Нагромадження нормативного матеріалу та ускладнення відносин означеної сфери лише посилює необхідність розуміти специфіку кредитування різних сфер діяльності, неоднорідних можливостей такого кредитування з боку відповідних суб'єктів господарювання. Охопити в рамках однієї публікації усі види кредиту неможливо. Тому, коротко зупиняючись на понятті та видах кредиту за новими кодексами, зосередимося на особливостях та типах довгострокових кредитів для суб'єктів підприємництва, а також відмінностях цієї форми фінансування від участі в капіталі товариства. Крім того, варто розглянути ризики різних установ, що надають фінансові послуги, та засоби їх мінімізації, а також спеціальні умови договорів довгострокового кредитування.
Кредит як форма руху позичкового капіталу — грошові кошти, що надаються у позику на умовах повернення та платності. Наявність кредитних відносин передбачає, з одного боку, тимчасово вільні грошові кошти, власники яких готові на певний термін уступити їх. щд процент, а з іншого боку — підприємців, що бажають тимчасово скористатися цими коштами для виробничих потреб. Ціною позичкового капіталу є процент, що кількісно виражається у нормі або ставці. У практичному сенсі норма процента є відношенням доходу на позичковий капітал до його абсолютної величини. Розмір процентної ставки визначає співвідношення попиту та пропозиції. Крім того, на цю величину впливають такі фактори, як політика центрального банку, циклічні та сезонні коливання кон'юнктури, темпи інфляції, валютний курс тощо. Основними позичальниками позичкового капіталу виступають: суб'єкти господарювання (підприємництва); домашні господарства (споживачі); держава та місцеві органи влади.
Першоосновою різних форм кредитування називається комерційний кредит, тобто кредит одного підприємця іншому у вигляді відстрочення платежу за поставлені товари або надані послуги. Інструментом такого кредиту часто виступає комерційний вексель, у ціну якого входить ціна товару та послуги разом із відсотком. Про це недвозначно йшлося у згаданому на початку Положенні НБУ про кредитування (за ним: комерційний кредит — це товарна форма кредиту. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої відносини і можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів — зобов'язань боржника сплатити кредитору зазначену суму у визначений термін). Проте за новим Цивільним кодексом України, ст. 1057 якого визначає відповідне поняття, даний договір передбачає надання кредиту як авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт, послуг.
Відповідно до положень ст. 347 Господарського кодексу України комерційний кредит чомусь виділяється як форма (чи вид) банківського кредиту. Не вносить ясності з точки зору суб'єктного складу відповідних правовідносин і ст. 1057 ЦК, п. 2 якої є відсильним до статей 1054—1056 цього Кодексу. А згідно з положеннями останніх однією із сторін кредитного договору є банк або інша фінансова установа.
При розгляді даного питання необхідно також згадати про норми Закону "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28.12.1994 року № 334/94 ВР, в якому поняття "комерційний кредит" не вживається. Існує термін "товарний кредит", що означає: товари, які передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним чи фізичним особам на умовах угоди, що передбачає відстрочення кінцевого розрахунку на визначений строк та щц процент. Товарний кредит передбачає передання права власності на товари (результати робіт, послуг) покупцю (замовнику) у момент підписання договору або в момент фізичного отримання товарів таким покупцем, незалежно від часу погашення заборгованості (п. 1.11.2).
Якщо припустити, що згадані терміни перетинаються між собою, то з цього випливають наступні висновки.
По-перше, згадані терміни "аванс" та "попередня оплата" необхідно порівнювати із відповідними положеннями про завдаток (статті 570—571 ЦК), з якого випливає, що авансом є часткове погашення платежів за договором до початку терміну його виконання (передоплата). Щодо відстрочення платежу, оформлюваного векселем, то згідно зі ст. 4 Закону "Про обіг векселів в Україні" від 05.04.2001 року № 2374-ІІІ видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. У разі видачі векселя відповідно до договору припиняються грошові зобов'язання щодо платежу за цим договором та виникають грошові зобов'язання щодо платежу за векселем. Таким чином, у понятті "комерційний кредит", що вживається у ЦК, об'єднано два різних аспекти господарських операцій, що необхідно враховувати при застосуванні податкового законодавства та укладанні відповідних угод.
