Конституція проголосила Україну соціальною, правовою державою, в якій людина, її життя і здоров'я визнаються найвищою соціальною цінністю, а права людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Тому утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Відповідно до ст. 17 Конституції України захист суверенітету та територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Забезпечення державної безпеки покладається на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави. Служба в цих органах передбачає низку специфічних вимог і норми, що регулюють суспільні відносини у цій сфері, враховують екстремальні умови праці, пов'язані з постійним ризиком для життя і здоров'я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян. Частина 5 статті 17 ^ Конституції України покладає на державу обов'язки щодо соціального захисту цих громадян та членів їх сімей.
Основні гарантії прав військовослужбовців регламентуються Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей", згідно з вимогами ст. 2 якого ніхто не має права обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей в правах і свободах, визначених законодавством України. До того ж ст. 22 Конституції України проголошує, що при прийнятті нових законів чи внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права військовослужбовців на соціальний захист, і сформулював такі правові позиції: "Зупинення пільг, компенсацій і гарантій для військовослужбовців та працівників правоохоронних органів без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їхніх сімей" (Рішення від 20.03.2002 року №5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій); "Комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення їх соціального захисту та їхніх сімей ... зумовлений не втратою працездатності, безробіттям або відсутністю достатніх засобів для існування (стаття 46 Конституції України)... Здійснення таких заходів не залежить від розміру їх доходів чи наявності фінансування із бюджету, а має безумовний характер" (Рішення від 06.07.1999 року №8-рп/99 у справі щодо права на пільги; від 20.03.2002 року №5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій; від 17.03.2004 року №7-рп/2004 у справі про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів).
Масований наступ на пільги розпочався з 2000 року, коли спочатку Законом України "Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів" було призупинено дію ч. 2 ст. 9 та абз. 1 ч. 1 ст. 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" щодо одержання військовослужбовцями продовольчих пайків або за їх бажанням грошової компенсації замість них, а також щодо забезпечення військовослужбовцям та членам їх сімей безоплатного проїзду під час відпустки. А потім Законом України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" було започатковане щорічне (за винятком 2002 року — мабуть, з огляду на чергові вибори до Верховної Ради України) призупинення пільг щодо оплати житлово-комунальних послуг. І хоча згідно з ч. 2 ст. 62 цього Закону Кабінет Міністрів України був зобов'язаний до 20.03.2000 року визначити і затвердити порядок і розміри грошової компенсації додаткових витрат військовослужбовців внаслідок зупинення дії встановлених законодавством пільг і соціальних гарантій, цей припис так і залишився невиконаним. Замість цього Кабінет Міністрів України побавив rope-пільговиків нікого і ні до чого не зобов'язуючими Основними напрямами посилення соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей на період до 2010 року, затвердженими постановою від 12.03.2003 року №322.
Після Рішення Конституційного Суду України від 20.03.2002 року №5-рп/2002 Верховна Рада України при прийнятті закону України про Державний бюджет України на відповідний рік застосувала тактику прихованого обмеження права на пільги. Тобто формально дія пільг не призупинялась, але право на їх реалізацію ставилось у залежність від розміру грошового забезпечення потенційного пільговика, що мав бути меншим: у 2003—2004 роках — прожиткового мінімуму, у 2005 році — податкової соціальної пільги. До того ж, поклавши здійснення витрат на надання працівникам бюджетних установ передбачених законодавством пільг, гарантій і компенсацій за рахунок і в межах бюджетних асигнувань на утримання цих установ, але не забезпечивши це відповідним фінансуванням, держава фактично позбавила пільг навіть тих малозабезпечених військовослужбовців, і які за розміром свого грошового забезпечення мали повне право на їх одержання, навіть при вищезазначених обмеженнях.
При тлумаченні Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — Конвенція) Європейський суд з прав людини (далі — Європейський суд) виробив концепцію автономного значення термінів, що вживаються в Конвенції, які не завжди збігаються з їх визначенням у законодавстві держав—учасниць Конвенції (рішення у справі "Engel and Others v. the Netherlands" (08.06.1976). Згідно з цією концепцією отримувані пільги, гарантії і компенсації охоплюються поняттям "майно" в тому розумінні, як його викладено у ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції. Перше речення п. 1 ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції встановлює принцип безперешкодного користування своїм майном і забороняє незаконне позбавлення цього майна, а друге речення — визначає, що позбавлення майна можливе лише в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Обмеження у 2005 році права на одержання передбачених чинним законодавством України пільг розміром грошового забезпечення пільговика, який має бути нижчим податкової соціальної пільги, фактично призвело до їх позбавлення. І хоча таке втручання у право військовослужбовців на вільне володіння майном було введене саме законом України та в інтересах українського суспільства (виходячи із необхідності збалансованості дохідної і видаткової частин бюджету та намагання держави виконати заплановані у 2005 році високі соціальні показники), проте, прийнявши його, Верховна Рада України не забезпечила військовослужбовцям належного рівня захисту цього права, необхідність чого випливає із дії принципу верховенства права у демократичному суспільстві і взятих на себе Україною відповідно до вимог Конвенції позитивних обов'язків щодо поваги до права власності. Також при прийнятті цього закону не було додержано необхідної в демократичному суспільстві справедливої рівноваги між його інтересами і необхідністю дотримання фундаментальних прав людини та розумної пропорційності між позбавленням майна і метою захисту інтересів суспільства, що не відповідає загальним принципам міжнародного права (наприклад, шляхом визначення порядку і умов справедливої компенсації їхніх втрат від запроваджених обмежень). Це є серйозним порушенням прав, передбачених статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції, враховуючи, що інтерес демократичного суспільства щодо забезпечення права на безперешкодне користування майном та попередження свавільного позбавлення майна є переважаючим.
