КОМПЕТЕНЦІЯ ОРГАНІВ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ ЗА НОВИМИ КОДЕКСАМИ


Cпори, що пов'язані з визначенням обсягу і змісту компетенції органів юридичної особи, досить часто стають предметом судового розгляду. Однією з типових помилок є перевищення цивільно-правової та господарсько-правової право-суб'сктності. Помилки учасників договірних відносин у оцінці компетенції І дієздатності своїх партнерів можуть мати наслідком визнання укладених правочинів, договорів недійсними, унеможливити їх виконання, призвести до інших негативних наслідків, у тому числі податкових. Поширеним порушенням у цій сфері є підписання договорів, Інших правовстановлюючих документів особами, які не мають відповідних повноважень.


Зараз ці питання мають нирішу-ватись зарахуванням вимог як Цивільного, так і Господарськош кодексів України (далі відіюнідмо — ЦКУ і ГКУ), а коли йдеться про господарські товариства, то і відповідних норм Закону України "Про господарські товариства" (у частині, що не суперечить згаданим кодексам).

У цілому нові ЦКУ і ГКУ не містять принципових новацій у підходах до питань, пов'язаних з компетенцією органів юридичних осіб. Так, у ст.92 ЦКУ ці питання розглядаються у контексті цивільної дієздатності юридичної особи, тобто як здатність набувати і здійснювати цивільно-правові права та обов'язки. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

У новому ЦКУ чітко визначені три групи суб'єктів, що можуть реалізовувати цивільно-правову дієздатність юридичної особи (цивільну правосуб'єктність):

  1. органи юридичної особи (ст.29 старого ЦК і ч.1 ст.92 нового ЦКУ);
  2. представники юридичної особи (ст.62 старого ЦК і статті 237, 244 нового ЦКУ);
  3. учасники юридичної особи (ч.2 ст.92 ЦКУ, у старому ЦК аналогічної норми немає).

Наведений перелік суб'єктів, через які реалізується дієздатність юридичної особи, розширюється окремими авторами у публікаціях. Так, сюди іноді включають і працівників юридичної особи. ("Цивільний кодекс України. Коментар". За загальною редакцією Є. О. Харітонова, О. М. Ка-літенко, Одіссей, Киів-2003, с. 63).

Вищезгаданих суб'єктів можна поділити і таким чином (Граждан-ское право. ПВручник під редакцією Є. А.Суханова, БЕК, Москва-2003, т.' 1, с. 192):

Донедавна у судовій практиці представництво як правовий інститут (ст.237 ЦКУ) відокремлювалося від такого поняття, як дії органу юридичної особи з реалізації її дієздатності (ст.29 старого ЦК і ст. 92 нового ЦКУ). (Див. "Вісник господарського судочинства", №3/2002, коментар до постанови Вищого арбітражного суду України від 2.08.2001 у справі №2/487).

Наявні спори з цих питань здебільшого стосувалися можливості поширення обмежень компетенції представника зд довіреністю (ч.З ст. 238, ст. 244 нового ЦКУ і аналогічна норма у ч.З ст.62 старого ЦК) на дії керівника юридичної особи у контексті ч.і ст.92 ЦКУ. Йшлося про норму, за якою представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Природно виникало питання про право особи, що є одночасно керівником двох підприємств, підписувати договори між цими підприємствами. У постанові Вищого арбітражного суду України від 2.08.2001 у справі №2/487 з цього приводу зазначається, що вишенаведені обмеження не можуть застосовуватись до дій, що вчиняються керівниками юридичної особи. Отже, наявним у судовій практиці є чітке розмежування між двома видами представництва юридичної особи:

  1. через представника у контексті ст.238 ЦКУ (на практиці здебільшого потребує довіреності);
  2. через органи юридичної особи у контексті ч.і ст.92 ЦКУ (довіреність не потрібна).

На підтвердження вищезгаданого розмежування можна навести окремі положення п.42 нової Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/5.