По-друге, оскільки за відповідними положеннями ЦК немає чіткості у визначенні суб'єктного складу договору комерційного кредиту, то при укладенні належного зобов'язання краще послуговуватися положеннями статей 1046—1048 ЦК, відповідно до яких сторони договору не розподіляються за публічно-правовим статусом чи метою діяльності (фінансова установа чи ні). Однак і у такому випадку необхідно насамперед зважити на мету договору із відповідним врахуванням положень Закону про оподаткування прибутку підприємств (наприклад, якщо не передбачаться нарахування процентів на кошти, видані як позика, то йдеться про поворотну фінансову допомогу за п. 1.22.2). Коли виданий суб'єктом господарювання вексель одразу придбаває комерційний банк, повертаючи таким чином борг кредитору за господарською операцією між підприємцями, йдеться все-таки про передачу вже виданого векселя.
Іншою основною формою кредиту є банківський кредит. Він надається банками та іншими фінансовими установами підприємцям та іншим позичальникам у вигляді грошових позик.
Саме цьому виду приділено найбільше уваги Цивільним і, особливо, Господарським кодексами.
Втім, якщо відповідно до ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (що передбачає розуміння такого виду кредиту як банківського) зобов'язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а той зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти, то відповідно до ГК розписано форми та види банківського кредиту (ст. 347). Визначено, що кредити, які надаються банками, розрізняються за: строками користування (короткострокові — до одного року, середньострокові — до трьох років, довгострокові — понад три роки). Розрізняються вони і за способам забезпечення; ступенем ризику; методами надання; строками погашення; іншими умовами надання, користування або погашення.
Додатково необхідно враховувати, що за Законом "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000 року № 2121-Ш банківський кредит — це не лише будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, а і будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника ш/одо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання зі сплати процентів та інших зборів з такої суми.
Тобто йдеться фактично про договори факторингу (статті 1077—1086 ЦК), гарант (етапі 560-569 ЦК) та інші специфічні банківські послуги (наприклад, облік векселів, лізинг, первинний викуп емітованих суб'єктом господарювання боргових цінних паперів).
У Законі про оподаткування прибутку підприємств йдеться виключно про фінансовий кредит, тобто кошти, які надаються банком — резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством, а також іноземними урядами або його офіційними агентствами чи міжнародними фінансовими організаціями та іншими кре-диторами-нерезидентами у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк, для цільового використання та під процент. Правила надання фінансових кредитів встановлюються Національним банком України (стосовно банківських кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (стосовно небанківських фінансових організацій) відповідно до законодавства, (п. 1.11.1)
Попри відсутність спеціального виокремлення необхідно згадати також про споживчий кредит, що є різновидом або комерційного (товарного), або банківського кредитів. З одного боку, об'єктом цього кредиту виступають товари довгострокового кредитування, а з іншого, позики на споживчі цілі (приміром, на будівництво чи придбання житла, автомобіля тощо). Виділяють також іпотечний кредит, тобто довгострокові позики ігід заставу нерухомості (землі, виробничих чи жилих приміщень). Крім названих видів, можна виокремити державний кредит, тобто будь-яке кредитування, де суб'єктом (кредитором чи позичальником) виступає держава.
Останні названі види кредитування успішно практикуються саме банківськими установами, тому можуть бути віднесені до банківського кредиту. Хоча про це не йдеться у відповідних положеннях Закону про оподаткування прибутку підприємств. Крім того, ним (п. 1.11.3.) кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики, — це кошти, які залучаються юридичною особою-боржником (дебітором) від інших юридичних або фізичних осіб як компенсація вартості випущених (емітованих) таким дебітором облігацій або депозитних сертифікатів. Правила емісії (випуску), продажу та погашення (викупу) зазначених цінних паперів, а також вимоги до їх емітентів встановлюються відповідним законодавством. Іпотечне кредитування регулюється Законом "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати".
Винятком із традиційно банківських послуг, щоправда, є інвестиційний податковий кредит — це відстрочка плати податку на прибуток, що надається суб'єкту підприємницької діяльності на визначений строк з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інноваційних програм, з наступною компенсацією відстрочених сум у вигляді додаткових надходжень податку через загальне зростання прибутку, що буде отримано внаслідок реалізації інноваційних програм (п. 1.11.4 Закону про оподаткування прибутку підприємств).
