Комунальне госпрозрахункове житлово-експлуатаційне підприємство (далі — КГЖЕП) 01.12.2003 року звернулось до громадянина В. з позовом про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням у житловому будинку для малосімейних (далі — мало-сімейка). Суддя місцевого районного суду (далі — райсуд) рішенням від 23.02.2004 року цей позов задовольнив, розглянувши справу без участі відповідача. Тому лише у вересні 2004 року В. вперше дізнався про наявність цього судового рішення, коли в дверях своєї кімнати знайшов повідомлення адміністрації КГЖЕП про його виселення. Апеляційний суд Полтавської області ухвалою від 11.01.2005 року за апеляційною скаргою В. та доданою до неї заявою про поновлення строку на апеляційне оскарження скасував рішення райсуду від 23.02.2004 року, а справу направив на новий розгляд.
В обґрунтування своїх вимог КГЖЕП посилалось на тривале непроживання В. за вказаною адресою і несплату ним квартплати з вересня 2001 року. Як докази цього були надані: довідка про наявність заборгованості з квартплати по особовому рахунку В. та три так звані акти про непроживання, складеш з інтервалом у півроку спільною комісією у складі працівників КГЖЕП і мешканців малосімейки. Проте під час судового розгляду з'ясувалось, що члени комісії — мешканці малосімейки свої підписи поставили, не читаючи змісту актів, на прохання членів комісії — працівників КГЖЕП, повіривши останнім на слово, що мова йде про вимогу мешканців малосімейки про проведення ремонту. До того ж так звані акти про непроживання самі по собі не є безспірним доказом того, що особа за певною адресою відсутня тривалий час, тому вони мають оцінюватись у сукупності з іншими матеріалами справи. Щодо боргу по квартплаті, то добре, що В. зберіг квитанції про оплату, які свідчили про відсутність заборгованості, тому для попередження можливих претензій щодо боргу з квартплати, необхідно обов'язково зберігати квитанції про оплату не менше тривалості загального строку позовної давності. Цікавим є і те, що в матеріалах справи в частиш відомостей про належне сповіщення В. про час і місце судового розгляду міститься лише розписка про неможливість вручення йому судової повістки у зв'язку з непроживанням останнього за вказаною адресою. Ця розписка підписана тими самими працівниками КГЖЕП, що зазначені в так званих актах про непроживання. Тому належним провадженням судових викликів і повідомлень поштою відповідно до п. 20 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 року № 1155 (далі — Правила), слід вважати відправлення повісток про виклик до суду чи судових повісток-повідомлень у рекомендованих листах з позначкою "Судова повістка" з повідомленням про їх вручення. Такі листи, не вручені з поважних причин, згідно з п. 131 Правил повертаються за зворотною адресою із зазначенням причин невручення. Відмітки службових осіб домоуправлінь (в нашому випадку КГЖЕП) про неможливість вручення судової повістки у зв'язку з непроживанням особи за вказаною в повістці адресою мають критично оцінюватись судом, особливо у тих справах, де ці домоуправління є учасником судового процесу. При наявності достовірних даних, що особа фактично не була сповіщена про час і місце розгляду справи і тому не з'явилась в судове засідання, суд не може розглядати справу у її відсутності, а якщо рішення у справі все ж таки було ухвалене, то згідно з п. 3 ст. 307 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) 1963 року (п. 3 ч. 1 ст. 311 ЦПК України 2004 року) це є безумовною підставою для його скасування з направленням справи на новий розгляд. Тому, якщо таке сталося, слід заявляти про поновлення строку на апеляційне оскарження і оскаржувати незаконне рішення.
Право на житло гарантоване людині статтями 47, 48 Конституції України.
Так, ч. 3 ст. 47 Конституції проголошує, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону та за рішенням суду. Стаття 72 Житлового кодексу Української РСР (далі — ЖК УРСР) передбачає можливість визнання у судовому порядку особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки. У п. 10 постанови Пленуму від 12.04.1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" Верховний Суд України зорієнтував практику судів у питанні визнання втрати особою права користування жилим приміщенням лише на встановлення факту відсутності цієї особи без поважних причин понад встановлені ст. 71 ЖК УРСР строки. Та чи достатньо лише цього для визнання такого втручання у право особи на житло законним?
