Слід нагадати, що, незважаючи на використання в ЦК УРСР 1963 р. єдиного терміна "недійсність угоди", в Кодексі достатньо чітко простежувався класичний поділ угод на нікчемні та оспорювані, при цьому за змістом статей 48, 49, 50 цього Кодексу кваліфікувалися як нікчемні угоди, що не відповідали вимогам закону, угоди, укладені з метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, та угоди, укладені юридичною особою в суперечності зі встановленими цілями її діяльності. Проте законодавець не вказував на нікчемність угоди із зазначених підстав незалежно від визнання її недійсною в судовому порядку, і, крім того, визнання угоди недійсною не визначалося як спосіб захисту цивільних прав у переліку, наведеному в ст. 6 ЦК УРСР 1963 р. При цьому і в літературі зазначалося, що нікчемність угод не залежить від волі та бажання осіб, що їх здійснили, вони вважаються недійсними і тоді, коли в суд або арбітраж не подано заяву про визнання їх такими (Советское гражданское право. Часть первая. Под общ. ред. проф. В.Ф. Матова и проф. А.А. Пушкина. — К., Вища школа, 1983. — С.218). В аспекті правозастосування це означало необхідність звернення до господарського суду із позовом про визнання угоди недійсною (негаційним позовом) та — факультативно — застосування наслідків недійсності угод у вигляді двосторонньої реституції або конфіскації в дохід держави. Рішення суду за негаційним позовом (позовом про констатацію недійсності) в принципі не може передбачати механізму "реального захисту", оскільки не передбачає будь-якого виконання.
Ці питання знайшли відображення в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 року №02-5/111. Так, у п. 1 зазначеного роз'яснення йдеться про те, що, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків (відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору). У п. 3 цього ж роз'яснення вказується на те, що господарським судам у вирішенні таких спорів необхідно враховувати, що угоди, які містять порушення закону, не породжують будь-яких бажаних сторонами результатів незалежно від рішення суду і волі сторін та їх вини в укладенні протизаконної угоди. На необхідність встановлення обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків, вказується Верховним Судом України і в постанові Пленуму ВСУ "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28 квітня 1978 р. № 3 (п.2), і в постановах, що приймаються в окремих справах. Так, у постанові Судової палати у господарських справах ВСУ від 24 грудня 2001 року у справі за позовом Державної податкової інспекції у Мінському районі м. Києва до ЗАТ "Інформполісервіс" та ТОВ мале приватне підприємство "Степ-В" про визнання угоди недійсною на підставі ст. 49 ЦК УРСР та стягнення з ТОВ мале приватне підприємство "Степ-В" у дохід держави товарно-матеріальних цінностей, визначено, які обставини справи необхідно всебічно і повно перевірити при новому розгляді справи: у разі порушення кримінальної справи за фактом здійснення державної реєстрації підприємства на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, господарський суд повинен з'ясувати, чи було постановлено вирок у відповідній кримінальній справі або винесено постанову про її закриття; якщо рішенням місцевого загального суду визнано недійсним статут зазначеного підприємства, господарський суд повинен перевірити, чи є чинним таке рішення та чи виключено це підприємство з ЄДРПОУ.
З цього випливає, що розгляд негаційного позову повинен відбуватися за правилами позовного провадження, в тому числі з дотриманням вимог ст. 33 ГПК, згідно з якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тягар доведення таких обставин покладається на позивача. Недоведеність позивачем існування матеріальних підстав недійсності договору відповідно до принципу змагальності не може бути підставою для покладення тягаря доказування на відповідача.
