Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовці ... обирають і можуть бути обраними до відповідних місцевих рад та інших виборних державних органів згідно з Конституцією України. У ч. І ст. 38 Конституції України закріплено право громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. У п. 2 Рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 року №7-рп/99 (справа про сумісництво посад народного депутата України і міського голови) це положення розуміється так, що громадянину України надано право вільно бути обраним до будь-якого органу державної влади, зокрема до Верховної Ради України, до органу місцевого самоврядування — сільської, селищної, міської, районної, обласної ради.
Відповідно до ч. З ст. 1 Закону України "Про вибори народних депутатів України" у редакції від 07.07.2005 року та частин 3—7 ст. 2 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", який набрав чинності з 01.10.2005 року, вибори депутатів Верховної Ради України, депутатів міських, районних, районних у містах, обласних рад, міст Києва і Севастополя, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим здійснюються за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій (далі — партії (блоки). Статті 10 обох згаданих законів встановлюють, що громадяни реалізують своє право висуватись кандидатом у депутати через партії (блоки).
Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовці не можуть бути членами будь-яких політичних партій або організацій чи рухів. Таким чином, з набранням чинності новими виборчими законами, військовослужбовці автоматично втратили право бути обраними депутатами до Верховної Ради України та до місцевих рад, крім сільських, селищних рад, вибори до яких відбуваються за мажоритарною системою. Прихильники виборчих нововведень можуть, посилаючись на вимоги ч. 2 ст. 57 Закону України "Про вибори народних депутатів України", зазначити, що право військовослужбовців не порушується, оскільки партія (блок) може висунути кандидатом у депутати позапартійну особу, яка може дати свою згоду балотуватися кандидатом від цієї партії (блоку). Аналогічну за змістом норму містить і ч. 1 ст. 34 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів". Проте, враховуючи, скільки останнім часом було витрачено часу, енергії і коштів на партійну розбудову, мало кому з загальної кількості військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань партії (блоки) запропонують місце кандидата у народні обранці у своїх списках. Переходячи до наступного розділу статті, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі — Суд) при застосуванні Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — Конвенція) виробив принцип ефективності, в основі якого лежить ідея, що "Конвенція гарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права, які є ефективними та практичними" (рішення у справі Айву v. Ireland (09.10.1979).
У ст. 3 Першого Протоколу до Конвенції чітко викладено позитивне зобов'язання держави проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечують вільне виявлення думки народу у виборі законодавчої влади.
Європейська комісія з прав людини (далі — Комісія) і Європейський суд, враховуючи, що "Конвенція є живим документом, який повинен тлумачитись у світлі сучасних умов" (рішення у справі Тугег v. the UK (25.04.1978) застосували динамічний підхід у тлумаченні Конвенції і від поняття інституційне право на проведення вільних виборів перейшли до поняття загального виборчого права, а далі — до поняття суб'єктивних прав участі у виборах: права голосу і права висувати свою кандидатуру на виборах органу законодавчої влади. Проте, оскільки ці права визнаються, але не називаються і не визначаються, вони не мають абсолютного характеру і є можливість для імпліцитних обмежень (рішення у справі Golder v. the UK (21.02.1975). Тут за державами визнаються широкі межі розсуду. Але остаточне рішення про додержання ними вимог Конвенції приймає Суд: він повинен переконатися, що такі обмеження не зачіпають цих прав такою мірою, що вони втрачають реальний зміст; що ці обмеження переслідують правомірну мету і що застосовані засоби є адекватними. Найважливіше, щоб вони це перешкоджали вільному волевиявленню народу під час вибору органу законодавчої влади.
Комісія визначила, що поняття "законодавча влада" має роз'яснюватися на основі правил, установлених конституціями договірних держав. До цього поняття віднесено не тільки національний парламент, а й регіональні законодавчі органи. Але орган, який може лише висувати законопроекти, а не приймає їх самостійно, не підпадає під визначення "законодавча влада". Те ж саме стосується органів, що наділені законодавчими повноваженнями лише в силу делегування ним цих повноважень законодавчим органом вищого рівня.