Таким чином, усі види кредитів, що видаються банківськими установами, відносимо до банківського кредиту.
Іншими фінансовими установами, що за вітчизняним законодавством можуть здійснювати кредитування, є кредитні спілки, страхові, лізингові організації із відповідними обмеженнями, встановленими спеціальними законами. Крім того, відповідно до ст. 30 Закону "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" компанія з управління активами під час провадження нею діяльності з управління активами ІСІ не має права надавати позику або кредит за рахунок активів ІСІ. Подібне обмеження встановлює і ст. 44 Закону "Про недержавне пенсійне забезпечення". Зберігач, яким є банк, що відповідає вимогам Закону, не може використовувати активи пенсійного фонду, що знаходяться на рахунках цього фонду, як кредитні ресурси.
Отже, говорячи про довгострокове кредитування, маємо на увазі насамперед банківські кредити, що видаються на строк більше трьох років. Крім того, не будемо у рамках цього матеріалу розглядати кредити на споживчі цілі фізичним особам.
Довгострокові кредити відрізняються насамперед строками надання і погашення (від трьох років та більше). Для цілей Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженої постановою правління Національного банку № 388 від 21.11.1997 року, під довгостроковим розуміється кредитування банками на цілі, передбачені кредитними угодами, на строк більше ніж один рік.
Варто сказати, що такі кредити практично ніколи не видаються без забезпечення (бланкові). Натомість за способами погашення та за методами утримання проценту такі кредити можуть розрізнятися. Стандартні способи забезпечення — це застава; гарантії; інше забезпечення, серед яких можуть бути названі фінансові активи; рухоме або нерухоме майно позичальника, гарантії банків; фінансове (майнове) поручительство третіх осіб; нерухомість та обладнання (у тому числі іпотека цілісного майнового комплексу); товар в обороті; майнові права, що випливають із контрактів: на отримання грошової виручки чи на отримання товару; майбутній врожай (приймається як забезпечення при кредитуванні виробників сільськогосподарської продукції за умов надання фінансового поручительства за зобов'язаннями позичальника).
Довгострокові кредити можуть надаватись для формування основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та інше. За ступенем ризику такі кредити можуть бути віднесеш до стандартних.
З іншого боку, вважається, що, чим вищим є строк позики, тим вищим є ризик порушення фінансової стійкості позичальника, ліквідності та достатності забезпечення. Підвищує ризик також відсутність реєстрації, страхування, іммобілізація застави. Отже, більшість довгострокових кредитів можуть бути віднесеними до кредите з підвищеним ризиком.
Перед тим як докладніше розглянути ризики та обмеження, яких повинні дотримуватися комерційні банки, надаючи кредити, коротко зупинимось на таких способах залучення фінансових коштів, як інвестиційний кредит та участь у капіталі! Довгостроковий кредит (ішейтепі сгеШі) надається для закупівлі товарів довгострокового користування, фіксованих активів тощо. Придбаваючи облігації компаній чи закладну під нерухомість, покупець виступає у ролі особи, яка надає інвестиційний кредит.
Капітал — це різниця між активами і зобов'язаннями. Тому участь у капіталі, що має на меті залучення до управління, різниться від надання довгострокового кредиту, що за своєю економічною сутністю є зобов'язанням (пасивом) позичальника. Ця обставина відображена в Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої постановою правління Національного банку від 28.08.2001 року № 368, де відокремлено нормативи за кредитними та інвестиційними операціями. З метою обмеження інвестиційного ризику, пов'язаного із здійсненням інвестиційної діяльності та можливою втратою капіталу інвестора, Національний банк установив нормативи інвестування в цінні папери окремо за кожною установою, норматив загальної суми інвестування. Причому до розрахунку таких нормативів не включаються суми акцій та інших цінних паперів, придбаних банком, зокрема, у зв'язку з реалізацією права заставодержателя, та за умови, що банк не утримує їх більше одного року (п. 1.3.). З цього випливає висновок: якщо для комерційного банку за довгостроковим кредитуванням (більше трьох років відповідно до Господарського кодексу України) забезпеченням виступають цінні папери, то через рік його необхідно змінити.
