Компенсація чи покарання?


Було б надто несправедливим і нерозумним допускати можливість скільки-небудь широкого застосування майнових компенсаційних санкцій, розмір яких виходив би за рамки конче необхідного для відновлення порушених правовідносин.


Забезпечення інтересів кредиторів

На сьогодні законодавцем запропоновано декілька більш-менш надійних шляхів практичного розв’язання питання щодо забезпечення інтересів кредиторів у одержанні реальної компенсації за порушення належних їм суб’єктивних цивільних прав та виконання відповідного обов’язку, що покладається на суб’єкта цивільно-правової відповідальності. По-перше, можна виділити нормативні вимоги з формування і підтримання юридичними особами окремих організаційно-правових форм визначеного законодавством обсягу власних майнових активів; по-друге – встановлення додаткових боржників, на яких у разі відсутності достатнього майна у основного боржника перекладається його обов’язок з відшкодування завданих третій особі втрат; по-третє – страхування майнової відповідальності; по-четверте – забезпечення передбаченого законом обсягу відшкодування за рахунок спеціально сформованих під егідою публічної влади майнових фондів; по-п’яте – встановлення певних способів забезпечення виконання зобов’язань (на додачу до тих, звісно, що є водночас і формами відповідальності). Дещо осібно (зважаючи на їх процесуальний контекст), однак у тому ж ряду правових засобів можна згадати й процедури, передбачені законодавством про банкрутство та нормами, що регламентують виконавче провадження.
З огляду на майновий характер цивільної відповідальності ефективність використання всіх перелічених правових форм, як і здійснення насправді вільного, всебічно зваженого волевиявлення особи у конкретних цивільних відносинах напряму пов’язані з можливістю передбачити, розрахувати (як кредитором, так і боржником) правові та майнові наслідки протиправного порушення нормального перебігу відповідних правовідносин однією з його сторін. Це диктує необхідність законодавчого закріплення сталих критеріїв визначення певного обсягу вимог кредиторів, що підлягають забезпеченню в той чи інший спосіб.
Особливо виразно зазначене виявляється у процедурі ліквідації боржника, при зверненні стягнення на предмет застави та у інших випадках, коли вартість майна суб’єкта відповідальності або гарантійний потенціал спеціально створених публічних майнових фондів відшкодування завданої шкоди можуть виявитися істотно меншими за загальний обсяг вимог, пред’явлених кредиторами. Загалом те саме стосується і відносин зі страхування майнової відповідальності, в яких розміри страхового відшкодування, як правило, обмежуються реальними збитками (абз. 3 п. 3 ч. 1 ст. 988 ЦК), тоді як акумульовані страховиками грошові резерви мають гарантувати одночасний страховий захист вельми широкого кола страхувальників.

На засадах справедливості й розумності

У змальованому контексті можна згадати і процесуальні правовідносини із забезпечення позову, в межах яких від позивача може вимагатися попереднє внесення застави з метою покриття тих утрат, що їх можуть зазнати від застосування відповідного заходу інші особи (ч. 4 ст. 153 Цивільного процесуального кодексу України; п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 р. № 9 “Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову”). Тобто опріч того, що зазначений захід покликаний запобігти зловживанню забезпеченням позову, розмір застави має бути достатнім для гарантування відшкодування збитків, якщо такі виникнуть у зв’язку з необґрунтованістю позову або заходів із його забезпечення. Втім, націленість на таку достатність передбачає й неприпустимість установлення застави, вартість якої явно нерозмірно перевищуватиме розумно очікувані утрати, яких за певних обставин міг би зазнати добросовісний відповідач. У іншому випадку може скластися ситуація, за якої не тільки необґрунтовано утискатимуться інтереси особи, до якої пред’явлено позов, а й, не виключено, виникне конфлікт інтересів позивача й решти кредиторів протилежної сторони. При цьому позивач діставатиме несправедливу (оскільки певною мірою за рахунок інших суб’єктів права вимоги до того ж відповідача) й невиправдану з економічного погляду перевагу в майновому забезпеченні захисту свого інтересу.
При визначенні особливостей застосування всіх вищезгаданих правових засобів законодавець, серед іншого, має зважати також і на об’єктивну обмеженість майна кожного суб’єкта цивільного права та вичерпність кожного майнового фонду, сформованого як приватними особами, так і суб’єктами публічного права. Врешті, свої межі й свої передумови стабільного зростання (або, принаймні, збереження на досягнутому рівні) має й національне багатство як таке, що цілком природно зумовлює навіть не доцільність, а вельми нагальну необхідність законодавчого закріплення доволі жорстких обмежень для будь-яких спроб здійснення вочевидь нееквівалентного перерозподілу майнових благ. Тому, зокрема, було б надто несправедливим і нерозумним допускати можливість скільки-небудь широкого застосування майнових компенсаційних санкцій (якими власне й є заходи цивільно-правової відповідальності), розмір яких виходив би за рамки конче необхідного для відновлення порушених правовідносин. Іншими словами, можна говорити про визначену об’єктивними закономірностями соціально-економічного розвитку суспільства межу звичайного розміру майнових стягнень, що накладаються на порушників чужих суб’єктивних цивільних прав.

