ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ЗА ДОГОВОРОМ УПРАВЛІННЯ МАЙНОМ

Поняття та суб'єкти договору управління

Як у підприємницькій діяльності суб'єктів господарювання, так і в побутовому житті громадян, подекуди виникають ситуації, коли власники певного майна з тих чи інших причин не можуть його ефективно використати. Зазвичай, це пов'язано з відсутністю в них необхідних професійних знань, досвіду, інформації, які потрібні, скажімо, для одержання прибутку від використання цінних паперів, майнових прав, нерухомості тощо. У деяких же випадках сам власник взагалі не має можливості самостійно здійснювати належні йому права (наприклад, у разі визнання його недієздатним чи безвісно відсутнім), між тим як його майно потребує і охорони, і підтримки в нормальному працездатному стані.

За наведених обставин видається доцільним передати право здійснювати повноваження власника щодо управління майном іншій особі, яка має професіональні навички у відповідній сфері діяльності та зможе результативно експлуатувати це майно в інтересах власника, здобуваючи з нього певні доходи чи, принаймні, забезпечуючи його збереження. Оформлюються такі правовідносини шляхом укладення договору управління майном, врегулюванню якого присвячено главу 70 Цивільного кодексу України (далі — ЦК).

Відповідно,до ч, 1 ст. 1029 ЦК за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно, в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабува-ча). У наведеному визначенні одразу привертає увагу те, що договір управління майном може,бути укладено як на користь установника управління (тобто, сторони договору), так і на користь третьої особи (вигодонабу-вача). В останньому випадку управитель, здійснюючи певні дії в інтересах вигодонабу-вача, виконує свої зобов'язання за договором перед установником управління. Вигодона-бувач же безпосередньо не бере участі у договорі, хоч і набуває нарівні з установником управління права вимагати його виконання. Взагалі правове становище вигодонабувача повністю визначається загальними нормами ЦК про договір на користь третьої особи (ст. 636). Зауважимо лише, що ви-годонабувачем може бути будь-яка особа — як фізична (незалежно від її віку, обсягу дієздатності, наявності статусу підприємця тощо), так і юридична. Не може бути вигодонабувачем за договором управління майном лише особа, яка є управителем за цим же самим договором.

Установником управління, як правило, є власник майна, що передається в управління. Ним також можуть бути і фізичні, і юридичні особи (але, на відміну від вигодонабувача, вони повинні володіти необхідним обсягом діє— та правоздатності). В окремих випадках, прямо передбачених законом (зокрема положеннями ч. 2 — 5 ст. 1032 ЦК), установником управління можуть виступати і особи, які не є власниками (наприклад, орган опіки та піклування) — це відбувається за обставин, коли необхідність управління майном очевидна, а воля власника з незалежних від нього причин паралізована чи взагалі відсутня (у теоретичній літературі таке управління називають законним).

А от щодо особи управителя цивільне законодавство містить деякі обмеження: відповідно до ст. 1033 ЦК ним може бути винятково суб'єкт підприємницької діяльності, оскільки лише він зможе використати майно у господарському обороті, щоб примножити його вартість (а це свідчить про комерційний характер договору управління, принаймні, у переважній більшості випадків). Крім того, додаткові вимоги до управителя можуть бути встановлені окремими нормативними актами. Також обмежено можливість виступати в ролі управителя органам державної влади, органам влади Автономної Республіки Крим та органам місцевого самоврядування — це можливо лише у випадках, прямо зазначених у законі.

Слід звернути увагу, що передача майна управителю за договором управління не тягне за собою переходу права власності на нього до управителя — він одержує лише право здійснювати окремі (визначені установником управління у рамках закону) повноваження власника щодо управління майном. До того ж, хоч управитель і діє від свого імені, але винятково в інтересах установника (вигодонабувача). Щоправда, положення глави 70 ЦК не містять відповіді на питання, які ж саме дії управителя слід вважати такими, що здійснюються в інтересах установника управління чи вигодонабувача. Втім, керуючись загальними принципами цивільного законодавства (зокрема справедливістю та розумністю), можна припустити, що дії, вчинені управителем в інтересах установника, повинні не суперечити чинному законодавству, бути спрямованими на збереження та (або) примноження вартості переданого в управління майна, здійснюватися таким чином, щоб не допускати виникнення ризику можливої втрати майна, та якомога більше відповідати діям, які б на місці управителя вчинила сама зацікавлена особа.