Загалом управління кредитним ризиком полягає у виявленні причин неможливості чи небажання виконувати зобов'язання та визначення методів зниження ризиків. Можна виділити три види кредитного ризику: ризик виплати, розрахунковий, передроз-рахунковий.
Ризик виплати полягає у можливості неповернення контрагентом банку основної суми боргу після завершення строку кредиту, векселя, поручительства. Розрахунковий ризик виникає у випадках, коли відбувається передача певних інструментів (наприклад, грошових коштів або фінансових інструментів) на умовах передоплати або попередньої поставки, коли у відповідь може не надійти зустрічна поставка або оплата. Перед-розрахункавий ризик означає, що контрагент не виконає своїх зобов'язань за угодою до розрахунків і банку доведеться замінити даний контракт угодою з іншим контрагентом за наявною (можливо, несприятливою) риночкою ціною.
Ці різновиди ризику впливають на його кількісну оцінку. Перші два наражають на ризик 100 відсотків активів. Причому ризик" виплати збільшується у зв'язку із тривалістю строків операцій. Як правило, проблеми виникають у випадках великих фінансових втрат позичальника, що, у свою чергу, викликаються наступними факторами:
Причому потенційним позичальником необхідно враховувати, що банківські працівники є спеціалістами виключно у грошових справах, а не у виробничих. При оцінці ризиків можна пропонувати оцінити оборот запасів, товарів, рентабельність фондів або рівень продажів, вишукувати ідеальне співвідношення власних та позичкових коштів, використовуючи стандартні галузеві коефіцієнти, проте у такому разі дуже велика вірогідність постійних помилок. Можна залучати професіоналів у кожному конкретному випадку, проте при кредитуванні середнього бізнесу — це неефективно для банку.
Тому для банку важливими є лише чотири показники для розрахунку рівня кредитного ризику: стабільність фінансових потоків, забезпеченість власними коштами та стійкими пасивами (дебіторськими зобов'язаннями), ліквідність (можливість швидкої реалізації) забезпечення та достатність забезпечення.
Згадана Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні розроблена відповідно до Принципів управління кредитними ризиками, виданими Базельським комітетом з банківського нагляду (Базель, вересень 2000) з метою ознайомлення із необхідною практикою управління кредитними ризиками органами, які в усьому світі контролюють діяльність комерційних банків. Практика, викладена в цьому документі, стосується, зокрема: (і) встановлення системи відстеження кредитних ризиків; (іі) діяльності відповідно до усталеної процедури надання кредитів; (ііі) підтримання відповідної процедури контролю, оцінки та перевірки; (іу) забезпечення адекватного контролю за кредитними ризиками.
Особливий інтерес представляють наступні положення означеного документа.
Банки повинні працювати відповідно до розумних, чітко визначених критеріїв кредитування. Такі критерії повинні включати чітку вказівку на цільовий банківський ринок та глибоке розуміння одержувача позики або протилежної сторони так само, як і мети та структури кредиту та джерел компенсацій.
Встановлення розумних, чітко визначених критеріїв кредитування є суттєвим для правильного та розумного схвалення кредиту. Критерії повинні визначати, хто має право на отримання кредиту і в якому розмірі, які види кредиту доступні і на які строки, а також на яких умовах надаються такі кредити.
Банки повинні отримати достатню інформацію для проведення всебічної оцінки справжньої структури ризику позичальника або протилежної сторони.
Банки повинні встановлювати загальні ліміти кредитів на рівні окремих позичальників, протилежних сторін та груп пов'язаних протилежних сторін, які сумісно та суттєво поєднують різні види ризиків, а також балансових і позабалансових втрат.
Обмеження також мають бути встановлені для окремих галузей промисловості або господарських секторів, географічних регіонів та специфічної продукції.
Відповідно до інших положень банки повинні: встановити чіткий процес схвалення як нових кредитів, так і поправок, оновлених варіантів і повторного фінансування існуючих кредитів; систему управління ризиками різноманітних кредитних портфелів; систему відстеження умов окремих кредитів, включаючи визначення відповідності резервів; володіти інформаційними системами та аналітичними технологіями, які дають можливість керівництву банку оцінити розміри кредитного ризику, притаманні балансовим та позабалансовим операціям, у тому числі виявляти будь-яку концентрацію ризиків; мати систему перевірки загального складу і якості портфеля кредитів; враховувати майбутні потенційні зміни в економічній ситуації при оцінці окремих кредитів та своїх портфелів кредитів і повинні оцінювати для себе наслідки кредитних ризиків потенційних втрат при екстремальних умовах.
