Відповідно до п. 8 ч. З ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в нашій державі визначено забезпечення права на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, крім випадків, передбачених законом. Реалізація цього права, виходячи з гарантування нормами Конституції України процесуальної можливості оскарження рішень і ухвал господарських судів, відображена у розділах XII "Перегляд судових рішень в апеляційному порядку" та XII-1 "Перегляд судових рішень у касаційному порядку" Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК).
За змістом ст. 21 ГПК сторонами в господарському процесі є позивач і відповідач. Вони, як учасники судового розгляду, згідно зі ст. 22 ГПК не тільки мають рівні процесуальні права, але й зобов'язані добросовісно ними користуватися, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони та вживати всіх заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 69 ГПК господарський суд має вирішити спір у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. Це означає, що протягом зазначеного терміну господарський суд повинен виконати визначені процесуальним законом дії щодо застосування запобіжних заходів, прийняття позовної заяви, за необхідності вирішити питання про відмову у прийнятті заяви або її повернення, порушити провадження у справі, провести відповідні підготовчі дії, які передують судовому розгляду, за необхідності забезпечити позов шляхом застосування передбачених процесуальним законом заходів та вирішити спір по суті позовних вимог.
Разом з тим, судова практика свідчить, що процесуальні права сторони у спорі в багатьох випадках нехтуються опонентом, зокрема і шляхом штучного затягування вирішення справи.
У свою чергу господарський суд, здійснюючи судочинство із застосуванням норм процесуального закону, в рамках процедури розгляду справ стає заручником низки неефективних норм ГПК. Наприклад, у 2004 році місцевими господарськими судами не було розглянуто більше 36 тисяч справ, або 17,3 відсотка від тих, що перебували в провадженні. Звичайно, причини виникнення такої ситуації є різними, але одна з них — недосконалість процедури розгляду господарських спорів саме «, першій інстанції. До такого висновку можна дійти, аналізуючи норми чинного ГПК, які передбачають можливість апеляційного (касаційного) оскарження процесуальних дій суду, оформлених відповідними ухвалами як окремими процесуальними документами.
Законом України від 22 травня 2003 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності" впроваджено інститут запобіжних заходів у господарському процесі. Цим Законом до ГПК були внесеш зміни і кодекс доповнено новим розділом V-1.
Відповідно до ст. 43-1 ГПК особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову. Про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу.
За змістом ст. 43-6 ГПК ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, передбаченому Законом України "Про виконавче провадження". Крім того, на ухвали про відмову в задоволенні заяви про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або їх зміну чи скасування, винесених у порядку ст. 43-7 ГПК (скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів), може бути подана апеляційна скарга, подання якої не зупиняє виконання ухвали. Подання апеляційної скарги на ухвалу про скасування запобіжних заходів або їх заміну зупиняє виконання такої ухвали. Виходячи з цього, зацікавлений у затягуванні вирішення справи учасник судового процесу ще до подання позову має можливість скористатися своїми процесуальними правами недобросовісно.
Також відповідач при поданні до господарського суду позовної заяви має можливість оскаржити до суду апеляційної інстанції ухвалу про порушення провадження у справі (прямої заборони цього норми чинного ГПК не містять). Разом з тим, згідно з ч. 1 ст. 106 та ч. 1 ст. 111-13 ГПК ухвали відповідно місцевого та апеляційного господарського суду можуть бути оскаржені у випадках, передбачених ГПК України та Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Однак місцевий господарський суд на виконання вимог ч. 3 ст. 91 ГПК зобов'язаний у п'ятиденний строк надіслати до апеляційного суду, повноваження якого поширюються на територію відповідного суду першої інстанції, апеляційну скаргу разом зі справою. Схожа ситуація виникає і під час касаційного оскарження. Тобто, маємо парадокс: розгляд справи по суті штучно гальмується шляхом можливості недобросовісного використання учасником судового розгляду своїх процесуальних прав.
