Приватне підприємство "Луг – Відінформ" звернулось до Луганського окружного адміністративного суду з позовом до Ленінської міжрайонної державної податкової інспекції в м. Луганську, Головного управління державного казначейства в Луганській області про визнання недійсним та скасування повідомлення-рішення № 0000502360/0 від 16 липня 2010 року (арк. спр. 3-6).

Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2010 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) (арк. спр. 1).

Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 17 листопада 2010 року позовні вимоги задоволені повністю.

Визнано недійсним та скасовано податкове повідомлення – рішення Ленінської міжрайонної державної податкової інспекції в м. Луганську № 0000502360/0 від 16 липня 2010 року про зменшення суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість по декларації за січень 2010 року на суму 1 418 224 грн.

Стягнуто з Державного бюджету України на користь Приватного підприємства "Луг – Відінформ" 1 418 224 грн. в якості бюджетного відшкодування податку на додану вартість по декларації за січень 2010 року.

Стягнуто з Державного бюджету України на користь Приватного підприємства "Луг-Відінформ" держмито у сумі 1703 грн. 40 коп.

В обґрунтування прийнятого рішення суд першої інстанції зазначив, що неможливість здійснення перевірок контрагентів позивача, несплата ними податків та не звітування перед податковими органами самі по собі не призвели до недійсності всіх угод укладених з позивачем та не позбавило правового значення видані цими господарськими операціями податкові накладні.

Також, суд першої інстанції зазначив, що сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі внаслідок ухилення від сплати) в разі фактичного здійснення господарської операції не впливає на формування податкового кредиту покупцем на суму бюджетного відшкодування.

Крім того, суд першої інстанції вказує на те, що Ленінська міжрайонна державна податкова інспекція в м. Луганську не надала доказів, що наведені в податковій накладній відомості не відповідають дійсності та не довело суду про безтоварність операцій.

Ленінська міжрайонна державна податкова інспекція в м. Луганську подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Луганського окружного адміністративного суду від 17 листопада 2010 року та винести нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовити з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права (арк. спр. 238-240).

В апеляційній скарзі позивач посилається на те, що підчас розгляду справи необхідно було з’ясувати, чи сплачувались податки продавцями товару (послуг) та чи мали операції реальний характер.

На думку апелянта, слід було б дослідити укладені з вказаними контрагентами угоди відносно їх спрямованості на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, і правомірності цих право чинів, також підлягав встановленню факт використання позивачем отриманої продукції у власній господарській діяльності.

Крім того, апелянт зазначає, що факт порушення контрагентами – постачальниками продавця своїх податкових зобов’язань може бути підставою для висновку про необґрунтованість заявлених платником податку вимог про надання податкової вигоди – відшкодування податку на додану вартість, якщо платник податку діяв без належної обачності й обережності і йому мало бути відомо про порушення, які допускали його контрагенти.

Також апелянт вказує на те, що судом першої інстанції не було застосовано до спірних правовідносин пункт 1.8 статті 1, підпункту 7.7.10 пункту 7.7 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість, пункту 19 статті 2, статті 9 Бюджетного кодексу України, не було досліджено наявності надмірної сплати податку на додану вартість до бюджету.

Представник апелянта підтримав доводи апеляційної скарги та просив суд її задовольнити.

Представник позивача проти апеляційної скарги заперечував, просив суд залишити без змін постанову суду першої інстанції.

Відповідач 2 у судове засідання не з'явився, надіслав суду заяву від 29.12.2010р. про приєднання до апеляційної скарги, в якій просив задовольнити вимоги апеляційної скарги та справу розглянути без участі його представника.

Як встановлено судом першої інстанції та визнається сторонами по справі:

Приватне підприємство "Луг-Відінформ" зареєстровано виконавчим комітетом Луганської міської ради 06 травня 2005 року за номером 1 382 102 0000 004234, ідентифікаційний номер 33472954, місцезнаходження: 91055, м. Луганськ, Красна площа, 1 (арк. спр. 27), має статут (арк. спр. 17-26).