Два підходи

І от тут-то як в теоретичному, так і в практичному плані незмінно гостро постає дилема, суть якої полягає у необхідності вибору між двома альтернативами, що передбачають відповідно або спрямування правового регулювання на саме лишень відшкодування завданої шкоди з метою відновлення фактичних втрат кредитора, або орієнтацію законодавця на здійснення за допомогою належної потерпілому винагороди ще й акцентованого покарання боржника.
Поряд з оцінкою відповідності того чи іншого підходу певним ознакам методу, предмету й галузевим принципам цивільного права, розв’язання вищезазначеної дилеми потребує розгляду закладених в законодавстві й відтворених в матеріалах судової практики об’єктивних характеристик, властивих конкретним санкціям цивільно-правової відповідальності. Це дасть можливість оцінити прийнятність різних концепцій спрямування правового впливу останньої як з точки зору їх кореляції з особливостями передбаченого нормами об’єктивного цивільного права режиму правового регулювання, так і з погляду гармонійного поєднання приватних інтересів сторін відносин цивільної відповідальності та загальносуспільного (публічного) інтересу щодо підтримання такого правопорядку в сфері цивільних відносин, який був би спроможний забезпечити стабільність і поступальну динаміку цивільного обороту як матеріальної основи прогресивного розвитку суспільства.
Додатково такого роду аналіз практичної дії заходів цивільно-правової відповідальності сприятиме формуванню адекватного можливостям зазначених правових засобів підходу до врахування ролі майнового підґрунтя деліктоздатності учасників цивільних відносин. Зокрема, коли йдеться про юридичних осіб, то результатом цього має бути вироблення належного уявлення про доцільність установлення певних вимог щодо увиразнення тих майнових ознак, які уможливлюють конституювання організації як самостійного суб’єкта цивільного права. Йдеться про те, що наперед визначені й “прив’язані” до об’єктивних параметрів можливого предмета доказування методологічні підходи до обрахування розмірів відшкодування, належного потерпілим від цивільного правопорушення, заразом з урахуванням специфіки певних видів діяльності юридичних осіб того чи іншого виду (що передбачає хоча б загальну визначеність мінімальних ризиків їх самостійного господарювання – в частині ймовірного порушення цивільних прав інших суб’єктів) уможливлює здійснення економічно обґрунтованого розрахунку мінімальних обсягів майнових активів (зокрема, вартості статутних, складених капіталів або фондів), які відповідні організації як учасники цивільних відносин мали б підтримувати впродовж усієї своєї діяльності з метою гарантування інтересів своїх кредиторів.