"При укладенні правочину представником нотаріус перевіряє його повноваження за довіреністю, виданою представникові юридичною особою... Нотаріус не вимагає поїдання довіреностей на вчинення правочи-нів та інших дій від осіб, уповноважених на це установчими документами юридичної особи, законом або іншими актами цивільного законодавства. У цих випадках від представників вимагаються документи, які передбачають зазначені повноваження та посвідчують їх службове становище..." (виділено авт.)." Якщо від імені юридичної особи діє колегіальний орган, нотаріусом витребовується документ, який стверджує повноваження цього органу та розподіл обов'язків між членами колегіального органу (статут, засновницький договір, установчий акт, постанова про обрання посадових осіб тощо)".

Така сама концепція дуалізму представництва юридичної особи фактично викладена у п. 9 роз'яснень Вищого арбітражного суду України № 02-5/111 вщ 12.03.99 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними". Тут зазначається, що, як правило, письмова угода укладається шляхом складання документа, що визначає її зміст, і підписується безпосередньо особою, від імені якої юна укладена або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для укладення угод органи юридичної особи не потребують довіреності, якою вони діють в межах повноважень, наданих законом, іншим правовим актом або установчими документами (виділено авт.). Далі, у п.9.1. зазначається, що письмова угода може бути укладена від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта.

Не менш важливим є визначення у ч. 1 ст. 92 ЦКУ правових підстав наділення органів юридичної особи цивільно-правовою правосуб'єктністю. Тут чітко відокремлені такі підстави:

Характерно, що ця норма ЦКУ повністю збігається з позицією Вищого господарського суду України, що була викладена у п.9 роз'яснень Вищого арбітражного суду України № 02-5/111 від 12.03.99 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" ще до прийняття нових кодексів.

Усе вищенаведене резюмується у ч. 2 ст. 207 ЦКУ. Тут встановлено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, актами цивільного законодавства.

Таким чином, при підписанні договору або вчиненні інших юридичних дій представники сторін повинні пред'явити певний документ (будь-який з нижяенаведених), що підтверджують їх повноваження:

У наведеному контексті варто також звернути увагу на ч.2 ст.527 ЦКУ. Тут встановлено, що кожна зі сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги. Сторони подекуди обумовлюють свої заперечення проти позову саме тим, що контрагент умисно не надав необхідних повноважень або оформив їх неналежним чином своєму представникові. Далі починаються закиди з приводу недобросовістної поведінки контрагента з метою заплутати суд. Відтепер перевірка вказаних обставин покладається передусім на зацікавлену сторону договору і саме вона нестиме пов'язані з цим ризики.

ГКУ розглядає наведеш питання лише у контексті представництва через органи підприємств як суб'єктів господарювання. Тут у ст.65 встановлено наступне. Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередню або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності „підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.

Варто звернути увагу на деякі практичні аспекти вищенаведеного. Так, ст.65 ГКУ йдеться про призначення керівника у однині, тобто можна дійти висновку, що підприємство може мати лише одного керівника. Втім, є сталою практика, коли великі підприємства мають цілу групу керівного персоналу, тобто тут одночасно на керівних посадах працюють — президент, віце-президент, генеральний директор, комерційний директор, виконавчий директор, безліч заступників з різних питань тощо. Зрозуміло, що виникає проблема з розподілом між ними керівних повноважень або господарської компетенції підприємства. На підставі ч. 5 ст. 65 ГКУ усі вони мають діяти "в межах та порядку, визначених установчими документами", тобто статутом, засновницьким договором, положенням або рішенням про створення цього підприємства (ч. 1 ст. 57 ГКУ). Отже, визначальним є не назва посади, а конкретні повноваження, що їм наділена відповідна посадова особа. Причому таке наділення або розподіл повноважень між кількома керівниками може відбуватись лише на підставі установчих документів підприємства. Прийняття рішень з порушенням компетенції є підставою для визнання таких рішень недійсними і в цьому випадку слід керуватись роз'ясненнями президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. №02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів ".Рішення керівних органів розглядаються як індивідуальні акти ненормативного характеру. Тут у п. 2 визначені такі підстави для визнання цих актів недійсними: 1) невідповідність актів вимогам чинного законодавства (включаючи ті порушення процедури прийняття, що спричинили прийняття неправильного акта); 2) невідповідність актів встановленій законом компетенції органів, що прийняли ці акти. Акт керівного органу суб'єкта господарювання — це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. ГКУ на відміну від відповідних норм ЦКУ (ст. 92 та деякі інші) розглядає повноваження (правосуб'єкт-ність) органів суб'єктів господарювання (підприємств) у контексті наділення і розподілу господарської компетенції (ч. 1 ст. 55 ГКУ).

