Серед передбачених цивільним і господарським законодавством правових засобів захисту цивільних прав та інтересів учасників договірних правовідносин особливе місце належить відмові від договору або (передовсім у контексті норм Господарського кодексу України) відмові від виконання зобов'язання. З формально-процедурного погляду унікальність цього заходу зумовлена: допустимістю використання договірної форми закріплення права на відмову від договору; відсутністю законодавчих обмежень щодо певного діапазону фактичних підстав для вчинення відповідних односторонніх дій, спрямованих на зміну чи припинення зобов'язання; позаюрисдикційним порядком реалізації права на відмову від договору.
Якщо ж говорити про винятковість змістовної сторони відмови від договору (в аспекті впливу цього правового засобу на перебіг договірних правовідносин, зміст договору, а через це й на інтереси сторін), то вона зумовлюється організаційно-правовими наслідками дій уповноваженої особи. Ці наслідки визначають подальшу долю договору (як правочину) і договірного зобов'язання (як різновиду цивільних правовідносин): згідно з ч. 3 ст. 651 ЦК у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір вважається відповідно розірваним або зміненим, а ч. 3 ст. 615 ЦК визначає, що внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання його умови змінюються або воно припиняється.
Таким чином, організаційно-правові наслідки повної відмови від договору загалом є аналогічними наслідкам його розірвання, включно з розірванням за рішенням суду — адже за правилами, викладеними у ч. 2 ст. 653 ЦК (безвідносно до підстави застосування відповідного засобу цивільно-правового захисту), у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. Правові наслідки часткової відмови від договору також збігаються з наслідками зміни договору — хіба що загальна за своїм змістом ч. 1 ст. 653 ЦК уточнює характер можливої зміни договірного зобов'язання через вказівку на те, що у разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо.
З викладеного, зокрема, випливає, що право на одностороннє розірвання договору, коли таке надане стороні законом або договором (ч. 1 ст. 651 ЦК), слід розглядати як захід, тотожний відмові від договору. Своєрідною ілюстрацією зазначеному може слугувати ст. 907 ЦК, за якою договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від нього, в порядку та на підставах, встановлених Цивільним кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін.
На відміну від ЦК Господарський кодекс України чітко не виокремлює такої оперативної санкції, як відмова від договору. І взагалі використання цього терміна в нормах ГК виглядає радше винятком, ніж правилом. Згадку про відмову від договору можна зустріти хіба що у ч. З ст. 374 ГК, відповідно до якої кожна із сторін безстрокового договору комерційної концесії має право будь-коли відмовитися від нього, повідомивши про це другу сторону за шість місяців, якщо більш тривалий строк не передбачений договором. Тобто мається на увазі право на не зумовлене порушенням зобов'язання з боку контрагента одностороннє припинення договірних правовідносин.
Одночасно аналіз господарського законодавства дає підстави кваліфікувати як тотожні відмові від договору санкції інші закріплені ГК правоохоронні заходи — насамперед передбачену п. 1 ч. 1 ст. 236 ГК односторонню відмову від виконання зобов'язання у разі його порушення іншою стороною, а також відмову від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного контрагентом (п. 2 ч. 1 тієї ж статті). Додатковим підтвердженням такої оцінки слугує ч. З ст. 193 ГК, за якою відмова управненої сторони від прийняття виконання звільняє зобов'язану особу від виконання зобов'язання в натурі. Це означає, що застосування вказаної санкції спричинює часткове або повне припинення договірних правовідносин, тобто призводить до тих же наслідків, що й часткова або повна відмова від договору. Як оперативну санкцію у вигляді відмови від договору можна трактувати й установлену ч. 6 тієї ж ст. 193 ГК відмову від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання. Зазначена норма розрахована на зустрічні зобов'язання і є певним аналогом ч. З ст. 538 ЦК.
З огляду на "різнобарвність" використаної у цивільному і господарському законодавстві термінології у господарських зобов'язаннях особливо важливо враховувати відсутність змістовних відмінностей між відмовою від договору та його розірванням в односторонньому порядку. Адже згідно з ч. 1 ст. 188 ГК зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку допускаються лише за умови, що це передбачено законом або договором. Таким законом у належних випадках є, зокрема, Цивільний кодекс України, положення якого застосовуються до виконання господарських договорів субсидіарно (абз. 2 ч. 1 ст. 193 ГК).
Право вдатися до відмови від договору може бути "приурочене" законом чи домовленістю сторін до факту вчинення цивільного правопорушення (п. 1 ст. 611, ч. З ст. 612, ст. 615 ЦК), а може надаватися й незалежно від дій іншого контрагента. Справа у тім, що незалежно від способу закріплення зазначеного права (у законі чи договорі) ст. 525 і ч. З ст. 651 ЦК не обмежують можливість його реалізації певними юридико-фактичними рамками. Тому сторони своєю домовленістю вправі визначити загалом будь-які фактичні підстави для відмови від договору або ж закріпити право на вчинення такої юридичної дії незалежно від будь-яких обставин — звичайно, якщо при цьому не буде порушено вимог, додержання яких необхідно для чинності правочинів (насамперед ідеться про приписи ст. 203 ЦК).