Штраф і вина

Коли йдеться про майнову за своєю суттю цивільно-правову відповідальність, питання щодо допустимості її характеристики через використання категорії “покарання” нерідко вирішується переважно в площині визначення обсягу тих майнових обтяжень, що покладаються на зобов’язану особу. Тож зазвичай вважається, що чинники, які реально забезпечують розмірність звернених на майно боржника санкцій достовірно підтвердженим або розумно передбачуваним утратам потерпілої сторони заперечують каральне спрямування відповідальності суб’єкта цивільного права. Натомість застосування санкцій виразно штрафного характеру сприймається подекуди як свідчення допустимості застосування певної “кари” й у контексті цивільних відносин.
Крім того, окремі правознавці як додаткове підтвердження ідеї існування взаємної пов’язаності цивільного правопорушення й ознаки караності розглядають включення до складу загальних умов цивільної відповідальності вини, тобто встановлення взаємозв’язку між юридичною оцінкою інтелектуально-вольової сторони поведінки зобов’язаної особи та виникненням у неї обов’язку з відшкодування збитків, сплати неустойки, процентів за порушення грошового зобов’язання, суми завдатку. Тому, наприклад, використання вини як мірила відповідальності за певних обставин можна було б спробувати тлумачити крізь призму вияву карального впливу відповідних санкцій. І навпаки, згідно з тією самою логікою виключення суб’єктивної складової зі складу спеціальних умов відповідальності кожного разу увиразнюватиме притаманне їй компенсаційне спрямування.

Обмеження обсягу відповідальності

Але передусім, діючи згідно з принципом “від противного”, варто звернути увагу на ті норми цивільного законодавства, які демонструють схильність законодавця подекуди відступати від засад еквівалентності у визначенні обсягу відповідальності окремих категорій боржників – проте, що примітно, здебільшого не у напрямі збільшення її тягаря, а навпаки, в плані полегшення становища зобов’язаної особи, обмеження обсягу шкоди, що має компенсуватися нею; своє значення має й нормативне закріплення в окремих випадках м’якших за звичайні вимог щодо суб’єктивної умови відповідальності зобов’язаної особи.
Згадаймо хоча б норми про: обмежену відповідальність перевізників (ч. 2 ст. 924 ЦК); урахування майнового становища делінквента, якщо він є фізичною особою (ч. 4 ст. 1193 ЦК), а інколи також і потерпілого (ч. 2 ст. 1184, ч. 1 ст. 1186 ЦК); право суду звільнити від відповідальності за шкоду, завдану у стані крайньої необхідності як самого її заподіювача, так і особу, в чиїх інтересах він діяв (ч. 2 ст. 1171 ЦК). Варті уваги й ті положення чинного законодавства, які обумовлюють відповідальність боржника не будь-яким ступенем його вини, а тільки її найгрубішими різновидами (наприклад, одним лише умислом – ч. 4 ст. 17 Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”). Напевно, тут важко говорити про торжество карального впливу, оскільки у всіх згаданих ситуаціях закон відмовляє потерпілим особам не тільки у якійсь “винагороді”, а навіть у повному відшкодуванні (компенсації) завданої їм шкоди, причому ніяк не пояснюючи це можливими недоліками у поведінці потерпілої особи (приміром, як це має місце у відносинах зберігання, де, враховуючи наявність відповідного порушення договору з боку поклажодавця, зберігач після закінчення строку зберігання речі відповідає за її втрату, нестачу або пошкодження лише за наявності умислу або грубої необережності – ч. 3 ст. 950 ЦК).
Нарешті, є ще й цілком особливі крайнощі, які тільки на перший погляд випадають з наведеного переліку – зокрема, можна вести мову про передбачену статтями 1184 і 1186 ЦК можливість покладання майнового тягаря відшкодування на юридично або фактично (тимчасово) недієздатних осіб. Йдеться про те, що: у першому випадку суд може постановити рішення про часткове або повне відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, за рахунок майна недієздатного заподіювача шкоди, якщо опікун останнього помер або у нього відсутнє майно, достатнє для здійснення такого відшкодування, а сама недієздатна особа має таке майно; у другому випадку суд вправі з урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка в момент заподіяння шкоди не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, постановити рішення про відшкодування цієї шкоди частково або у повному обсязі, тоді як за звичайних умов така шкода не підлягає відшкодованню. На цьому тлі твердження про покарання виглядає надто непереконливо – радше доводиться обґрунтовувати допустимість здійснення будь-якої компенсації за рахунок майна особи, поведінка якої не може підлягати правовому регулюванню (втім, слід одразу зауважити, що це також не означає, буцім право має залишатися байдужим до пошуку прийнятних шляхів ліквідації негативних наслідків такої поведінки, залишаючи потерпілого наодинці з ними).