При цьому слід мати на увазі, що під час дії договору сам власник майна не може здійснювати передані управителеві повноваження.

Правова характеристика договору

Договір управління майном належить до категорії реальних договорів, бо вважається укладеним лише з моменту передачі майна управителю. Це означає, що обіцяння передати майно в управління (навіть погоджене сторонами) не може бути підставою для примушування власника майна до укладення договору управління. Домовленість між установником управління та управителем про майбутню передачу майна в управління може вважатися лише попереднім договором (ст. 635 ЦК), оскільки чинне законодавство не допускає можливості укладення договору управління як консенсуального. За наявності ж згаданого попереднього договору відмова установника управління від передачі майна управителю може мати наслідком лише відшкодування останньому збитків, завданих відмовою установника управління від укладення договору (наприклад, якщо управитель вже провів якісь підготовчі дії щодо прийняття майна в управління, які спричинили матеріальні витрати). Вимагати ж реальної передачі майна в управління управитель не вправі за будь-яких обставин.

Управитель здійснює свою діяльність щодо управління майном за певну винагороду (за змістом ч. 1 ст. 1029 ЦК та ч. 1 ст. 1042 ЦК) — отже, договір управління є оплат-ним. Такий же висновок випливає і з суті відносин за даним договором — адже управління майном належить до сфери підприємницької діяльності, тому установник при передачі майна в управління, як правило, має на меті збільшення свого капіталу. Управитель же, надаючи матеріальні блага установнику управління, цілком справедливо розраховує одержувати за це зустрічне матеріальне задоволення.

Більше того, розмір і форма плати за управління майном належать до істотних умов договору (ст. 1035 ЦК) — за їх відсутності у тексті договору він вважатиметься неукладе-ним. Визначатися ж належна управителеві винагорода може як у твердій грошовій сумі, так і у відсотках від одержаного прибутку від управління майном, або ж навіть у натуральній формі, а її сплата може бути і одноразовою, і у вигляді періодичних платежів — цивільне законодавство не містить жодних обмежень з цього приводу. Установник та управитель для спрощення проведення розрахунків між собою можуть також передбачити у договорі право управителя самостійно відраховувати належні йому відповідно до договору платежі безпосередньо з доходів від використання майна, переданого в управління (ч. 2 ст. 1042 ЦК).

Загальні вимоги щодо предмета управління

Предметом договору управління може бути більшість з об'єктів цивільних прав — насамперед це різноманітні види майна (зокрема, підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухомі речі, цінні папери тощо), а також майнові права (наприклад, інтелектуальної власності). А от грошові кошти, за загальним правилом, не можуть бути предметом договору управління майном, — винятки з цього правила становлять лише випадки, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено у законі. Так, відповідно до ст. 47 Закону. України "Про банки і банківську діяльність" банки за умови отримання письмового дозволу Національного банку України мають право здійснювати довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами. Аналогічна вказівка міститься й у Законі України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю".

Незалежно від свого різновиду, майно, що передається за договором управління, має відповідати деяким загальним вимогам, а саме:

Закон (ст. 1039 ЦК) допускає можливість передання в управління і майна, що є предметом договору застави, але у такому випадку установник управління зобов'язаний попередити управителя про те, що майно обтяжене заставою. Якщо ж установник управління знехтував зазначеним обов'язком, а сам управитель не знав і не міг знати про те, що майно, яке передане в управління, є предметом договору застави, управитель одержує право вимагати розірвання договору та виплати належної йому за договором плати відповідно до строку управління цим майном. Зважаючи на те, що у разі спору між сторонами тягар доведення факту здійснення такого попередження покладається на установника управління, йому слід потурбуватися про докази, які б засвідчували, що управителя було вчасно та належним чином повідомлено про зазначені обставини. Такими доказами можуть бути, наприклад, вказівка у самому договорі управління на те, що майно обтяжене заставою, або ж окремий документ відповідного змісту, надісланий управителеві цінним листом.