Стосовно способу формування законодавчого корпусу в ст. 3 Першого Протоколу до Конвенції говориться лише про необхідність організації вільних виборів, що проводяться "з розумною періодичністю", "шляхом таємного голосування" і "на умовах, які забезпечують вільне виявлення думки народу". У рішенні у справі "Mathieu-Mohin and Clerfayt v. Belgium" (03.03.1987) Суд висловив думку, що ст. З Першого Протоколу до Конвенції "не створює жодних обов'язків щодо запровадження якоїсь конкретної системи". Тому перед національними виборчими системами держав—учасниць Конвенції стоять часом несумісні завдання: з одного боку, більш чи менш точно відображати думку народу, а з іншого — об'єднувати різні політичні рухи та сприяти формуванню в парламенті достатньо логічної і чіткої політичної волі. Під словами "на таких умовах, які забезпечують вільне виявлення думки народу" мається на увазі принцип рівності всіх громадян при здійсненні ними права голосу і права висувати свою кандидатуру на виборах. Комісія вважає, що слова "вільне виявлення думки народу" означають передусім те, що вибори не можуть проводитись за будь-якої форми тиску на хід виборів одного чи більше кандидатів, і що виборець не повинен спонукатися неналежним чином до голосування за ту чи іншу партію (рішення у справі про виборчу систему Ісландії "X. v. Island" (08.12.1981). Комісія вирішила, що поняття "вільні вибори" означає не вибори, участь у яких має добровільний характер, а вибори, у яких обов'язковий акт голосування дає можливість вільного вибору, і ця виборча система в інших аспектах також є сумісною зі ст. З Першого Протоколу до Конвенції.
У п. 2 ст. 11 Конвенції міститься положення щодо надання державам можливості запроваджувати певні обмеження щодо участі військовослужбовців, працівників поліції або органів державного управління у діяльності політичних партій в інтересах національної або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з
На жаль, українська правова система не передбачає насправді ефективних правових способів відновлення порушених прав особи, коли питання стосується встановленого законами України втручання у їх здійснення. Враховуючи, що питання конституційності законів України відноситься до виключної компетенції Конституційного Суду України, одним з таких способів могло б стати право особи на конституційну скаргу. Проте за відсутності такого права можна спробувати звернутись до суб'єктів права на конституційне подання до Конституційного Суду України з клопотанням про направлення органу конституційної юрисдикції такого подання для розгляду і прийняття рішення щодо конституційності окремих положень законів України "Про вибори народних депутатів України" та "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", які позбавляють військовослужбовців права бути обраними до Верховної Ради України та деяких місцевих рад. Але і в цьому разі, оскільки задоволення такого клопотання залежить від розсуду суб'єктів права на конституційне подання при здійсненні своїх владних повноважень, та враховуючи можливий спротив прихильників пропорційної виборчої системи в особі великих політичних партій та їх лідерів, такий спосіб відновлення порушеного права також не є ефективним.
Таким чином, єдиним ефективним способом відновлення порушених прав залишається подання до Суду заяви про можливе порушення Україною статей 11, 13 Конвенції та ст. З Першого Протоколу до Конвенції. Хоча остання з них стосується лише виборів до законодавчого органу держави — Верховної Ради України. Порівнюючи обставини вищезгаданої справи Rekvenyi з українськими реаліями політичного життя, можна зробити висновок, що навряд чи Суд визнає пропорційними втручання у право військовослужбовців України на свободу об'єднання шляхом заборони членства у політичних партіях, якщо іншої можливості реалізувати своє право бути обраним до Верховної Ради України у них практично не існує.
Найкращим шляхом вдосконалення законодавства є надання військовослужбовцям права особисто брати участь у цьому процесі шляхом подання до Конституційного Суду України конституційної скарги. Решта буде залежати тільки від реалізації ними цього права. Це, по-перше, вирішить питання ефективності національних засобів правового захисту, а, по-друге, дасть можливість громадянам скористатись правом на судовий захист порушеного права, навіть якщо таке порушення встановлене законом. Іншим шляхом вдосконалення законодавства є внесення відповідних змін до виборчих законів, що, напевно, мають призвести до повернення до змішаної системи виборів народних депутатів та мажоритарної системи виборів депутатів місцевих рад. Проте це не вирішить питання ефективності засобів захисту від аналогічних порушень у майбутньому.