Отже, якщо в одному випадку відмова від договору може поставати як різновид так званих оперативних санкцій або заходів оперативного впливу, то у другому — як такий передбачений законом або договором засіб захисту інтересів уповноваженої особи, існування котрого безпосередньо не пов'язане з імовірністю порушення і необхідністю захисту суб'єктивних прав, що випливають із даного договору.
У першому з двох означених випадків відмова від договору ґрунтується на факті порушення зобов'язання з боку божника і виконує правоохоронну та запобіжну функції, забезпечуючи тим самим належне виконання зобов'язання. У такий спосіб здійснюється захист права, яке є складовою змісту порушених договірних правовідносин і якому кореспондує певний обов'язок, недотриманий несправним контрагентом. У цьому разі — як організаційно-правова (немайнова) санкція — відмова від договору в принципі може застосовуватися паралельно з будь-якими заходами цивільної відповідальності (відшкодуванням збитків, стягненням неустойки, процентів річних, втратою завдатку або стягненням його подвійної суми).
Наприклад, у відносинах за договором підряду право замовника вимагати відшкодування збитків спеціально застерігається у зв'язку з можливістю здійснення ним права на відмову від договору у таких випадках: якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим (ч. 2 ст. 849 ЦК); якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином і підрядник не усуне недоліків у призначений замовником строк (ч. З ст. 849 ЦК); якщо відступи у роботі від умов договору підряду або інші недоліки є істотними та такими, що не можуть бути усунені або не були усунені у встановлений замовником розумний строк (ч. З ст. 858 ЦК). Підрядник також може відмовитися від договору зі стягненням із замовника збитків — у разі, якщо замовник, незважаючи на своєчасне попередження з боку підрядника, у відповідний строк не замінить недоброякісний або непридатний матеріал, не змінить вказівок про спосіб виконання роботи або не усуне інших обставин, що загрожують якості або придатності роботи (ч. 1 ст. 848 ЦК).
Принагідно необхідно акцентувати увагу на двох значимих моментах. По-перше, відсутність спеціального застереження (як у законі, так і у договорі) про право на відшкодування збитків не позбавляє особу, яка правомірно відмовилася від договору, можливості пред'явити за наявності належних умов позов про відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання—в тому числі й тим правопорушенням, що стало підставою для відмови від договору. По-друге, оскільки відмова від договору не спрямовується на компенсацію майнових втрат уповноваженої особи, застосування цієї санкції не потребує встановлення яких-небудь умов, подібних до традиційних умов цивільної відповідальності, як це має місце у випадку стягнення завданих збитків.
Відповідно до правової суті відмови від договору як санкції цей захід цивільно-правового захисту, звичайно, не може сполучатися з майновою санкцією у вигляді примусового виконання обов'язку в натурі: взагалі — у разі повної відмови від договору, частково (пропорційно зміненим обов'язкам боржника) — у разі часткової відмови від договору. Зазначене твердження узгоджується з положеннями частин 2 і З ст. 622 ЦК, згідно з якими у разі відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інтерес (ст. 612 ЦК), а також у випадку відмови кредитора від договору (ст. 615 ЦК) боржник звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі.
У контексті одночасного застосування відповідного заходу оперативного впливу і відшкодування збитків особливо слід застерегти, що відмова від договору може визначатися законом не тільки як право, а й як обов'язок учасника цивільних відносин — ч. 2 ст. 848 ЦК установлює, що у разі, якщо використання недоброякісного або непридатного матеріалу чи додержання вказівок замовника загрожує життю та здоров'ю людей чи призводить до порушення екологічних, санітарних правил, правил безпеки людей та інших вимог, підрядник зобов'язаний відмовитися від договору підряду, маючи право на відшкодування збитків. Таким чином, у даному випадку закріплюється безумовне домінування публічного інтересу щодо забезпечення безпеки людей та додержання вищезгаданих правил та вимог над приватними інтересами уповноваженого суб'єкта права, у зв'язку з чим за допомогою встановлення належного імперативного припису обмежується свобода волевиявлення підрядника.
Загальною нормою зобов'язального права, що має безпосереднє відношення до відмови від договору і передбачає право на відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, є ч. З ст. 612 ЦК. Особливість цієї норми полягає у тому, що формально в ній ідеться не про відмову від договору, а про право відмовитися від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення боржника втратило інтерес для кредитора. Проте втрата інтересу, опосередкованого порушеним суб'єктивним правом кредитора, позбавляє сенсу й подальше існування цього права та відповідного зобов'язання. Тому реалізація права на відмову від прийняття виконання на підставі ч. З ст. 612 ЦК, на відміну від переважної більшості випадків відмови кредитора від прийняття неналежного виконання, означає водночас і відмову від договору зі всіма наслідками, що з цього випливають.