Слід наголосити, що майно, набуте управителем у результаті управління' майном, також включається до складу майна, переданого в управління (ч. 4 ст. 1030 ЦК), — таким чином, будь-який його приріст, так само як і збитки, відносяться на результати діяльності управителя, і відповідно збільшують, зменшують чи змінюють склад майна, що перебуває в управлінні.

Про форму договору

При передачі в управління рухомого майна достатньо дотримуватися простої письмової форми договору (сторони можуть це зробити як шляхом складання єдиного документа, скріпленого їх підписами, так і в будь-який інший спосіб, що передбачений у ст, 207 ЦК). Втім, недодержання сторонами договору управління майном вимог закону щодо обов'язкової письмової форми договору не тягне за собою, визнання його недійсним - у такому разі діє загальне правило, передбачене ч. 1 ст. 218 ЦК щодо позбавлення сторін (у разі виникнення спору) права посилатися на показання свідків для підтвердження факту укладення договору.

А от щодо оформлення договору управління нерухомим майном цивільне, закрнодавство встановлює значно жорсткіші вимоги: відповідно до ч. 2 ст. 1031 ЦК такий договір підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. У разі порушення вимоги про нотаріальне посвідчення, договір управління майном, згідно з ч. 1 ст. 220 ЦК, буде нікчемним — отже, його недійсність навіть не доведеться доводити у суді (ч. 2 ст. 215 ЦК), і будь-яка заінтересована особа, згідно з ч. 5 ст. 216 ЦК, зможе пред'явити зимогу про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (тобто повернення сторонами усього одержаного за ним). Щодо державної реєстрації договору управління майном, то ні у ст. 1031 ЦК, ні у загальних положеннях ЦК про правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону (параграф 2 глави 16), правові наслідки недодержання вимог про державну реєстрацію договору управління, за яким управителеві передається нерухомість, не визначено. Відтак можна зробити висновок, що невиконання сторонами зазначеної вимоги про державну реєстрацію не є підставою для визнання недійсним нотаріально посвідченого договору управління майном. Разом з цим, за положеннями ч. 1 ст. 210 ЦК правочин, що підлягає державній реєстрації, вважається вчиненим з моменту такої реєстрації — отже, незареєстрований договір управління, за яким управителеві передається нерухоме майно, взагалі не можна розглядати як укладений.

Строк договору управління

Строк дії договору управління майном хоч і не належить до істотних умов договору, але все ж таки має вагоме значення — адже управитель не стає власником переданого йому майна і після спливу певного часу повинен повернути його установнику управління. Зазвичай, строк дії управління встановлюється за погодженням сторін безпосередню у договорі, але цілком можливим є й укладення договору без зазначення цього терміну — в такому випадку він вважатиметься укладеним на п'ять років (ч. 1 ст. 1036 ЦК). Таким чином, договір управління майном завжди є строковим і укласти його на невизначений термін неможливо.

Положення цивільного законодавства також надають можливість автоматичної пролонгації договору управління — за правилами ч. 2 ст. 1039 ЦК у разі відсутності .заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору управління майном після закінчення його строку, він вважається продовженим на такий самий строк і на таких же самих умовах. Це положення звільняє установника управління та управителя від необхідності укладання нового договору, якщо вони мають намір співпрацювати й надалі за умовами, встановленими у попередньому договорі управління.

Обсяг повноважень управителя

Укладаючи договір управління, власник майна повинен мати на увазі, що управитель буде вправі самостійно здійснювати будь-які юридичні й фактичні дії щодо переданого йому майна у межах, встановлених законом та договором. При цьому управитель буде діяти від власного імені (хоч і винятково в інтересах установника управління чи вигодонабувача). Власник же майна на час дії договору управління обмежується в можливості реалізації на свій розсуд тих повноважень щодо користування, володіння та розпорядження майном, які відповідно до умов договору передані управителю. Більше того, установник управління не має права втручатися у діяльність з управління майном у випадках, не передбачених договором чи законом, та не може давати управителеві обов'язкові для виконання вказівки. Останній же згідно з ч. 2 ст. 1037 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) вправі вимагати усунення будь-яких порушень його прав на передане в управління майно, у тому числі й від власника цього майна.