Така практика набула досить широкого застосування. Тому Верховний Суд України був вимушений дати господарським судам роз'яснення № 1/3.2 від 17 січня 2005 року, згідно з яким поширення практики подання сторонами у справі апеляційних і касаційних скарг на ухвали господарського суду, які не може бути оскаржено ні в апеляційному, ні в касаційному порядку, є недопустимим, оскільки відповідні дії сторін у справі, як правило, спрямовані на затягування судового процесу у зв'язку з пересиланням матеріалів справи до суду вищого рівня і є порушенням приписів ст. 22 ГПК.
Тобто в разі подання апеляційної чи касаційної скарга на ухвалу суду першої інстанції, яка не підлягає оскарженню, суд апеляційної чи касаційної інстанцій повинен відмовляти у прийнятті зазначених скарг шляхом винесення відповідної ухвали. З іншого боку, норми статей розділів XII і ХІІ-1 ГПК не містять положень, які б регулювали питання відмови у прийнятті апеляційної або касаційної скарги. Замінити ж поняття "відмова у прийнятті" на "повернення без розгляду" (що передбачено статтями 97 та 111-3 ГПК) без законодавчого втручання неможливо, оскільки вони наповнені різним правовим змістом і не є тотожними за своєю суттю.
Згідно зі ст. 60 ГПК відповідач має право до прийняття рішення зі спору подати до позивача зустрічний позов для спільного розгляду з первісним позовом. Здавалося б, проблема відсутня. Але наведена норма в разі недобросовісного використання процесуальних прав є ще одним із шляхів штучного перешкоджання оперативності здійснення судового розгляду. Наприклад, якщо до господарського суду заявлено вимогу про стягнення суми за неналежне виконання зобов'язань, які випливають з договору купівлі-продажу майна, то інша сторона вправі подати зустрічний позов про визнання цього договору недійсним з посиланням на відповідні норми ЦК України або ГК України. Таких прикладів є багато, оскільки подання зустрічного позову такого змісту вбачається абсолютно логічним і виправданим, але тільки в тому разі, коли сторона, що заявила таку вимогу, є добросовісним учасником процесу. Правила ж подання зустрічного позову аналогічні тим, які регулюють подання первісного позову.
У деяких випадках зацікавлена сторона має за мету не відновлення свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу, а умисно вчинює відповідні процесуальні дії для затягування процесу. Статтею 57 ГПК визначено перелік документів, які повинні додаватися до позовної заяви. Так, подавши зустрічний позов, відповідач не сплатив у повному обсязі державне мито та витрати на інформацій-но-технічне забезпечення судового процесу (пункти 3 і 3-1 ч. 1 ст. 57 ГПК). Суд, перебуваючи в рамках законодавчо визначеної процедури, зобов'язаний повернути таку позовну заяву на підставі ст. 63 ГПК, постановляючи при цьому відповідну ухвалу, яка може бути предметом оскарження до суду апеляційної або касаційної інстанцій. Результат таких дій — "мандрівка" справи по судових інстанціях, оскільки місцевий господарський суд не наділений повноваженнями щодо відмови у прийнятті апеляційної або касаційної скарга.
Ще один із можливих шляхів штучного затягування вирішення спору — це забезпечення позову. За змістом процесуального закону умовою застосування заходів забезпечення позову є достатню обґрунтоване припущення, що майно, яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання судового рішення. Відповідно до ст. 66 ГПК заходи забезпечення позову застосовуються господарським судом за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з ініціативи суду як гарантія реального виконання рішення суду в майбутньому. Перелік цих осіб є вичерпним.
Клопотання про забезпечення позову може бути подано і третіми особами із самостійними вимогами, оскільки вони користуються в процесі правами позивача. Забезпечення позову як засобу запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи може застосовуватися як за основним, так і за зустрічним позовом на будь-якій стадії процесу. Про забезпечення позову виноситься ухвала, яка може бути предметом оскарження в апеляційному та касаційному порядку. А це жодним чином не сприяє оперативності вирішення справи, яка розглядається судом.