На нашу думку, господарська компетенція може делегуватись і через інститут цивільно-правового представництва (через довіреність, що видається на підставі ст. 244 ЦКУ), коли, наприклад, йдеться про укладення господарських договорів (поставка, оренда, лізинг тощо). У цілому ГКУ не використовує поняття представництва (тут не йдеться про представництво як відокремлений структурний підрозділ у контексті ч.4 ст.64 ГКУ, а мається на увазі представництво як певна процедурна функція, тобто як комплекс і реалізація певних повноважень). Представництво інтересів як процедурна функція лише згадується у деяких статтях ГКУ, наприклад, у ч. 5 ст. 21 йдеться про представництво законних інтересів роботодавців, що можуть здійснювати їх об'єднання. Згідно з ч. 3 ст. 237 ЦКУ підстави для виникнення представництва регулюються цивільним законодавством. З іншого боку, ГКУ допускає застосування норм цивільного права до регулювання, наприклад, майнових зобов'язань суб'єктів господарювання (ч. 1 ст. 175 та деякі інші норми ГКУ). Отже, на нашу думку, і у господарських відносинах можливе застосування, але вже як цивільно-правового інституту представництва при укладенні господарських договорів.

З прийняттям нових кодексів колізійним стає питання про можливі обмеження цивільної правоздатності юридичної особи. Принципово різні підходи до цієї проблеми подають ст. 91 ЦКУ і ч. 1 ст. 207 ГКУ. Каменем спотикання тут можна вважати поняття спеціальної правоздатності юридичної особи.

Визначення цього поняття дається у п.12 роз'яснень Вищого арбітражного суду України № 02-5/111 від 12.03.99 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" (з наступними змінами та доповненнями). Правоздатність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності відповідно до закону та/або установчих документів даної юридичної особи. У ч.1 ст.207 ГКУ з цього приводу вказано наступне. Господарське зобов'язання, що укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктнос-ті), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Отже, ця норма є прямим аналогом ст. 50 ЦК у старій редакції.

У ст. 91 ЦКУ міститься принципово інший підхід до цієї проблеми. Так, згідно зі ст. 91 ЦКУ юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Таким чином, ЦКУ встановлює лише два обмеження на цивільну правоздатність юридичної особи:

  1. за відповідним рішенням суду,
  2. з приводу діяльності, що ліцензується.

Характерно, що ані установчі документи (статут), ані коди видів діяльності (ЗКНГ), за якими реєструється відповідна юридична особа, тут не згадуються. Це можна розглядати як відсутність у новому ЦКУ такого інституту, як спеціальна право-суб'єктність юридичної особи у контексті зняття раніш встановлених обмежень (ст.26 старого ЦК). Подібна новела має концептуальне значення, особливо з урахуванням практики різноманітних перевіряючих, зокрема, податківців відшукувати так звані позастатутні угоди (договори). На підставі ч.і ст.207 ГКУ подібне є підставою для визнання таких договорів недійсними.

Можливість усунення вищенаве-деної колізії між відповідними нормами ГКУ і ЦКУ перебуває у площині визначення пріоритетів за певним кодексом. Ця проблема виходить за межі нашої публікації. Втім, поки що пануючою є думка, що ГКУ як законодавчий акт більш спеціального характеру має перевагу над відповідними нормами ЦКУ як законодавчим актом більш загального характеру. (Див., наприклад, "Господарський кодекс України. Науково-практичний коментар". За загальною редакцією В.К.Мамутова. Юрінком Інтер, Київ-2004, с. 5).

Сергій ТЕНЬКОВ, викладач Академії муніципального управління

По материалам газеты "Юридичний вісник України" від 24-30 липня 2004 р. № 30