Як бачимо, управитель за договором управління майном наділяється настільки ж широкими повноваженнями, наскільки і невизначе-ними, — цивільне законодавство (ч. 1 ст. 1037 ЦК) забороняє управителеві без згоди на це установника управління лише відчужувати майно, передане в управління, та укладати щодо нього договір застави (якщо управитель порушить зазначене правило, то укладені ним правочини щодо відчуження майна чи передачі його у заставу будуть недійсними). Таким чином, у разі відсутності в договорі управління додаткових обмежень щодо дій управителя, він має право самостійно вчиняти будь-які угоди з переданим йому майном, окрім згаданих, а також здійснювати усі інші повноваження власника.

Між тим, передача управителю надто великого обсягу повноважень власника щодо управління майном не завжди є виправданою, оскільки в реальному житті існує досить багато прикладів, коли при управлінні чужим майном управитель зловживає своїми правами та керується лише власними інтересами. Але довести цей факт у суді установнику управління зазвичай дещо проблематично, тому про захист своїх прав та інтересів йому краще потурбуватися заздалегідь. Зробити це можна шляхом звуження обсягу повноважень управителя, встановивши у договорі управління майном додаткові (порівняно з законом) обмеження. Зокрема, у тексті договору буде доцільно зазначити, які дії управитель взагалі не має права вчиняти з переданим йому майном за будь-яких обставин, а також на здійснення яких дій управителеві необхідно одержати дозвіл установника управління. Буде не зайвим включити до умов договору й зобов'язання управителя періодично (у чітко визначені строки чи через певні проміжки часу) надавати установнику звіт про результати управління майном. Така детальна розробка умов договору дозволить власнику майна звести можливі ризики, пов'язані з поведінкою управителя, до мінімуму.

Як уже було зазначено, управитель здійснює дії щодо переданого йому майна від власного імені, але при цьому він обов'язково має повідомити третіх осіб, з якими вчинює право-чини, про свій статуй (тобто про той факт, що він є саме управителем* а не власником майна). Така вимога встановлена у ч. 2 ст. 1038 ЦК з метою провести розмежування дій, вчинених управителем у власних інтересах, та дій, вчинених в інтересах установника управління чи ви-годонабувача. У випадках, які не потребують письмового оформлення відносин, управитель може зробити таке попередження усно, а ось при вчиненні правочинів, для яких необхідна письмова форма, управителеві слід зробити вказівку на те, що він є управителем майна, у цьому ж самому документі. За відсутності у тексті договору такої вказівки, буде вважатися, що управитель вчинив цей правочин у власних інтересах, і відповідати перед третіми особами він буде своїм власним майном (а не тим, яке було передано йому за договором управління).

Делегування повноважень управителя третім особам

У переважній більшості випадків передача майна в управління пов'язана з тим, що ця діяльність потребує професійних навичок та досвіду, і установник управління, обираючи управителя, звичайно ж зважає на наявність у останнього необхідних знань і можливостей та враховує його особисті якості. З огляду на це, особа управителя, безумовно, має надзвичайно вагоме значення для установника управління, адже він, передаючи ряд своїх повноважень власника управителеві й позбавляючи себе на певний період можливості їх здійснювати, виявляє довіру саме цій особі. Тому договір управління майном належить до категорії договорів, за якими припустиме лише особисте виконання — у ч. 1 ст. 1038 ЦК прямо зазначено, що управитель управляє майном особисто.

З цього правила цивільним законодавством, встановлено лише два винятки; відповідно до ст. 1041 ЦК управитель може доручити іншій особі (замісникові) вчинити від його імені дії, необхідні для управління майном, тільки у разі, якщо це передбачено у договорі управління або ж коли цього вимагають інтереси установника управління чи вигодонабувача, а отримати відповідні вказівки від установника за даних обставин у розумний строк неможливо. В останньому випадку, напевно, хоча на це і немає прямої вказівки закону, управитель все ж таки повинен повідомити установника про передачу повноважень з управління майном третім особам. Але у будь-якому разі управитель відповідає за дії обраного ним замісника, як за свої власні.