У аспекті відмови від договору або його розірвання в односторонньому порядку можна розглядати і спеціальну норму ст. 538 ЦК, що врегульовує відносини сторін у зустрічних зобов'язаннях, тобто зобов'язаннях, у яких виконання обов'язку однією із сторін обумовлюється виконанням свого обов'язку іншою стороною. Мова про те, що згідно з ч. З зазначеної статті ЦК у разі невиконання однією із сторін зобов'язання свого обов'язку або наявності очевидних причин вважати, що вона не виконає цього обов'язку у встановлений строк або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі. За даних обставин відмова від виконання передбачає настання правових наслідків, аналогічних відмові від договору. Примітним є й те, що підставою для застосування означеного заходу оперативного впливу закон визначає не лише доконаний факт порушення зобов'язання, а й очевидність, неминучість вчинення такого порушення у майбутньому. Завдяки цьому досягається більша захищеність інтересів уповноваженої особа, котра може вжити захисних заходів заздалегідь, зменшивши тим самим свої ймовірні втрати або уникнути їх.
У інших випадках, допускаючи відмову від договору, законодавець опікується не забезпеченням виконання відповідних зобов'язань, а створенням правових гарантій захисту таких інтересів договірної сторони, що не опосередковуються суб'єктивними цивільними правами, які виникли на підставі договору, котрий змінюється або припиняється внаслідок відмови від нього — і не має значення, перебуває захищений у такий спосіб інтерес у сфері дії вказаного договору чи знаходиться поза ним, має він майновий чи немайновий характер.
Очевидно, у цьому разі законодавець насамперед виходить із суті певного зобов'язання, необхідності надання посиленого захисту слабшій, більш вразливій стороні, враховує при встановленні підстав і порядку здійснення, а також майнових наслідків відмови від договору необхідність додержання справедливого балансу інтересів усіх учасників договірних правовідносин, що змінюються чи припиняються. Саме тому виникнення у особи права на не пов'язану з правопорушенням відмову від договору зазвичай не обумовлюється існуванням яких-небудь конкретних чинників, що спонукають сторону до використання зазначеного права, не є юридично значущими тут і мотиви відповідного волевиявлення.
Скажімо, згідно з ч. 2 ст. 1008 ЦК довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час, а відмова від цього права є нікчемною. Наведене цілком відповідає особливо довірчому характеру відносин сторін за договором доручення, тобто вказана норма відбиває адекватне їх інтересам втілення принципу розумності в регулюванні цивільних відносин. Безоплатний характер договору дарування та вимоги справедливості зумовлюють законодавче закріплення права на відмову від передання дарунка у майбутньому, якщо після укладення відповідного договору дарування майновий стан дарувальника істотно погіршився (ч. 1 ст. 724 ЦК).
Закон не буде розумним і справедливим, якщо він не зважатиме на інтереси сторін у безстрокових договорах. Тому, наприклад, комісіонер вправі відмовитися від договору комісії, який було укладено без визначення строку, повідомивши про це комітента не пізніше ніж за тридцять днів (ч. 1 ст. 1026 ЦК). А кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці (ч. 2 ст. 763 ЦК).
Тож на підставі викладеного з-поміж окремих видів відмови від договору можна вирізнити ті, що належать до способів самозахисту цивільних прав, і ті, що спрямовані на захист цивільних інтересів особи — навіть коли вони й не утискаються у протиправний спосіб іншими суб'єктами. Можливість і доцільність такого розмежування випливає з положень ст. 19 ЦК, у якій ідеться винятково про самозахист цивільних прав від порушень і протиправних посягань — до виявів цього способу цивільно-правового захисту нерідко (і загалом обґрунтовано) зараховують поряд з фактичними діями з протидії порушенням і протиправним посяганням також і заходи оперативного впливу — зокрема у вигляді відмови від договору. У цьому контексті передбачене законом і принципово не зумовлене будь-якими фактами дійсності чи певними спонукальними мотивами право на відмову від договору дозволяє говорити про визнання об'єктивним правом також і аналогічного за формою застосування способу самозахисту цивільного інтересу.
Саме до такого висновку спонукають аналіз підстав для відмови від договору та єдиний для всіх випадків використання, цього правового засобу спосіб реалізації права уповноваженої особи, що полягає у вчиненні нею односторонніх дій з метою досягнення бажаних організаційно-правових наслідків без звернення до юрисдикційного органу. Тому, до речі, звернення до суду з позовом про розірвання договору, припиненого внаслідок правомірної відмови від нього, має спричинювати припинення провадження у цивільній або господарській справі (її закриття) у зв'язку з відсутністю предмета позову. У цьому разі саме мотивування ухвали суду слугуватиме підтвердженням факту розірвання договору, припинення зобов'язання і правомірності дій позивача. У той же час наявність права на відмову від договору не є перешкодою для зміни чи розірвання договору в судовому порядку на загальних підставах, установлених, зокрема, статтями 651 і 652 ЦК.
Отже, незалежно від того, йдеться про оперативну санкцію чи про незумовлене порушенням зобов'язання право на відмову від договору, обидва зазначені засоби самозахисту мають численні спільні риси, що виявляються насамперед: 1) у формах закріплення відповідного права; 2) у способі його здійснення; 3) в організаційно-правових наслідках реалізації права на відмову від договору.