І в судовій практиці, і в літературі сформувалися протилежні підходи до вирішення питання про те, чи може суд з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності угоди. На обов'язковість застосування правових наслідків недійсності угоди вказується у п. 2 постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28 квітня 1978 р. № 3: при задоволенні позову суд в одному рішенні постановляє про визнання угоди недійсною і про застосування передбачених законом наслідків. Разом з тим, ВАСУ в п. 18 роз'яснення "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 пояснив, що "у вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності угоди господарському суду слід виходити із змісту позовних вимог. Якщо спір з цього приводу між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема частиною другою статті 48 Цивільного кодексу". Така позиція ВАСУ уявляться правильною. Разом з тим, відповідно до ч.5 ст. 216 ЦК суд з власної ініціативи може застосовувати наслідки недійсності лише нікчемного правочину. Тому, якщо відповідно до положень ст. 207 ГК господарські угоди, що не відповідають вимогам закону, укладені з метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, або укладені із порушенням спеціальної правосуб'єктності, є оспорюваними, то у суду на цей час відсутні правові підстави застосування з власної ініціативи наслідків недійсності оспорюваного правочину. У літературі правильно зазначається, що умисел діяти всупереч інтересам держави і суспільства має бути встановлений на момент виникнення господарського зобов'язання. Наявність умислу повинна доводитися позивачем, а правила ст.614 ЦК, що покладають на порушника обов'язок доводити відсутність своєї вини, не можуть бути застосовані за аналогією до відносин з приводу недійсності господарського договору. Господарський суд, до підвідомчості якого належать такі спори, зазвичай не має достатніх засобів для встановлення умислу сторін, і може це зробити лише за наявності вироку суду у кримінальній справі або постанови про припинення провадження у кримінальній справі з підстав, що не реабілітують обвинуваченого (Проблемні питання у застосуванні Цивільного та Господарського кодексів України. За ред. АГ. Яреми, В.Г. Ротаня - С.88).
У ч.2 ст.207 ГК міститься правило про недійсність (нікчемність) умов господарського договору, в тому числі типових договорів та договорів приєднання, які самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушують права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Очевидною є недоречність вказівки на те, що "недійсною може бути визнано нікчемну умову господарського зобов'язання": нікчемність на відміну від оспорюваності не потребує визнання в судовому порядку. Вказівка ж на нікчемність умови типового договору уявляється хибною.
Типові договори як нормативно-правові акти закріплюють бажану та необхідну з точки зору суспільних інтересів модель договірного зобов'язання, яка повинна бути використана в господарській практиці.
Затвердження таких договорів уповноваженими державними органами є формою державного регулювання договірних відносин у сфері господарювання. Основне призначення цих джерел полягає в тому, що вони визначають необхідну або бажану з точки зору держави модель договірного зобов'язання, а також спрощують процес укладання конкретних господарських договорів (узгодження умов договору). Відповідно до ч. 4 ст.179 ГК типові договори затверджуються КМУ або у передбачених законом випадках — іншим органом державної влади. В окремих випадках у нормативно-правових актах відсутня вказівка на те, що затверджений відповідним актом договір є типовим, тому визначення ступеня його обов'язковості має виводитися із загального смислу та мети правового регулювання цього нормативно-правового акта. Головною юридичною ознакою типових договорів як нормативно-правових актів є їх обов'язковість. Типові договори можуть включати, по-перше, ті умови, що імперативно встановлюють права та обов'язки сторін (у тому числі відтворюючи відповідні положення закону, на підставі якого вони' приймаються), а, по-друге, умови, які підлягають деталізації сторонами або можуть бути визначені в договорі на їх розсуд. У зв'язку з цим уявляється неточною редакція абз. 4 ч. 4 ст.179 ГК, якою встановлено, що сторони не можуть відступити від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови. За буквальним тлумаченням цієї норми сторони не можуть доповнити типовий договір іншими умовами, які не охоплюються терміном "конкретизація", хоча деталізація умов договору може виявитися необхідною в конкретній ситуації. Тому пропонується уточнити редакцію зазначеної норми і викласти абз.4 ч.4 ст.179 ГК у такій редакції: "типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть змінювати обов'язкові умови типового договору, але мають право конкретизувати його умови та доповнити їх, якщо такі доповнення не суперечать його змісту".
Термінологічною вадою чинного законодавства є те, що в ГК та ЦК термін "типовий" (договір) вживається в різних, несумісних за змістом значеннях, що дає підстави для різного тлумачення правових норм. На відміну від ГК, норма ст.630 ЦК визначає, що сторони договору можуть домовитися про визначення окремих умов договору відповідно до типових умов договорів певного виду, які оприлюднені у встановленому порядку. Крім того, такі типові умови за відсутності у договорі посилання на них можуть застосовуватися як звичай ділового обороту.