Імунітет від кредиторів

У переважній більшості випадків майно, що є предметом договору управління, не може бути джерелом задоволення вимог кредиторів установника управління — відповідно до ст. 1040 ЦК звернення стягнення на майно, передане в управління, за вимогою кредитора установника управління не допускається. Виняток з цього правила становлять лише випадки визнання установника управління банкрутом або звернення стягнення за вимогою заставодержателя на майно, що є предметом договору застави.

Зрозуміло, що законодавець включив до ЦК зазначену правову норму з метою встановлення додаткових гарантій прав управителя. Але ж при цьому зовсім не звернув" увагу на те, що таке правило дозволяє установнику управління, який має борги, досить легко й на законних підставах ухилитися від виконання своїх зобов'язань перед кредиторами — адже власнику майна, який відчуває, що його кредитори ось-ось вимагатимуть повернення боргу, достатньо лише перетворити усі свої грошові кошти у будь-яке майно й одразу ж передати його за договором управління управителеві внаслідок чого кредитори відповідно до положень ст. 1040 ЦК вже не зможуть задовольнити свої вимоги за рахунок переданого в управління майна аж до припинення цього договору. При цьому, якщо стосовно боржника— установника управління, який є юридичною особою, кредитори Ще можуть плекати надію задовольнити свої вимоги шляхом проведення процедури банкрутства (що зробити теж не дуже просто), то з фізичної особи, яка уклала договір управління майном, стягнути борг (за умови відсутності в неї іншого майна достатньої вартості) практично неможливо.

Звісно, ображені кредитори установника управління можуть спробувати визнати укладений їх боржником договір управління майном недійсним на підставі ст. 234 ЦК (як фіктивний — такий, що вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином). Але навряд чи ця спроба буде вдалою — адже установник управління напевно потурбується про те, щоб його дії виглядали пристойно, і скоріш за все буде доводити, що шляхом передання майна в управління професіоналу він намагався його примножити, аби розрахуватися з цими ж кредиторами. За таких обставин вирішення справи на користь кредиторів видається маловірогідним.

Зважаючи на викладене, доцільно було б дозволити1 звернення стягнення на майно, яке передано в управління, у всіх випадках, коли іншого майна установника управління недостатньо для погашення його зобов'язань перед кредиторами. Звісно, це повинно мати наслідком припинення договору управління майном. Захистити ж інтереси управителя можна, встановивши обов'язок установника управління, відшкодувати управителеві пов'язані з припиненням договору збитки (зокрема, плати за управління майном, яку б він мав одержати з моменту звернення стягнення на майно, що перебувало в його управлінні, до закінчення строку дії договору).

Збитки? Управитель за все відповість!

Загальні підстави й порядок відповідальності управителя у внутрішніх відносинах між ним та установником управління і вигодонабу-вачем викладені у ч. 1 ст. 1043 ЦК. Але зміст зазначеної правової норми є досить суперечливим — якщо у її першому абзаці передбачено відповідальність управителя лише за відсутність під час управління майном виявлення належної турботливості про інтереси установника управління чи вигодонабувача (тобто встановлено винну відповідальність управителя), то у другому абзаці зазначено, що управитель відповідає за всі завдані збитки, якщо тільки не доведе, що вони виникли внаслідок непереборної сили або винних дій установника управління чи вигодонабувача (а це вже є відповідальністю без вини).

Звісно, законодавцю слід було б усунути наявні у межах однієї правової норми розбіжності, але поки що наведена редакція ч. 1 ст. 1043 ЦК свідчить про підвищену відповідальність управителя: він відповідає як за винно заподіяні ним збитки, так і за ті, які виникли випадково, і може звільнитися від відповідальності лише у разі, якщо доведе, що збитки виникли внаслідок непереборної сили або винних дій установника управління чи вигодонабувача. У протилежному випадку управитель повинен буде відшкодувати завдані установнику управління збитки в розмірі реальної шкоди (наприклад, вартості втраченого майна чи витрат, необхідних на ремонт пошкодженого майна), а вигодонабувачу — в розмірі упущеної вигоди (реальних доходів, які б він міг одержати за звичайних обставин, якщо б управитель діяв належним чином). Якщо установник управління і є вигодонабувачем (чи одним з них), то він вправі вимагати відшкодування і реальних збитків, і упущеної вигоди.

Крім відповідальності перед установником управління та вигодонабувачем, управитель відповідає у субсидіарному порядку й перед іншими особами — за борги, що виникли у зв'язку зі здійсненням ним управління (якщо вартості майна, переданого в управління, недостатньо для задоволення вимог кредиторів). Це означає, що борги за зобов'язаннями, які виникли у зв'язку з управлінням майном, у першу чергу погашаються за рахунок цього майна, а у разі, коли його не вистачає для задоволення вимог кредиторів, стягнення звертається на майно, що належить на праві власності самому управителю. У теоретичній літературі також існує думка, що у наведених випадках слід застосовувати загальні положення про субсидіарну відповідальність, що містяться у ст. 619 ЦК (тоді до пред'явлення вимоги управителеві кредитор повинен був би пред'явити вимогу до установника управління, і лише у разі відмови установника задо-вольнити цю вимогу чи за відсутності протягом розумного строку відповіді на неї кредитор був би вправі звернутися до управителя). Проте таке твердження суперечить правовій природі договору управління, оскільки за ним управитель вчиняє дії від свого власного іме-" ні, а не від імені установника управління, а і Отже, має й сам відповідати за свої вчинки. Установник же, передаючи майно в управління, ризикує лише ним — за будь-яких обставин звернення стягнення на інше майно установника управління за боргами, що виникли в результаті діяльності управителя, видається неприпустимим.

Аналогічні зазначеним наслідки настають й у разі, коли управитель вчинив правочин з перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень, і за умови, що треті особи, які беруть участь у правочині, доведуть, що вони не знали й не могли знати про перевищення управителем повноважень або встановлених обмежень. Проте у цьому випадку (на відміну від попереднього, коли управитель чинив правомірні дії), установник управління може вимагати від управителя відшкодування завданих ним збитків (ч. З ст. 1043 ЦК). Якщо ж треті особи знали чи мали можливість дізна-ти про те, що управитель, укладаючи з ними правочини, перевищив надані йому повноваження або встановлені обмеження, управитель несе відповідальність своїм особистим майном (а не майном, переданим йому в управління).

Припинення договору управління

Договір управління майном припиняється як на загальних підставах припинення зобов'язань, викладених у главі 50 ЦК (наприклад, внаслідок виконання, за домовленістю сторін тощо), так і на підставі спеціальних правил, передбачених саме для договору управління майном, перелік яких наведено у ч. 1 ст. 1044 ЦК. Зокрема, договір управління припиняється у разі загибелі переданого в управління майна, подання заяви однією з сторін договору про його припинення у зв'язку із закінченням строку його дії, визнання фізичної особи — установника управління банкрутом тощо. Крім того, установник управління може у будь-який час без жодних пояснень в односторонньому порядку відмовитися від договору управління майном, сплативши управителеві передбачену договором плату. Щоправда, установник управління повинен повідомити управителя про свою відмову від договору за три місяці до його припинення (якщо договором не встановлено інший строк). Таке правило пояснюється тим, що, укладаючи договір управління, сторони, зазвичай, розраховують на довготривалі відносини, а раптова відмова установника управління від договору може завдати управителеві збитки та призвести до інших негативних наслідків.

Управитель же, на відміну від установника управління, не може за будь-яких обставин вільно й безпідставно відмовитися в односторонньому порядку від договору управління майном — він має право це зробити лише у разі неможливості подальшого виконайня своїх зобов'язання з управління (скажімо, через тривалу хворобу).

При припиненні договору управління (незалежно від підстав, через які це сталося) майно, що було предметом договору управління, має бути повернено установникові. Виняток з цього правила можуть становити лише окремі випадки, коли у самому договорі управління були передбачені інші наслідки його припинення — наприклад, обов'язок управителя розпродати усе передане йому майно й повернути установнику управління виручені за нього грошові кошти або ж передати їх на благодійні цілі конкретно визначеному (або невизначеному) колу осіб.

Анжеліка ДОМБРУГОВА

За матеріалами газети "Юридичний вісник України" від 24 квітня-7 травня 2004 р. № 17-18