|
Лабіринти
судового оскарження дій державної виконавчої служби
Узявши курс на
європейський демократичний шлях розвитку, держава повинна докласти
максимум зусиль для того, аби діяльність судової влади в Україні
повною мірою відповідала європейським стандартам. Одним із таких
важливих стандартів є право на справедливий судовий розгляд,
закріплене у ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, прийнятої в м. Римі 4 листопада 1950 року
(далі — Конвенція).
Процесуальними
гарантіями, якими може скористатися особа при розгляді її
цивільного позову в національному суді, що закріплені в ст.6
Конвенції в першу чергу є доступ до суду та право на виконання
його рішення. Також у ст.8 Загальної декларації прав людини
закріплено право кожної людини на ефективне поновлення в правах
національними судами у разі порушення її основних прав, наданих
конституцією або законом, а тому є особливо актуальним і
заслуговує окремої уваги право людини на виконання рішення суду.
Обов’язковість виконання судових рішень
Забезпечення
виконання рішень, вироків, постанов та ухвал суду є невід’ємною
частиною права громадян України на справедливий і неупереджений
судовий розгляд. Згадана норма Конвенції знайшла своє відображення
у ст.124 Конституції України: “Судові рішення ухвалюються
судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій
території України.”
Більш детально регламентовано
обов’язковість виконання судового рішення у ст.11 Закону
“Про судоустрій України”: “Судові рішення, що
набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма
органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх
посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими
організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території
України”.
При всій досконалості і демократичності судової
системи ефективність її діяльності в першу чергу залежить від
кінцевого результату – своєчасного і повного виконання
судового рішення. Вказаний фактор є одним із складових авторитету
судової влади в державі і дієвості актів, які видає ця влада. Тому
виконання винесених у справах рішень є надзвичайно актуальним для
організації роботи загальних судів.
З ліквідацією інституту
судових виконавців і створення органів державної виконавчої служби
на суди був покладений контроль за своєчасним зверненням до
виконання винесених ними судових рішень, що прямо передбачено у
п.3 ст.23 Закону “Про судоустрій України”. Однак ні у
вищевказаному Законі, ні в інших законодавчих актах немає норми,
яка передбачала б право на контроль за виконанням винесених судом
рішень, вироків постанов та ухвал.
Разом з тим у практичній
діяльності місцевий суд фактично здійснює такий контроль шляхом
отримання повідомлень вищевказаних органів про взяття до виконання
рішень суду та їх виконання або неможливість такого
виконання.
Виконання рішень у цивільних справах та вироків у
частині стягнення майнового характеру відбувається на підставі
виконавчих листів, виписаних судом. Виконаний виконавчий лист
повертається в місцевий суд для долучення до судової справи як
доказ виконання рішення суду.
Глобальною проблемою інституту
виконання судових рішень є показовий низький рівень виконання
рішень майнового характеру для всіх регіонів України. Основною
причиною невиконання рішень суду майнового характеру, звичайно, є
економічні проблеми нашого суспільства, а також наявність руху
значних тіньових коштів, які проконтролювати у встановленому
законом порядку практично неможливо. Більше того, боржники, як
правило, намагаються приховати свої прибутки, щоб звести стягнення
за рішеннями суду до мінімальних розмірів.
Слід зазначити, що
чинним законодавством передбачена кримінальна відповідальність за
невиконання рішень суду посадовими особами, зокрема, ст.382 КК України передбачає, що умисне невиконання службовою особою вироку,
рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або
перешкоджання їх виконанню – карається штрафом від 500 до
1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням
волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні
посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. На
практиці на жаль норми цієї статті застосовуються досить рідко.
Форми оскарження рішень, дій або бездіяльності ДВС
За таким станом
речей щодо виконання судових рішень, особливо актуальним є
механізм оскарження рішень, дій або бездіяльності органів
державної виконавчої служби до суду. Враховуючи, що даний спір за
своєю природою є публічно-правовим, то після набрання чинності
Кодексом адміністративного судочинства України ця проблема мала б
бути усунена. Так, зокрема, ст.181 КАС України, на перший погляд,
ніби детально регламентує особливості судового провадження у
справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органів державної
виконавчої служби: “учасники виконавчого провадження (крім
державного виконавця) та особи, які залучаються до
проведення виконавчих дій, мають право звернутися до
адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що
рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої
посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права…”,
коли б в ній не було такого застереження: “…якщо
законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень,
дій чи бездіяльності таких осіб.”
До іншого встановленого
порядку судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності посадових
осіб державної служби слід віднести в першу чергу ст.121-2
Господарського процесуального кодексу, яка регламентує, що скарги
на дії органів державної виконавчої служби розглядаються
господарським судом. Зокрема, зазначена правова норма передбачає,
що скарги на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої
служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів
можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором. Тобто
скарги на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби
щодо виконання рішень господарського суду розглядає суд, який
виніс це рішення.
У Цивільному процесуальному кодексі
законодавець вже передбачив цілий Розділ VII — “Судовий
контроль за виконанням судових рішень”, який складається із
7 статей, та особливої уваги заслуговує ст.383:“Учасники
виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення
виконавчих дій, мають право звернутися до суду із скаргою, якщо
вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця
чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час
виконання судового рішення, ухваленого відповідного до цього
Кодексу, порушено їх права чи свободи.”
Аналогічно
господарському судочинству, скаргу на неналежне виконання рішення
міжгалузевого загального суду розглядає суд, який виніс рішення у
цивільній справі і видав виконавчий лист.
Неузгодженість правових норм
В результаті ми
маємо три форми судового оскарження рішень, дій або бездіяльності
державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої
служби під час виконання судового рішення. Тобто при неналежному
виконанні рішень, винесених відповідно до ГПК та ЦПК, скарги
направляються, відповідно, до господарських і міжгалузевих
загальних судів, які винесли такі рішення, а у решті випадків —
до адміністративних судів за місцезнаходженням органів державної
виконавчої служби, які займаються виконанням судових рішень (це,
зокрема, виконання вироків у кримінальних справах у частині
стягнення коштів за цивільними позовами, стягнення штрафів у
справах про адміністративні правопорушення тощо).
Звичайно,
такий порядок не спрощує доступу до правосуддя і не сприяє
оперативному оскарженню дій або бездіяльності державної виконавчої
служби. Так, при детальному аналізі цих трьох форм оскарження
закономірно виникає перше запитання – чому при виконанні
рішень господарських судів прокурор може звернутися зі скаргою, а
при виконанні рішень міжгалузевих судів та в порядку
адміністративного судочинства він не може це зробити? Друге
запитання: чому ЦПК та КАС України передбачає строк розгляду таких
заяв протягом 10 днів, а ГПК не передбачає? Третє запитання –
чому у випадку нез’явлення прокурора або скаржника
господарський суд може розглянути скаргу на дії чи бездіяльність
органів державної виконавчої служби, а міжгалузевий та
адміністративний — ні? На думку автора, це яскраві приклади
порушення конституційних принципів рівності перед законом і
судом.
Зрозуміло, що органи державної виконавчої служби є
суб’єктами владних повноважень і оскарження їх дій або
бездіяльності є класичним адміністративним спором і, мабуть,
доцільно спростити порядок такого оскарження до однієї судової
ланки, якою, в даному випадку, є адміністративний суд.
Про це
говорить як закон, так і здоровий глузд — необхідно усунути
суто організаційно-технічні перешкоди у затягуванні розгляду
судових справ даної категорії. Безперечно, для всебічного та
об’єктивного розгляду судом скарги на дії чи бездіяльність
органів державної виконавчої служби в першу чергу слід витребувати
і розглянути виконавче переведення, внаслідок неналежного
виконання якого поступила скарга. Потім заслухати пояснення
посадової особи державної виконавчої служби, дії чи бездіяльність
якої оскаржується.
Наприклад, якщо рішення відповідно до ЦПК
виніс місцевий суд у Львівській області і він же виписав
виконавчий лист та направив його на виконання в один із відділів
державної виконавчої служби в Донецькій області, то виникає
закономірне запитання, коли отримає суд у Львівській області
виконавче переведення у випадку розгляду скарги на дії чи
бездіяльність органів державної виконавчої служби, які знаходяться
в Донецькій області, і коли заслухає пояснення посадової особи?
Мабуть, у десятиденний термін він явно не вкладеться.
Проблема
цих штучно створених законодавцем лабіринтів судового оскарження
дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, крім
покладення на господарські та міжгалузеві суди не властивих їм
функцій – розгляд адміністративних спорів за наявності
адміністративних судів, — полягає і в тому, що суд, який
виніс рішення, прямо чи побічно заінтересований в якнайшвидшому
виконанні винесеного ним рішення, а це вже дає певні сумніви щодо
об’єктивності розгляду ним справ даної категорії.
Сергій ШТОГУН, голова Острозького районного суду
Рівненської області, кандидат юридичних наук
|