Проте факт оприлюднення типових умов договору (а зі смислу ст.630 ЦК не випливає, що воно тотожне оприлюдненню нормативно-правового акта) не може розцінюватися як поява або існування звичаю в розумінні ст.7 ЦК. Якщо оприлюднення закону та іншого нормативно-правового акта як умова його чинності передбачена ст.57 Конституції України, і з опублікуванням нормативно-правового акта логічно пов'язується презумпція знання законів, то які правові наслідки пов'язуються із опублікуванням типових (у розумінні ЦК) умов договору? Якщо такі умови не затверджені уповноваженими державними органами, а виходять від певних суб'єктів господарської діяльності, тобто не мають характеру норм права (в даному випадку не має значення, яких саме норм — імперативних, диспозитивних чи рекомендаційних), то чи правомірно в такий спосіб визначати обсяг прав та обов'язків сторони в договорі, яка не була обізнана з ними? Уявляється, що у випадку з умовами договору, які прирівнюються до звичаю (позаюридичного регулятора договірних відносин), відсутні підстави пов'язувати із фактом оприлюднення такого роду умов настання юридичних наслідків. Формулювання норми ст.630 ЦК ("можуть застосовуватися") вносить деструкцію у правозастосування, оскільки фактично на розсуд суду віддається вирішення питання про те, чи підлягають застосуванню оприлюднені типові умови договорів, чи ні.
Для збереження смислу, закладеного в норму ст.630 ЦК, а саме кваліфікації певних умов договору як звичаїв ділового обороту, що є важливим для правозастосування, пропонується термін "тилові умови" в назві статті та в її змісті замінити словами "стандартні" ("зразкові").
Типові договори як нормативно-правові акти обов'язкового характеру повинні визначати права та обов'язки контрагентів у соціально значущих договірних відносинах, обтяжених публічним інтересом (зокрема, пов'язаних із використанням та відчуженням публічної власності). У цьому випадку типізація договірних форм має забезпечувати збалансованість інтересів, прав та обов'язків сторін за договором.
Цим пояснюється неможливість прирівнювання умов типового договору, що безпосередньо встановлюють права та обов'язки сторін, до умов, які самостійно визначаються сторонами в договорі. Відповідно нікчемними можуть бути кваліфіковані лише умови другого виду — умови договорів приєднання. Якщо ж умови типового договору оцінюються заінтересованою особою такими, що порушують права та законні інтереси сторони в договорі або третіх осіб, вона має право скористатися відповідно до" ст.20 ГК таким способом захисту, як визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування. З огляду на це пропонується виключити із ч. 2 СТ.207 ГК слова "типових договорів".
Аналіз підстав недійсності господарського договору був би неповний без звернення до категорії публічного порядку, яка вперше включена до ЦК, ст.228 якого встановлює правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок. Вживання в тексті ГК та ЦК схожих за ключовим словом понять "господарський правовий порядок" та "публічний порядок" зумовлює необхідність з'ясування як їх співвідношення, так і змісту поняття "публічний порядок".
Загальними умовами дійсності правочинів ч.1 ст.203 ЦК називає відповідність їх змісту вимогам цього Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. У літературі вже було висловлено думку про те, що таке формулювання буде викликати істотні ускладнення при правозастосуванні, оскільки зазначена норма не ставить до правочинів вимоги їх відповідності актам законодавства взагалі, а лише актам цивільного законодавства. Перелік порушень, визначених у ст.228 ЦК, яка доповнює ст.203 ЦК, значно звужує сутність самого публічного порядку. У літературі звертається увага на те, що за межами правочинів, що порушують публічний порядок, залишається велика сукупність можливих правочинів, що не порушують або не можуть порушувати публічний порядок, як він розуміється в статті, але порушують вимоги нормативно-правових актів, які зазвичай не визнавались актами цивільного законодавства. Оскільки ж абсолютна більшість законів та інших нормативно-правових актів формулюють норми, що належать до декількох галузей законодавства, численні публічно-правові заборони, які стосуються умов, за яких можливе вчинення правочину, мають тлумачитися наступним чином: вони мають і цивільно-правовий зміст, а їх порушення є підставою для висновку про те, що зміст правочину суперечить акту цивільного законодавства (Проблемні питання у застосуванні Цивільного та Господарського кодексів України. За ред. А.Г. Яреми, В.Г. Ротаня — С. 83).