Пункт 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — Конвенція) гарантує кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла, що охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов'язання "вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав" (рішення у справі Powell and Ray-ner v. the U.K. (21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. (24.11.1986), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus (18.02.1999). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання з боку держави у використання особою прав, зазначених у п. 1 цієї ж статті, є виправданим. Таке втручання повинно бути передбачене законом і необхідне у демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Зазначений перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. При цьому державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених в п. 2 ст. 8 Конвенції. В основі теорії про межі свободи розсуду лежать два припущення: оцінка органами держави необхідності втручання у захищене право для забезпечення певних інтересів заслуговує на повагу міжнародного суду, якому менш відомі місцеві обставини; засоби досягнення заявлених інтересів можуть бути різними в різних державах. Однак, така свобода розсуду держави не є безмежною і підлягає європейському нагляду, який полягає не в заміні державних органів, а в розгляді в контексті справи в цілому відповідності положенням Конвенції прийнятих ними рішень. Таким чином, Європейський Суд має перевірити: чи втручання передбачене законом, чи воно згідно з п. 2 ст. 8 Конвенції "відповідає поставленій законній меті" (рішення у справі Olsson v. Sweden (№1) (24.03.1988) і чи було воно необхідним у демократичному суспільстві задля досягнення зазначеної мети. Останнє передбачає:
· "наявність нагальної суспільної потреби у втручанні" (рішення у справі Handyside v. the U.K. (07.12.1976); встановлення належної і справедливої рівноваги між передбаченими Конвенцією правами особи, яка зазнає впливу з боку запроваджених державою обмежень, і цілями, зазначеними у п. 2 ст. 8 Конвенції. "Йдеться про з'ясування серйозності втручання у закріплені в Конвенції права порівняно зі шкодою суспільним інтересам, яка може виникнути як наслідок неповного захисту зазначених інтересів" (рішення у справі Dudgeon v. the U.K. (22.10.1981);
· що "основна мета статті 8 — це захист окремої особи від свавільного втручання з боку державних органів" (рішення у справі Johnston v. Ireland (18.12.1986), тому повинні існувати серйозні підстави для того, щоб "втручання державних органів було обгрунтованим з огляду на цілі, передбачені п. 2 ст. 8" (рішення у справі Dudgeon);
· перевірку втручання на те, "чи було воно пропорційним до мети досягнення законності і чи доречними і достатніми є мотиви для виправдання, надані національним органом влади" (рішення у справі The Sunday Times v. the U.K. (№1) (26.04.1979);
· що "обмеження права, закріпленого Конвенцією, не може вважатись "необхідним у демократичному суспільстві".., крім випадків, коли це обмеження, окрім іншого, відповідає законно поставленій меті" (згадане рішення у справі Handyside).
На основі вище зазначених принципів має визначатись доречність і достатність підстав, наведених на виправдання втручання. При цьому "слід враховувати, що між загальним інтересом суспільства і інтересами окремої особи повинна бути встановлена справедлива рівновага, пошук якої — характерна риса усієї Конвенції... Для встановлення цієї рівноваги певне значення можуть мати цілі, зазначені у п. 2 ст. 8 Конвенції, хоча у цьому положенні йдеться тільки про втручання у право, що користується захистом першого пункту, — іншими словами, воно стосується негативних зобов'язань, які випливають з нього..." (рішення у справі Rees v. the U.K. (17.10.1986). Незважаючи на те, що держава посилається на національне право, вона "не може обмежувати право таким чином і такою мірою, щоб завдавати шкоду самій його суті" (згадане рішення у справі Rees).
Положення ст. 72 ЖК УРСР з моменту прийняття 30.06.1983 року жодного разу не зазнавали змін. Становлення України як правової держави вимагає уважного застосування положень чинного законодавства з урахуванням проголошеного верховенства права. Стаття 72 ЖК УРСР доживає свій вік і бездумне її застосування позбавляє всякого розумного смислу ч. 6 ст. 29 Цивільного кодексу України, яка надає право фізичній особі мати кілька місць проживання. Або ж особі для того, щоб не бути визнаною такою, що втратила право користування займаними жилими приміщеннями, доведеться з періодичністю не рідше одного разу в шість місяців переїздити з одного займаного приміщення в інше. Важко назвати таку ситуацію цілком логічною з позиції принципу верховенства права. Тому при вирішенні справ про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, слід застосовувати вимоги ст. 8 Конвенції, яка відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" має пріоритет порівняно зі ст. 72 ЖК УРСР. На жаль, аналогічний недолік міститься й у статтях 65, 69 нещодавно прийнятого Житлового кодексу України і буде прикро, якщо Верховна Рада України подолає накладене на нього Президентом України вето і кодекс набере чинності в існуючому вигляді.
КГЖЕП в коментованій справі не надало доказів, за якими в разі, якщо б В. дійсно не проживав у займаній ним кімнаті, була б заподіяна шкода цілям і суспільним інтересам, зазначеним у п. 2 ст. 8 Конвенції. Враховуючи, що при тарифі з оплати жилої площі у займаній В. кімнаті — 2 грн. 60 коп., шкода КГЖЕП, яка могла бути завдана несплатою квартплати з вересня 2001 року (як вказано у позовній заяві КГЖЕП) по 23.02.2004 року (дата ухвалення рішення суддею райсуду) склала б: 2 грн. 60 коп. х 30 місяців несплати = 78 грн. Це свідчить, що подання КГЖЕП позову про визнання В. таким, що втратив право користування жилим приміщенням, не було викликано нагальною суспільною потребою, а порівнявши порушене право В. на житло з 78 грн. віртуальних збитків КГЖЕП, навряд чи можна назвати таке втручання у право В. пропорційним. Таким чином, визнання В. таким, що втратив право користування жилим приміщенням за даних обставин справи не було необхідним у демократичному суспільстві. Тому КГЖЕП вимушено було відмовитись від своїх позовних вимог до В. і право останнього на житло було відновлено. До речі, від вищеописаних дій керівництва КГЖЕП постраждало близько 60 сімей цієї малосімейки. За даним фактом порушена кримінальна справа і проводиться досудове слідство.