15 липня 2010 року на підставі службового посвідчення серія УЛГ № 014656, виданого Ленінською міжрайонною державною податковою інспекцією у місті Луганську головним державним податковим ревізором – інспектором відділу перевірок ризикових операцій управління податкового контролю юридичних осіб ОСОБА_4 була проведена невиїзна документальна перевірка Приватного підприємства "Луг-Відінформ" з питання достовірності нарахування суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість на розрахунковий рахунок за січень 2010 року, яка виникла за рахунок від’ємного значення з податку на додану вартість, що декларувалась у грудні 2009 року.

За результатами перевірки було складено акт № 526/23-616/33472954 від 15 липня 2010 року, яким встановлено, що в порушення пункту 1.8, підпункту 7.3.1, пункту 7.3, підпункту 7.7.2 пункту 7.7 статті 7 Закону України від 03 квітня 1997 року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (зі змінами та доповненнями) Приватне підприємство "Луг – Відінформ" завищено суму бюджетного відшкодування податку на додану вартість на розрахунковий рахунок платника у банку за січень 2010 року на суму 1 418 224 грн. (арк. спр. 9-16).

На підставі зазначеного акта Ленінської міжрайонної державної податкової інспекції видано податкове повідомлення № 0000502360/0 від 16 липня 2010 року про зменшення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість по декларації за січень 2010 року на 1418224,00 грн. (арк. спр. 8).

Відповідно до статті 195 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Суть спірних правовідносин полягає у правомірності зменшення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість по декларації за січень 2010 року на суму 1 418 224 грн.

Спірні правовідносини регулюються Конституцією України (254к/96-ВР) , Кодексом адміністративного судочинства України (2747-15) , Законом України від 03 квітня 1997 року №168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) (надалі – Закон №168) та Законом України від 04 грудня 1990 року №509-ХІІ "Про державну податкову службу в Україні" (509-12) (надалі – Закон №509).

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону №168 визначено, що податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоду у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Згідно з підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону №168 не дозволяється включати до податкового кредиту буд-які витрати зі сплати податку, не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) – актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).

Відповідно до підпункту 7.2.7 пункту 7.2 статті 7 Закону №168 у разі імпорту товарів на митну територію України документом, що посвідчує право на отримання податкового кредиту, вважається вантажна митна декларація, оформлена відповідно до вимог законодавства, яка підтверджує сплату податку на додану вартість, або погашений податковий вексель.

Отже, законодавець не ставить в залежність формування податкового кредиту покупцем товару від несплати податку або не подання звітності продавцем, оскільки за загальним правилом несплата податку на додану вартість продавцем і його постачальниками сама по собі не є підставою для зменшення податкового кредиту зазначеного податку покупцю, який відніс до податкового кредиту суму податку на додану вартість, сплачену продавцю разом із ціною товару (послуги).

Судова колегія не приймає посилання апелянта на пункт 1.8 статті 1 Закону №168, оскільки при продажі товарів на митній території України, сума податку на додану вартість сплачується покупцем на рахунки постачальника разом з сумою постачання, а не окремо до бюджету.

Крім того, пунктом 1.8 статті 1 Закону №168 визначено, що бюджетне відшкодування – це сума, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у зв’язку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом. Зазначений пункт надає загальне поняття "бюджетне відшкодування" та є відсилочною нормою, оскільки безпосередньо не встановлює порядок визначення суми бюджетного відшкодування, а відсилає до інших норм цього Закону.

Відповідно до Порядку заповнення і подання податкової декларації з податку на додану вартість, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 30 травня 1997 року №166 (z0250-97) та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09 липня 1997 року за №250/2054 (z0250-97) , платник податку самостійно обчислює суму податкового зобов’язання, яку зазначає в декларації.

Пунктом 3.4 Порядку передбачено, що дані, наведені в декларації, повинні відповідати даним бухгалтерського та податкового обліку платника, оскільки, як визначено пунктом 2 статті 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовуються грошовий примірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Таким чином, аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується наявними матеріалами у справі, Приватним підприємством "Луг-Відінформ" було укладено договори про придбання товару: договір поставки №02\08-09У від 01 серпня 2009 року (постачальник – Приватне підприємство "Епос-Транзит", договір поставки №03\08-09У від 02 серпня 2009 року (постачальник Приватне підприємство "Лугадонцветмет"), договір поставки №04\08-09У від 04 серпня 2009 року (постачальник – Товариство з обмеженою відповідальністю "Луганський торговий дім "Веста") (арк. спр. 121-129).

