розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві апеляційну скаргу позивача –Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Київського окружного адміністративного суду від 01 липня 2010 року у справі за позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до товариства з обмеженою відповідальністю "Фоззі-Фуд"про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, -

Позивач звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Фоззі-Фуд"про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені в розмірі 3523017 грн. 15 коп.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 01 липня 2010 року у задоволенні позову – відмовлено.

На вказану постанову позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив її скасувати та ухвалити нову, якою задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення з’явившихся учасників процесу, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів знаходить, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Згідно з п. 1, ч.1 ст. 198, ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду –без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи, ТОВ "Фоззі-Фуд"зареєстровано, як юридичну особу 02.12.2002р. Києво-Святошинською районною державною адміністрацією Київської області, ідентифікаційний код: 322949926, місцезнаходження: 08132, Київська обл., м. Вишневе, вул. Промислова, 5. Крім того, відповідач зареєстрований у Київському обласному відділенні Фонду соціального захисту інвалідів.

Спеціальним Законом, який визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливості інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами є Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ (875-12) зі змінами та доповненнями (Надалі Закон № 875-ХІІ (875-12) ).

Так, частиною 1 статті 4 Закону № 875-ХІІ передбачено, що держава створює правові, економічні, політичні, соціально-побутові та соціально-психологічні умови для задоволення потреб інвалідів у відновленні здоров'я, матеріального забезпечення, посильній трудовій та громадській діяльності.

Згідно з ч. 9 ст. 19 Закону № 875-ХІІ, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, в яких за основним місцем роботи працює 8 і більше осіб, реєструються у відповідних відділеннях Фонду соціального захисту інвалідів за своїм місцезнаходженням і щороку подають цим відділенням звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів.

Відповідно до положень частини 1 та 2 статті 19 Закону № 875-ХІІ, для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості 1 робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною 1 цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округляється до цілого значення.

Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається зі розрахунку за даними наданого відповідачем документу "Звіт за формою 10-ПІ вх. № 803 від 02.02.2009р. за 2008 рік про зайнятість та працевлаштування інвалідів, середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становить - 4 620 осіб; кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 45; кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" - 185, фонд оплати праці штатних працівників - 115 211 грн. 80 коп.; середньорічна заробітна плата штатного працівника -24 937 грн. 62 коп., сума адміністративно-господарських санкцій - 3 461 266 грн. 80 коп.

Згідно з вимогами частини 1 статті 18 Закону № 875-ХІІ, забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Отже, ст. 18 Закону України №875-ХІІ не встановлює правил, за якими підприємство було б зобов'язане самостійно здійснювати пошук інвалідів для їх працевлаштування на своєму підприємстві.

Так, частиною 3 статті 18 Закону України № 875-ХІІ, чітко визначено зобов'язання підприємства, що використовує найману працю: виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частиною третьою ст. 18-1 Закону № 875-ХІІ передбачено, що державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Згідно з вимогами частини 3 статті 19 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Виконанням нормативу робочих місць відповідно до змісту частини 5 статті 19 Закону № 875-ХІІ, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.

До виконання підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, нормативу робочих місць, визначеного згідно з частиною першою цієї статті, може бути зараховано забезпечення роботою інвалідів на підприємствах, в організаціях громадських організацій інвалідів шляхом створення господарських об'єднань підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, та підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань (частина 6 статті 19 Закону).

Статтею 20 Закону № 875-ХІІ встановлено обов'язок підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Таким чином, законодавство України покладає обов'язок працевлаштування інвалідів на орган державної влади з питань праці та соціальної політики, орган місцевого самоврядування та громадській організації інвалідів за умови створення підприємствами робочих місць для інвалідів та інформування зазначених органів з метою їх працевлаштування.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, відповідачем у 2008 році, у відповідності до вимог Закону України № 875-ХІІ (875-12) , були створені робочі місця різноробочих інвалідів, про що він звертався з письмовими повідомленнями до органів центру зайнятості.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вимоги позивача є безпідставними, оскільки відповідачем були виконані всі вимоги чинного законодавства щодо визначення кількості й створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування центру зайнятості, а висновки суду першої інстанції не спростовуються доводами апеляційної скарги.

Крім того, аналіз зазначених положень Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) дає підстави для висновку про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця.

Так, відповідно до ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.