Маю великі сумніви, що на даний час в Україні існує ефективний засіб правового захисту порушеного права військовослужбовців на пільги, гарантії і компенсації. Звернення з цього приводу до судів загальної юрисдикції зі скаргою на неправомірні дії Верховної Ради України або з позовом про визнання права на пільги завідомо приречеш на відмову в прийнятті заяви чи скарги за мотивами того, що ці справи не підлягають розглядові в судах загальної юрисдикції. При цьому, мотивуючи таку відмову, судді будуть посилатись на те, що порушені в скаргах чи заявах питання стосуються конституційності окремих положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік", а це — виключна компетенція Конституційного Суду України. Незважаючи на те, що спірні положення цього закону аналогічні тим, які вже неодноразово визнавались неконституційними, суд напевне застосує доволі формалістичний підхід і зазначить, що Закон України "Про Державний бюджет України на ,2005 рік" не був безпосереднім предметом розгляду у Конституційному Суді України на предмет його неконституційності. Тому позивач навряд чи дочекається розгляду своєї скарги чи заяви по суті. А судді, ніби не розуміючи, що згідно зі ст. 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" відповідний заявник не є суб'єктом права на конституційне подання, ніколи не будуть виконувати вимоги ст. 83 Закону України "Про Конституційний Суд України" щодо зупинення провадження у справі для звернення до Конституційного Суду України у порядку, встановленому п. 2 ч. 2 ст. 47 Закону України "Про судоустрій України".
Нічого, крім відписок, не дасть і звернення до суб'єктів конституційного подання з клопотанням до них про звернення до Конституційного Суду України на предмет розгляду конституційності спірних положень відповідного закону.
Звідки такий песимізм? З власного, поки ще безрезультатного, досвіду відстоювання свого права на передбачені законодавством пільги, гарантії і компенсації. Особливо розчарували відповіді з Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на мої клопотання про направлення конституційних подань до Конституційного Суду України. Так у відповіді від 16.02.2004 р. за №10.1-ПР-Ш-000876.04/16.09 йшлось про "проведення узагальнення звернень громадян щодо цієї проблеми", а у відповіді від 28.03.2005 р. за №11/9-111-033216.05/16-31 вже про те, що "право визначати, які саме заходи вживати за зверненнями громадян, належить Уповноваженому".
Єдиний вихід — звернутись до Європейського Суду з заявою про можливе порушення Україною, принаймні, ст. 13 Конвенції та ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції. При цьому не завжди необхідно звертатись до вітчизняного правосуддя, щоб одержати остаточне рішення національного суду. Згідно з прецедентною практикою Європейського Суду правило про вичерпання внутрішніх засобів правового захисту може бути недотримане заявником, якщо він доведе, що ефективних внутрішніх засобів правового захисту просто не існує (рішення у справі "Меntes and Others v. Turkey" (28.11.1997) чи вони є недоступними або практика правозастосування, що склалась у державі, позбавляє особу жодних шансів на позитивне вирішення справи. Але чи буде сприяти збільшення потоку таких заяв встановленню позитивного міжнародного іміджу України?
По-перше, слід визнати таким, що втратив чинність, Закон України "Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів". По-друге, при прийнятті закону України про Державний бюджет на відповідний рік необхідно або рахуватись із конституційною гарантією соціального захисту працівників правоохоронних органів, військовослужбовців та членів їх сімей і вимогами законодавства про надання їм пільг, гарантій і компенсацій як з об'єктивною реальністю, або скасувати зазначені пільги, гарантії і компенсації з відповідною компенсацією втрат від їх скасування у вигляді підвищення грошового забезпечення цієї категорії пільговиків. По-третє, давно назріла необхідність запровадження інституту конституційної скарги, коли будь-яка особа у встановленому законом порядку може особисто звернутись до Конституційного Суду України щодо розгляду питання конституційності законів і нормативно-правових актів, зазначених у п. 1 ст. 13 Закону України "Про Конституційний Суд України".