Наведене свідчить про те, що норми чинного господарського процесуального закону, на жаль, далекі від досконалості, а деякі з них, за умови недобросовісного використання їх приписів, взагалі є гальмом для оперативного судового розгляду. Вихід із ситуації вбачається, з одного боку, складним, а з іншого — простим: у новому ГПК України необхідно чітко виписати процедуру оскарження ухвал, які оформлюються окремим процесуальним документом, та окремою нормою передбачити чіткий перелік ухвал, що можуть бути предметом розгляду в суді вищої інстанції за умови їх апеляційного або касаційного оскарження. Хоч проектом ГПК України (станом на 10 червня 2005 року) і передбачається подання окремої скарги на ухвали судів першої та апеляційної інстанцій (глава 24 проекту "Ухвали суду"), але перелік таких ухвал потребує уточнення і розширення.
Видається, що детальна регламентація тих ухвал, на які можуть бути подані окремі скарги незалежно від оскарження рішення суду першої чи апеляційної інстанції, дасть змогу значною мірою уникнути недобросовісного використання тих правових норм, які містять приписи, пов'язані з урегулюванням процесуальних дій, що перешкоджають подальшому вирішенню спору.
Такими діями, проведення яких оформлюється окремими процесуальними документами, доцільно визначити: 1) видачу, відмову у видачі виконавчого документа або його скасування в порядку наказового провадження (такий вид провадження пропонується передбачити проектом ГПК України); 2) накладення штрафу (як один з видів заходів процесуальної відповідальності і примусу); 3) відмову у вжитті, вжиття або скасування заходів забезпечення позову чи доказів; 4) вирішення питань процесуального правонаступництва, тобто заміна сторони у господарському процесі; 5) відмову у відкритті провадження у справі (доцільно передбачити тільки апеляційне оскарження таких ухвал, зважаючи на спрямованість пропонованих норм проекту ГПК України щодо оперативності вирішення спору по суті); 6) відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності; 7) відмову поновити або продовжити пропущений процесуальний строк; 8) внесення виправлень у рішення; 9) відмову постановити додаткове рішення ~ (доцільно передбачити можливість тільки апеляційного оскарження); 10) роз'яснення порядку виконання рішення; 11) відстрочку і розстрочку, зміну способу і порядку виконання рішення; 12) визнання незаконним або відмову у визнанні незаконним рішення третейського суду; 13) видачу або відмову у видачі виконавчого документа про примусове виконання рішення третейського суду; 14) відхилення заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами (передбачити можливість тільки апеляційного оскарження); 15) відмову в поновленні втраченого судового провадження; 16) видачу чи відмову у видачі дубліката виконавчого документа; 17) відмову у поновленні пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання; 18) заміну або відмову у заміні сторони у виконавчому провадженні.
Крім того, зважаючи на те, що ухвали, які оформлюються господарським судом окремим процесуальним документом, можуть бути оскаржені у випадках, передбачених ГПК та Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", видається доцільним передбачити у процесуальному законі і відповідний перелік ухвал, що можуть бути винесені судом під час провадження у справах про банкрутство та провадження у справах, що виникають із публічно-правових відносин.
Зауважимо, що пропоновані зміни до господарського процесуального законодавства не мають на меті ускладнити становище відповідача у процедурі розгляду справи. Основна мета — не допустити недобросовісного використання особою, зацікавленою в затягуванні процесу, своїх прав, що надані їй відповідними нормами ГПК. Вирішення спору між сторонами — це законодавчо оформлена процедура. На виконання конституційних приписів щодо рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом {п. 2 ч. З ст. 129 Конституції України), та зважаючи на те, що розв'язання суперечки є взаємопов'язаним і багатостороннім процесом, створення рівних, конкретних і чітких умов для учасників судового розгляду сприймається як одна з гарантій оперативного вирішення спору.