Детальні вимоги до фінансової стійкості комерційних банків визначає Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена постановою правління Національного банку від 28.08.2001 року № 368. Нею Нацбанк установив порядок визначення регулятивного капіталу банку та економічні нормативи, що є обов'язковими до виконання. Серед останніх передбачено нормативи кредитного ризику: максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента; великих кредитних ризиків; максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсай-деру; максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам.
Норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) є показником розміру кредитного ризику на одного контрагента і визначається як співвідношення суми всіх вимог банку до цього контрагента та всіх позабалансових зобов'язань, виданих банком щодо цього контрагента, до капіталу банку. Норматив великих кредитних ризиків (Н8) визначає кредитний ризик, що може прийняти банк щодо одного контрагента або групи пов'язаних контрагентів. Такий ризик уважається великим, якщо сума всіх вимог банку до цього контрагента або групи пов'язаних контрагентів і всіх позабалансових зобов'язань, наданих банком щодо цього контрагента або групи пов'язаних контрагентів, становить 10 відсотків і більше регулятивного капіталу банку. Якщо один контрагент банку входить одночасно до складу кількох груп пов'язаних контрагентів, то при розрахунку нормативу великих кредитних ризиків сума наданого кредиту контрагента, що входить до складу кількох груп, враховується один раз.
Норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9), установлюється для обмеження ризику, який виникає під час здійснення операцій з інсайде-рами, що може призвести до прямого та непрямого впливу на діяльність банку. Цей вплив зумовлює те, що банк проводить операції з інсайдерами на умовах, не вигідних для банку, що призводить до значних проблем, оскільки в таких випадках визначення платоспроможності контрагента не завжди здійснюється достатньо об'єктивно.
Крім того, для запобігання надмірному перекладанню банком кредитного ризику та ризику неповернення банківських активів на кредиторів/вкладників банку встановлюється норматив адекватності регулятивного капіталу.
Значення показника адекватності регулятивного капіталу визначається як співвідношення регулятивного капіталу банку до сумарних активів і певних позабалансових інструментів, зважених за ступенем кредитного ризику та зменшених на суму створених відповідних резервів за активними операціями та на суму забезпечення кредиту (вкладень в боргові цінні папери) безумовним зобов'язанням або грошовим покриттям у вигляді застави майнових прав.
Для розрахунку адекватності регулятивного капіталу ІЗанку його активи поділяються на п'ять груп за ступенем ризику та підсумовуються з урахуванням відповідних коефіцієнтів зваження (п. 1.3). Необхідно звернути увагу, що до найвищої за ризиком групи активів (100 відсотків) віднесено кредити, що надані суб'єктам господарської діяльності; нараховані доходи за кредитами, що надані суб'єктам господарської діяльності; прострочена заборгованість і прострочені нараховані доходи за кредитами, що надані суб'єктам господарської діяльності; а також пролонгована заборгованість за кредитами, що надані суб'єктам господарської діяльності; сумнівна заборгованість інших банків і за кредитами, що надані суб'єктам господарської діяльності.
При цьому ст. 49 Закону про банки і банківську діяльність вщ-носить до кредитних операцій: розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик; здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андер-райтинг); надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі; факторинг; лізинг,,
Усі кредитні операції комерційних банків підпадають піц регулювання означеним нормативом, що прояснює причини відносно низького рівня довгострокового кредитування суб'єктів господарювання з боку цих фінансових інституцій. Крім того, існує низка обставин, не визначених прямо у нормативних вимогах, проте використовуваних банківськими службовцями для визначення неприпустимого рівня ризику: якщо суб'єкт господарювання існує менш ніж шість місяців або грошові потоки такого суб'єкта неухильно скорочуються; власні грошові кошти та стійкі пасиви покривають менш ніж тридцять відсотків потреби у обігових коштах; невизначена ліквідність застави; сума забезпечення становить менше п'ятдесяти відсотків суми основного боргу.