Порушення публічного порядку за змістом ст.228 ЦК включає в себе: 1) порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Пошкодження, знищення майна фізичної особи або незаконне заволодіння ним є, по суті, різновидом порушення її конституційного права на приватну власність, закріпленого в ст. 1 Конституції України, а тому можуть бути віднесені до першого виду порушень.
З огляду на зміст розділу II Конституції України, в якому визначено права і свободи людини і громадянина, кваліфікація цивільно-правового договору як такого, що порушує ці права і свободи, може виявитися досить розмитою, зокрема, враховуючи деталізацію цих прав в актах чинного законодавства. Щодо другої групи порушень, то формулювання ч.1 ст.228 ЦК дали привід для твердження про те, що "законодавець, визначаючи суть правочину, що порушує публічний порядок, лише називає окремі правопорушення та злочини, які вчиняються у формі правочину" (Кучер В. Особливості визначення правочину таким, що порушує публічний порядок/ Право України. — 2003. — № 12. - С.108).
Кваліфікація договору як такого, що порушує публічний порядок, тягне за собою:
застосування правил ст.215 ЦК про нікчемність правочину, недійсність якого встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним у судовому порядку за буквальним смислом ЦК не вимагається;
настання правових наслідків недійсності правочину, визначених ст.216 ЦК про двосторонню реституцію. При цьому вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою і, водночас, такі наслідки можуть бути застосовані судом з власної ініціативи;
застосування правил ч.4 ст.258 ЦК, згідно з якими позовна давність для вимог про застосування наслідків нікчемного правочину складає десять років.
Зміст оціночних понять
Уявляється, що одним з питань застосування ЦК, яке має бути вирішено судовою практикою, питання розмежування складів недійсних правочинів, зміст яких не відповідає ЦК та іншим актам цивільного законодавства (ст.215 ЦК), та таких, що порушують публічний порядок (ст.228 ЦК). При цьому суд при розгляді господарського спору повинен обрати підстави недійсності договору — порушення публічного порядку чи укладення договору з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки від цього залежатиме настання різних правових наслідків. Враховуючи зміст статей 203, 228 ЦК та 207 ГК про недійсність правочинів/ господарських угод, при визнанні договору недійсним суд повинен буде витлумачити підставу недійсності (суперечність законодавству, порушення публічного порядку, суперечність інтересам держави і суспільства, невідповідність моральним засадам суспільства тощо).
Виходячи з буквального тлумачення норм ст. 4 та ст. 203 ЦК, зміст договору має відповідати:
Цивільному кодексу України;
іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу;
актам Президента у випадках, встановлених Конституцією України; 4) постановам Кабінету Міністрів України; 5) актам органів державної влади України, органів влади Автономної республіки Крим, що видаються у випадках і у межах, встановлених Конституцією України та законом. З огляду на те, що норми Конституції є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції) і безпосередньо регулюють цивільні відносини поряд з актами цивільного законодавства в контексті ст.203 ЦК, однозначна відповідь на запитання про можливу сферу застосування ст.228 ЦК, яка визначає нікчемність правочину, що порушує публічний порядок, навряд чи можлива, оскільки невідповідність змісту правочину актам цивільного законодавства може поглинатися невідповідністю його Конституції.
Категорії "публічний порядок" та "інтерес держави та суспільства" можуть бути співставлені з урахуванням правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в рішенні у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 року. З огляду на тлумачення КСУ оціночної категорії "інтереси держави", термін "публічний порядок" може розумітися не тільки як порядок у сфері майнових відносин, які засновані на юридичній рівно-; сті, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, які є предметом регулювання цивільного законодавства, але і у відносинах, обтяжених владним компонентом, тобто як відповідність поведінки суб'єктів договірних відносин інтересам суспільства і держави.