За придбаний товар платіжними дорученнями проведено перерахування коштів (арк.. спр. 47-64) та видані податкові накладні (арк. спр. 65-80).

Приватним підприємством "Луг-Відінформ" було укладено договори про продаж товару: контракт №30\08-09У від 30 липня 2009 року (покупець – фірма "Волтон ЛЛП", Великобританія), контракт №4\06У-09 від 04 червня 2009 року (покупець – фірма "Волтон ЛЛП", Великобританія") (арк. спр. 130-141).

Факт продажу товару підтверджується вантажними митними деклараціями (арк.спр. 142-225), що було встановлено судом першої інстанції.

Отже, колегія суддів не погоджується з доводами апелянта про недослідженість судом першої інстанції укладених угод та операцій за цими угодами.

Також, судова колегія не приймає доводи апелянта щодо неправомірності включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту звітного періоду з підстав порушення контрагентами-постачальниками продавця своїх податкових зобов’язань, оскільки факт порушення контрагентами-постачальниками своїх податкових зобов’язань не підтверджуються наявними у справі доказами, а ґрунтуються лише на припущеннях податкового органу, викладених у скарзі.

Колегія суддів встановила, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо порушення кримінальної справи відносно директорів вказаних підприємств в частині підроблення та використання завідомо підроблених документів або докази визнання недійсними податкових накладних або вантажних митних декларацій в установленому законом порядку.

Отже, податкові накладні та вантажні митні декларації дійсні та повинні відображатися у податковому та бухгалтерському обліку у відповідності до вимог чинного законодавства.

Крім того, судова колегія зазначає, що платіжні доручення (срк. спр. 46—64), рахунки-фактури (арк. спр. 153, 160, 167, 175, 182, 189, 196, 208, 213, 218, 223), акти приймання-передачі (арк. спр. 148,155, 162, 169, 177, 184, 191, 198, 205, 210, 215, 220, 225), накладні (арк. спр. 65, 147, 154, 161, 168, 176, 183, 197, 203, 204, 209, 214, 219, 224), податкові накладні (арк. спр. 67-80) та вантажні митні декларації (арк. спр. 66, 142-145, 149-152, 156-159, 163-166, 170-174, 178-181, 185-188, 192-195, 199-202, 206, 207, 211, 212, 216, 217, 221, 222) фіксують факти здійснення господарських операцій, а саме факт придбання позивачем товару.

Відповідач доводами викладеними в апеляційній скарзі не оскаржує факт встановлений судом першої інстанції щодо відповідності сум податку на додану вартість, зазначених у податкових накладних, загальній сумі податкового кредиту, зазначеного у податковій декларації позивача за грудень 2009 року.

Також, судом першої інстанції встановлено та підтверджено наявними матеріалами справи, що позивачем надані платіжні доручення про сплату коштів продавцям, зазначеним в податкових накладних (арк. спр. 46-64).

Колегія суддів також зазначає, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази нікчемності правочинів, визнання недійсною угоди, укладеної позивачем та його контрагентами або анулювання виданих цим підприємствам свідоцтв платника податку на додану вартість на час господарських відносин із позивачем.

Відповідно до абзацу 1 підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону №168, не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону №168).

Інших обмежень щодо включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених (нарахованих) при придбанні товарів (робіт, послуг), законодавче не встановлено, а тому посилання державної податкової служби на факт не підтвердження сплати податкового зобов'язання по податку на додану вартість контрагентами, судом першої інстанції вірно не оцінені як суттєві.

Судом першої інстанції встановлено та не заперечується сторонами, що позивачем включено до податкового кредиту фактично сплачений ним в ціні послуг податок на додану вартість на підставі податкових накладних, отриманих від постачальників послуг, які зареєстровані платниками податку на додану вартість.