Очевидно, що в економічній системі на доповнення банківського кредитування повинні існувати інші можливості залучення фінансових ресурсів з інших джерел та в інших, ніж банківський кредит, формах.
Прикладом такого фінансування є управління активами корпоративних та пайових фондів спільного інвестування. Відповідно до положень Директиви 93/6/ЄЕС Ради Європейського Співтовариства "Про адекватність капіталу інвестиційних фірм і кредитних установ" від 15.03.1993 року компетентні органи держави повинні вимагати від установ покриття ризиків, що виникають у зв'язку з діяльністю, адекватними власними фондами. Якщо власні фонди установи опускаються нижче за суму вимог щодо власних фондів, компетентні органи забезпечують вжиття установою, про яку йдеться, відповідних заходів для виправлення її становища якомога швидше. Вони також вимагають від установ встановлення систем моніторингу і контролю ризику, пов'язаного з відсотковою ставкою, у всіх видах їх діяльності.
Означеній меті слугують насамперед вимоги щодо початкового капіталу, встановлені Законом "Про інститути спільного інвестування". Мінімальний обсяг активів пайового, а також корпоративного інвестиційних фондів встановлюється у розмірі початкового статутного фонду для відкритих акціонерних товариств (на сьогодні — сума, еквівалентна 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства). При цьому, якщо внаслідок викупу акцій корпоративного ІСІ початковий капітал став меншим за мінімальний розмір, він припиняє свою діяльність.
Договори кредитування, укладені між підприємствами та організаціями з порушенням законодавчих приписів, визнаються господарськими судами недійсними згідно з чинним законодавством (п. 1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/706 від 06.10.1994 року "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів").
Договори кредитування укладаються у письмовій формі (ст. 1055 ЦК).
Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним за депозитами.
Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків. У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банк має право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов'язання, якщо це передбачено угодою.
Згідно з умовами кредитних договорів сторони повинні досягти згоди в забезпеченні гарантії повернення кредиту і відсотків за використання кредитних ресурсів.
Одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом (ст. 162 ЦК). Щодо кредитного договору чинне законодавство не містить винятків з цього загального правила.
Таким чином, внесення змін до кредитного договору, зокрема щодо розміру процентної ставки, може здійснюватись, у тому числі й у випадку зміни облікової ставки Національним банком України, лише у порядку, передбаченому ст. 11 ГПК.
Якщо сторони не досягай згоди щодо розміру ставки за кредит, у господарського суду відсутні підстави для встановлення цього розміру, оскільки відповідна умова є істотною для кредитних договорів і потребує згоди сторін, у тому числі в разі його зміни Національним банком. Розмір процентної ставки за кредит, а так само порядок її сплати встановлюються банком і визначаються у кредитному договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які існують на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки Національного банку та інших обставин.
Отже, принципи кредитування — забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільова направленість — відображаються у наступних загальних умовах кредитних договорів: сума та валюта кредиту; індексація процентів від-повідно до індексу інфляції; інші види страхування інфляційних ризиків (валютне застереження); цільове призначення, мета; строк погашення кредиту; строк дії договору (період, протягом якого нараховуються відсотки за користування кредитними ресурсами); розмір процентної ставки (розмір відсотків за користування кредитом); строк виконання позичальником зобов'язання про повернення банку кредиту; умови забезпечення зобов'язання боржника.
Залежно від типу кредитного ризику потенційних втрат та його строку мають, зокрема, враховуватися і фіксуватися при схваленні кредитів такі фактори: мета кредиту та джерела його виплат; поточна структура ризику (включаючи природу та сукупну кількість ризиків) позичальника або протилежної сторони, банківське забезпечення та його вплив на розвиток економіки і ринку; досвід виплат позичальника та поточна спроможність здійснювати виплати, що ґрунтується на історичних фінансових тенденціях та прогнозах майбутніх потоків готівки згідно з різними сценаріями; для комерційних кредитів — експертиза торговельних операцій позичальника і становище економічного сектора позичальника та його статус у межах цього сектора; запропоновані терміни та умови кредиту включно із договорами, укладеними для обмеження змін у майбутній структурі ризику позичальника; та де це можливо, адекватність та здатність здійснення банківського забезпечення або надання гарантій, у тому числі згідно з різними сценаріями.
Тетяна НІКОЛАЄВА