Оскільки зміст оціночних понять визначається не законодавцем при прийнятті відповідної норми, а при її застосуванні, то є підстави говорити про ускладнення процесу доказування у конкретному спорі через невизначеність предмета доказування, в першу чергу, для позивача, який за правилами позовного провадження має доводити порушення "публічного порядку", "інтересів держави і суспільства" тощо відповідачем.
Як свідчить іноземний законодавчий досвід, "дух" категорії "публічний порядок" значною мірою знаходиться поза нормативно-правовими (законодавчими) рамками, коли для кваліфікації дій достатньо правильно витлумачити букву закону. В етимологічному аспекті "публічний" є аналогом "суспільний" [publicus (лат.) — публічний, суспільний, такий, що відноситься до народу, до держави], і уявляється, що вживання в сучасному законодавстві саме слова "публічний" пов'язане із відродженням у вітчизняному правознавстві інтересу до проблеми дуалізму права ("публічне" — "приватне") та прагненням до запозичення західних зразків.
Ідеологічно ЦК України ґрунтується на тому, що положення актів цивільного законодавства трактуються як диспозитивні, крім випадків, коли обов'язковість для і сторін цих актів випливає з їхнього змісту або суті відносин між сторонами, тобто позанормативна поведінка не тільки дозволяється, але і визнається за правило. Можна припустити: якщо зміст договору суперечить актам цивільного законодавства, йдеться про антинормативну, протиправну поведінку сторін, що означатиме визнання договору недійсним на підставі ст.215 ЦК. Якщо ж сторони врегулювали свої договірні відносини на власний розсуд (за відсутності імперативних приписів законодавця, із відступленням від диспозитивних норм), то така поведінка може бути антинормативною, але не протиправною в точному значенні цього слова. У цьому випадку договір може бути кваліфікований як такий, що порушує публічний порядок (у тому числі загальнолюдські цінності, справедливість тощо).
У найбільш широкому контексті публічний порядок слід оцінювати як певний якісний стан системи соціальних відносин. З огляду на це уявляється недоцільним і в цілому таким, що не відповідає світовій практиці, закріплення в ст.228 ЦК переліку порушень публічного порядку, оскільки a priori подати такий вичерпний перелік неможливо. Навряд чи можна погодитися з тим, що, як стверджує І.П. Домбровський, суперечність господарського зобов'язання інтересам держави і суспільства охоплюється диспозицією ч.1 ст.215 ЦК (Проблемні питання у застосуванні Цивільного та Господарського кодексів України. За ред. А.Г. Яреми, В.Г. Ротаня — С. 78), тобто публічний порядок як поняття поглинає й інтереси держави та суспільства як категорії публічно-правової приналежності, хоча поняття "інтерес" та "порядок" є різноплощинними і навряд чи можна логічно підпорядковувати перше другому. Крім того, de lege lata правовим наслідком нікчемного правочину, що порушує публічний порядок, є двостороння реституція, загроза застосування якої зберігається впродовж спеціальної подовженої позовної давності — десяти років. Якщо господарський договір буде визнаний недійсним як такий, що вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, це означатиме: 1) застосовування правових наслідків, визначених ст.208 ГК (конфіскації); 2) застосування за правилами ст.257 ЦК загальної позовної давності у три роки. Таким чином, до уніфікації правил ЦК та ГК щодо недійсності правочинів, які порушують публічний порядок, та недійсності господарських угод, які вчинені з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, ці підстави щодо господарських договорів можуть застосовуватися автономно та незалежно одна від одної, тим більше, що з огляду на оціночний характер понять "інтереси держави" та "публічний порядок" у практичній площині розмежувати їх практично неможливо.
Олена БЕЛЯНЕВИЧ, кандидат юридичних наук
Юридичний вісник України №11 ( 17 - 23 березня 2007 року)