Згідно з статтею 61 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Тому, колегія суддів зазначає, що несплата контрагентами постачальників позивача до бюджету сум податку на додану вартість та недекларування контрагентами своїх зобов’язань не може впливати на результати діяльності підприємства позивача і не може бути підставою для притягнення позивача до відповідальності у вигляді зменшення належної позивачу суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість або донарахування податкових зобов'язань з податку на додану вартість.

Відповідно до статті 67 Конституції України, кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (частина 1 статті 19 Конституції України). Чинне законодавство, зокрема, Закон №168 (168/97-ВР) , не встановлює обов'язки покупця сплачувати податок на додану вартість ще й до бюджету, якщо такий податок не буде сплачено продавцем або іншою особою, з урахуванням суми податку, отриманого від покупця у складі ціни товару.

Судова колегія вважає, що неподання звітності до податкового органу контрагентами позивача не тягне за собою недійсність угод, укладених з моменту державної реєстрації такої особи і до моменту виключення з державного реєстру та не позбавляє правового значення виданих за такими господарськими операціями податкових накладних. За таких обставин покупець не може нести відповідальність як за несплату податків продавцями, так і за можливу недостовірність відомостей податкової звітності.

Чинне законодавство не зобов'язує і не наділяє юридичних осіб правами перевіряти відповідність законодавству податкової звітності своїх контрагентів за угодами та господарськими операціями.

Невиконання контрагентами зобов'язань зі сплати податку на додану вартість до бюджету тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо них і не є підставою для позбавлення платника податку права на податковий кредит у разі, якщо останній виконав усі передбачені законодавством умови щодо документального підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Отже, відповідальність за порушення податкового законодавства настає за порушення встановлених нормами законодавства вимог і має індивідуальний характер, а відтак платник податків не може нести відповідальність за порушення податкового законодавства, допущені іншими платниками податків.

Відповідно до статті 10 Закону №168 та статей 1, 4 Закону №2181 ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку. При цьому такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

Отже, порушення, допущені одним платником податків у відображенні в податковому обліку певної господарської операції не впливають на права та обов’язки іншого платника податків.

Крім того, колегія суддів зазначає, що в акті перевірки та в матеріалах справи відсутні докази несплати всіма переліченими постачальниками по ланцюгу податку на додану вартість до бюджету, не надані докази визнання недійсними угод укладених між позивачем та його постачальниками, й між постачальниками за ланцюгом.

Податковий орган посилаючись на факт порушення постачальниками по ланцюгу вимог податкового законодавства щодо внесення податку на додану вартість до бюджету в порушення вимог статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України не надає до справи жодного доказу недотримання визначеними в акті перевірки підприємствами вимог Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) .

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Податковим органом не доведено, що зазначені господарські операції є фіктивними чи безтоварними, як і не доведено відсутність правових підстав для включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту позивача.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про фактичне здійснення господарських операцій, за наслідками яких була включена до складу податкового кредиту відповідна сума податку на додану вартість, що свідчить про необґрунтованість висновків відповідача щодо порушення позивачем пункту 1.8, підпункту 7.3.1 пункту 7.3 статті 7, підпункту 7.7.2 пункту 7.7 статті 7 Закону № 168.

Відповідно до статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та постанова прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування постанови суду не вбачається.

Керуючись статтями 24, 160, 167, 184, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

Апеляційну скаргу Ленінської міжрайонної державної податкової інспекції в м. Луганську на постанову Луганського окружного адміністративного суду від 17 листопада 2010 року у адміністративній справі №2а-5931/10/1270 - залишити без задоволення.

Постанову Луганського окружного адміністративного суду від 17 листопада 2010 року у адміністративній справі №2а-5931/10/1270 за позовом Приватного підприємства "Луг-Відінформ" до Ленінської міжрайонної державної податкової інспекції в м. Луганську, Головного управління державного казначейства в Луганській області про визнання недійсним та скасування повідомлення – рішення № 0000502360/0 від 16 липня 2010 року – залишити без змін.

Вступна та резолютивна частини ухвали проголошені у судовому засіданні 19 січня 2011 року.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі.