У пункті 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) зазначено: "Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом".
Положення наведеної статті Конвенції розкриває сутність та зміст однієї з найважливіших гарантій прав людини — презумпції невинуватості. А саме: зазначаються межі дії цього принципу (будь-які справи про кримінальне правопорушення, що за своїм змістом ширше поняття злочину, яке використовується в українському законодавстві), момент, з якого особа вважається винуватою (коли вина особи доведена згідно із законом), та недопустимість альтернативної до визначеної законом процедури встановлення винуватості особи.
Презумпція невинуватості відображає також право особи, яка формально обвинувачена у вчиненні кримінального правопорушення, на незалежний та безсторонній суд, оскільки принцип презумпції невинуватості є одним із елементів справедливого судового розгляду (Рішення у справі Deweer с. Belgique від 27 лютого 1980 року). Крім того, дія цього принципу розповсюджується на весь кримінальний процес (Рішення у праві Englert v. Germany від 25 серпня 1987 року), незалежно від результатів розслідування, а не тільки на час судового розгляду. Таким чином, Європейський суд з прав людини (далі — Суд) намагався надати презумпції невинуватості певної універсальності в межах кримінально-процесуальної сфери.
Визначення поняття презумпції невинуватості закріплено в рішенні у справі Міnelli v. Switzerland від 25 березня 1983 року. У цій справі заявник скаржився на порушення презумпції невинуватості за п. 2 ст. 6 Конвенції у зв'язку з тим, що національним судом заявнику було призначено сплатити судові витрати та компенсацію, незважаючи на те, що кримінальне переслідування щодо нього було припинено зі спливом строку давності. Суд ухвалив, що: "без доведення попередньої вини обвинуваченого в порядку, встановленому законом, і, зокрема, без надання обвинуваченому можливості скористатися правом на захист, судове рішення щодо нього породжує відчуття того, що обвинувачений є справді винним".
Більше того, у справі Barber, Messegu et Jabardo v. Spain від 6 грудня 1998 року Суд зазначив, що: "п. 2 ст. 6 вимагає, щоб при здійсненні своїх повноважень судді відійшли від упередженої думки, що підсудний вчинив злочинне діяння, оскільки обов'язок доведення цього лежить на обвинуваченні та будь-який сумнів трактується на користь підсудного. З цього принципу слідує також, що обов'язком обвинувачення є інформування особи про висунуті обвинувачення, щоб вона могла підготувати та належним чином представити аргументи на свій захист".
Вищенаведене рішення Суду дає змогу побачити багатогранність цього принципу та його взаємозв'язок з іншими конвенційними правами, зокрема, такими, як: право бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього, та право мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту (п. З ст. 6 Конвенції). Такий органічний зв'язок між принципом презумпції невинуватості та іншими нормами Конвенції (не тільки вищезазначеними) має своє логічне обґрунтування, оскільки порушення цього принципу пов'язане з неправомірним втручанням у права людини, захищені Конвенцією.
Відповідно до практики Суду суб'єктом посягання на порушення принципу презумпції невинуватості можуть бути не тільки суди (судді), а й інші посадові особи та установи державної влади. А саме, у справі Allenet de Ribemont v. France від 10 лютого 1995 року Суд констатував порушення п. 2 ст. 6 Конвенції у випадку, коли під час прес-конференції представник від Уряду та посадові особи поліції, яким було доручено проводити розслідування, назвали підозрюваного винним ще до того, як було порушено кримінальну справу проти зазначеної особи.
Таким чином, твердження Уряду Франції стосовно того, що тільки суд може порушити принцип презумпції невинуватості, були спростовані.
Разом з тим Суд встановив, що п. 2 ст. 6 Конвенції не може бути перешкодою для влади щодо інформування громадськості про розслідування, які ведуться, але одночасно було закріплено вимогу щодо поведінки влади, а саме: чинити такі дії стримано та делікатно, як того вимагає повага до презумпції невинуватості (див. вищезазначене рішення Allenet de Ribemont v. France, n. 38). Зазначений прецедент є ще одним прикладом існування зв'язку між презумпцією невинуватості та іншими конвенційними правами і свободами, в цьому випадку — правом на свободу вираження поглядів (поширення інформації).
Проте жодне положення Конвенції, в тому числі і принцип презумпції невинуватості не передбачає право обвинуваченого на відшкодування судових витрат, понесених ним, навіть якщо справу про кримінальне обвинувачення завершено та особу не визнано винною у вчиненні злочину. У зв'язку з цим Суд у своїй практиці зазначив, що відмова держави відшкодувати витрати заявника, пов'язані з розглядом справи, яку було закрито, не є порушенням презумпції невинуватості (Рішення у справі Lutz v. Germany від 25 серпня 1987 року).
Безумовно, наведений аналіз окремих справ, пов'язаних з презумпцією невинуватості, не може претендувати на вичерпне висвітлення всіх аспектів цього принципу, однак сам спосіб оцінки — через практику Європейського суду з прав людини — створює методологічне підґрунтя для тлумачення та застосування відповідних норм національного законодавства, передовсім положень ч. 1 ст. 62 Конституції України.