У цивілістичній науці способи виникнення права власності поділяють на первісні та похідні. Похідними способами набуття права власності вважають такі, при яких право власності у особи виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника.
До первісних способів набуття права власності належать такі способи, за яких право власності на майно у особи виникає вперше або незалежно від права власності на нього у попереднього власника. Одним із первісних способів виникнення права власності на річ є набуття речі за набувальною давністю, оскільки набуття права власності за такою підставою не залежить від волі попереднього законного власника речі.
Статтею 344 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Таким чином, можна виділити декілька необхідних для набуття права власності за даною підставою обставин, а саме: відсутність права власності на майно, добросовісність заволодіння цим майном, відкритість володіння ним та безперервність володіння протягом відповідного строку.
Володілець даної речі має бути незаконним володільцем, оскільки така річ має бути для нього чужою, тобто такою, яку він утримує без належних правових підстав. Тому особи, які володіють чужою річчю на певних правових підставах (оренда, зберігання), протягом терміну, коли вони законно володіють чужою річчю, не можуть вимагати набуття права власності на річ за набувальною давністю.
Найчастіше підставами для набуття речі за набувальною давністю, є набуття цієї речі за недійсною угодою.
Оскільки ЦК не містить вказівок, хто може бути набувачем речі за набувальною давністю, то можна вважати, що такими особами можуть бути будь-які учасники цивільного обороту.
За набувальною давністю можливо здобути право власності на будь-яку річ незалежно від форми власності.
Підставою виникнення законного права власності не може бути правопорушення, тому добросовісність заволодіння майном є однією із найважливіших ознак для визнання права власності на річ за набувальною давністю. Ця умова є однією з найважливіших, оскільки вона сформульована з метою захисту прав законного власника речі від' незаконних дій набувача.
Для визнання володільця добросовісним, необхідно визначитись, яким ознакам має відповідати такий володілець. У ст. 344 ЦК не вказано, якого набувача слід вважати добросовісним, проте визначення добросовісного набувача міститься у ст. 388 ЦК, згідно з якою добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про неправомірність укладення договору. Також характеристика добросовісності набувача надається п. 6.2. Листа Вищого арбітражного суду України "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" № 01-8/98 від 31.01.2001 р. (далі - Лист), яким встановлено, що набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент здійснення правочину про відчуження спірного майна на відповідне майно обґрунтовано претендували треті особи, і про це набувачеві було відомо. Встановлення добросовісності набуття майна покладається на набувача, який має довести, що він набув майно оплатно, і що він не знав і не міг знати про те, що воно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати.
Тобто добросовісним володільцем слід вважати особу, яка при заволодінні річчю не повинна була знати, що дане володіння є незаконним. Слід також враховувати, що при привласненні речі внаслідок самовільного захоплення чи привласнення знахідки, а також аналогічних дій, набувач не набуває статусу добросовісного, оскільки заволодіння річчю відбувається внаслідок свідомого порушення закону. Слід вважати, що для набувача речі усвідомлення порушення проявляється у тому, що він розуміє, що річ переходить у його володіння без волевиявлення власника цієї речі.
При з'ясуванні того, чи є володілець добросовісним, необхідно дослідити всі обставини набуття речі у володіння, оскільки заволодіння річчю навіть за недійсним договором могло бути здійснено внаслідок правопорушень зі сторони самого ж володільця, що виключає його добросовісність та можливість визнання за ним права власності на річ за набувальною давністю. Можливе також існування інших обставин, які можуть свідчити про те, що особа, яка набувала річ, усвідомлювала, що річ переходить у її володіння неправомірно (такими обставинами може бути, зокрема, поведінка продавця, його фізичний стан тощо).
Володіння можна вважати відкритим, якщо володілець речі не вчиняє дій, які свідчать про його намагання приховати факт володіння цією річчю. Таке відкрите володіння прямо пов'язане із засвідченням добросовісності володіння, оскільки вважається, що володілець, який є добросовісним, не буде приховувати речі, а недобросовісний, щоб приховати своє недобросовісне володіння, буде уникати відкритого володіння річчю. Така відкритість володіння є допоміжним способом визначення добросовісності володіння.
Способи відкритого володіння річчю можуть бути різними: це може бути як щоденне використання чи періодичне використання речі, так і використання речі без можливості доступу до неї третіх осіб (наприклад, в приватних колекціях). Для всіх цих способів володіння річчю слід виділити критерій для віднесення володіння до відкритого. Таким критерієм є те, наскільки відкрито аналогічна річ використовується іншими особами в нормальному обороті. Додатковим критерієм для визначення відкритості володіння можна виділити критерій звичайного відношення особи до всіх своїх речей, оскільки звичайне ставлення особи до речей у загальному уявленні може виглядати для оточуючих як приховування речі, проте для особи такий спосіб володіння є звичайним як для речі, яку він бажає здобути за набувальною давністю, так і до речей, які вже перебувають у його законній власності.
Для набуття права власності на річ за набувальною давністю володіння річчю (з урахуванням всіх необхідних вимог) повинно здійснюватись безперервно та протягом визначеного часу. У залежності від об'єкта володіння (рухоме чи нерухоме майно), встановлено строк, протягом якого повинно здійснюватись володіння. Так, нерухомим майном необхідно володіти безперервно протягом десяти років, рухомим — протягом п'яти років.
У тих випадках, коли володіння виникло внаслідок того, що річ початково була отримана на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, особа набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності. У даному випадку слід звернути увагу на те, що передача майна за договором була строковою, передбачала повернення майна у володіння власника та не передбачала передачу майна у власність. Таке майно могло передаватись у володіння шляхом укладення договору оренди, зберігання тощо.
Після закінчення строку позовної давності річ автоматично не переходить у власність володільця. Як вказано у п. 6.4. Листа відмова у позові про витребування майна у зв'язку із закінченням строку позовної давності не є підставою для виникнення права на це майно у незаконного володільця. Таке майно має вважатися безхазяйним, можливість набуття права власності на яке за набувальною давністю передбачена у ст. 335 ЦК.
У таких випадках володіння буде добросовісним лише тоді, коли особа не мала можливості знати про підстави набуття речі у володіння. Такі випадки можливі, коли річ переходить у порядку спадкування, або підприємство, яке володіло річчю, після закінчення строку зберігання документів, що свідчили про необхідність повернення речі, знищило їх.
Для заволодіння річчю за даними підставами слід визначити, з якого часу слід відраховувати давність володіння річчю. Для визначення строку володіння повинні врахуватись дві дати: дата, коли річ мала бути повернена власнику, і дата, коли закінчився строк позовної давності по вимозі про повернення речі. Існують думки, що до давності володіння, яка надає право особі вимагати визнати за нею право власності на річ за набувальною давністю, має зараховуватися строк, протягом якого власник міг звернутися до суду з вимогою повернення речі (позовна давність).
Однак, ця позиція не видається вірною, оскільки у статті прямо вказано, що перехід майна у власність можливий після спливу вказаного у статті строку лише після спливу строку позовної давності. Таким чином, законодавець встановив, що строк володіння річчю повинен відраховуватись з дати спливу позовної давності. Якби законодавець хотів встановити, що строк позовної давності повинен включатися до строку володіння, то він би спеціально не обумовлював вказівку щодо позовної давності, що дозволяло б автоматично включати даний строк до давності володіння.
Слід також враховувати, що відповідно до ч. З ст. 344 ЦК у разі втрати володільцем майна не з своєї волі термін набувальної давності не переривається. Однак, він переривається, якщо дане майно не буде повернено володільцю протягом одного року або якщо володільцем протягом цього строку не буде пред'явлено позов про його витребування.
Також строк давності володіння не переривається у разі смерті володільця, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 344 ЦК особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.
У ч. 1 ст. 344 ЦК передбачено, що право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Таким чином, якщо нерухоме майно підлягає державній реєстрації, то можливість його набуття у власність за набувальною давністю залежить від того, чи зареєстроване дане майно у встановленому законом порядку та скільки часу пройшло часу з моменту його реєстрації.
У ст. 182 ЦК передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Якщо річ, якою особа володіла, не була зареєстрована у передбаченому законом порядку, то здобути право власності на таку річ за набувальною давністю не вдасться. Тому при розгляді у суді даної категорії справ щодо такого майна, суду необхідно буде з'ясовувати, чи була нерухомість зареєстрована у визначеному законом порядку.
Відповідно до п. 1.6. Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 р. № 7/5, реєстрації підлягають права власності тільки на об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, за наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених тим БТІ, яке проводить реєстрацію права власності на ці об'єкти. Не підлягають реєстрації тимчасові споруди, а також споруди, не пов'язані фундаментом із землею.
Слід звернути увагу, що можливість набуття права власності за набувальною давністю майна, що підлягає державній реєстрації, встановлено лише для нерухомого майна, тому щодо рухомого майна, щодо якого також встановлена необхідність державної реєстрації (наприклад, автомобілів), можливість набуття права власності не залежить від державної реєстрації такого майна.
Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом, зокрема, ст. 119 Земельного кодексу України, якою передбачено, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.
Частиною 4 ст. 344 ЦК встановлено, що право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Це пов'язано з тим, що володілець речі не має законного права на річ, що перешкоджає реєстрації його прав у встановленому законом порядку. Законодавством, яким регламентується порядок реєстрації прав на відповідні об'єкти, передбачено перелік документів, які є необхідними для реєстрації речі за новим власником, і серед переліку документів завжди є документ, який посвідчує волевиявлення попереднього власника щодо переходу права власності до нового власника. Зрозуміло, що у володільця речі такого документа немає. Проте зареєструвати право власності на дані об'єкти цілком можливо за наявності рішення суду, яким за особою встановлено право власності на річ, і яке є підставою для здійснення відповідних реєстраційних дій.
Слід також враховувати, що норми ЦК, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, застосовуються до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.
Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК, положення кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. У п. 8 Прикінцевих і перехідних положень ЦК передбачено, що правила ст. 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності ЦК.