованого заходу примусу за видом і розміром. Призначене ОСОБА_4 покарання колегія суддів вважає необхідним і достатнім для його виправлення і попередження нових злочинів.

При цьому суд дійшов обґрунтованих висновків, що вказані вище обставини не дають достатніх підстав для звільнення засудженого від відбування покарання на підставі ст. 75 КК.

Аналогічні за змістом доводи щодо пом'якшення призначеного покарання були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який визнав їх неспроможними, навівши належні й достатні мотиви спростування. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК.

Таким чином, у касаційних скаргах засуджений та захисник не навели переконливих аргументів щодо необхідності перевірки матеріалів кримінального провадження, а з касаційних скарг та наданих до них копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, п. 6 розділу ХІІ "Прикінцеві та Перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) , суд

У відкритті касаційного провадження за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_4 та його захисника Янковського В.А. на вирок Великоолександрівського районного суду Херсонської областівід 15 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду херсонської області від 21 лютого 2017 року щодо ОСОБА_4 відмовити.