Достатність правового захисту

Якщо виходити з припущення про те, що присуджене на користь потерпілої сторони відшкодування за його призначенням і обсягом має яскраво виражений компенсаційний, а не каральний чи будь-якого плану нееквівалентний характер, то з цього з необхідністю випливатиме висновок про виконання заходами цивільної відповідальності функції справедливого відновлення (загладжування – щодо моральної шкоди) понесених потерпілим втрат і неприпустимості використання означених санкцій як інструменту додаткової винагороди й збагачення потерпілої сторони за рахунок суб’єкта відповідальності. І чи не найяскравіше, хоча й дещо парадоксальне підтвердження суто компенсаційного призначення цивільно-правової відповідальності надає практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), який у окремих випадках визнає достатньою компенсацією моральної шкоди, завданої заявникові, сам факт визнання (констатації) порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див., наприклад, рішення у справах “Джабарі проти Туреччини”, “Івон проти Франції”, “Текелі проти Туреччини”, “Сціакка проти Італії”).
Водночас у рішеннях за наслідками розгляду багатьох інших справ ЄСПЛ неодноразово доходив висновку, що в результаті порушення норм Конвенції заявник зазнав моральної шкоди, належною компенсацією якої не може бути сама тільки констатація такого порушення (див., зокрема, справи “Михеєва проти України”, “Куршацова проти України”, “Ратніков проти України”). Так, у справі “Салов проти України” Суд визнав, що заявник зазнав моральної шкоди у вигляді душевних страждань (внаслідок того, що його негайно не доставили до судді для розгляду питання про законність арешту, через відсутність справедливого судового розгляду в його справі й засудження за обговорення політично значимої інформації в ході виборів – пар. 3 ст. 5, пар. 1 ст. 6, ст. 10 Конвенції відповідно), яка не може бути в достатній мірі компенсованою одним лише встановленням факту порушення Конвенції. Тому, здійснюючи свою оцінку на справедливій основі, Суд присудив заявникові в цій частині 10000 євро.
Отож коли виконання завдання з усунення негативних наслідків правопорушення у немайновій сфері потерпілої особи не вимагає надання їй майнової компенсації, тоді відсутнє й правового підґрунтя для накладання на правопорушника якого-небудь компенсаційного майнового стягнення. Своєю чергою, з указаного випливає висновок про те, що необхідність і міра застосування до зобов’язаної особи властивого цивільній відповідальності майнового впливу визначається не прагненням здійснити таке собі покарання, а намаганням надати потерпілому адекватний вчиненому правопорушенню і його наслідкам, а також справедливому балансу інтересів сторін, правовий захист. Тому обов’язковими умовами застосування таких заходів цивільно-правового впливу як відшкодування збитків і компенсація моральної шкоди є фактична наявність відповідних втрат кредитора та їх причинно-наслідковий зв’язок з порушенням його суб’єктивних цивільних прав.

З метою відшкодування завданої шкоди

Враховуючи зазначене справедливим уявляється висновок Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України (ВСУ) про відмову в задоволенні позову, зроблений нею в рішенні від 28.09.2005 р. у справі за позовом ТОВ до Г. про стягнення матеріальної та моральної шкоди. Мотивуючи своє рішення касаційний суд відзначив, що “суди першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи не встановили обставини (факти) на підтвердження спричинення ТОВ утрат немайнового характеру, які могли бути визнані моральною (немайновою) шкодою”. З огляду на це ВСУ кваліфікував задоволення позовних вимог у частині відшкодування моральної (немайнової) шкоди ТОВ як неправильне застосування норми матеріального права. Серед іншого, згадане рішення Судової палати у цивільних справах ВСУ було вмотивоване посиланням на п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, згідно з яким під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв’язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.
За допомогою наведеного переліку суди було зорієнтовано на виявлення конкретних форм негативних наслідків, які можуть виникати у немайновій сфері потерпілої особи (хоча, принагідно відзначимо, що буквальне прочитання п. 4 ст. 23 ЦК дозволяє припустити, що вітчизняний законодавець визнає лише одну форму існування моральної шкоди, заподіяної юридичній особі, – приниження її ділової репутації.). Між тим, вимога чіткої індивідуалізації завданої шкоди та якомога точнішого визначення її об’єктивних параметрів за відсутності спеціальної нормативної вказівки щодо покладання на правопорушника додаткового, не зумовленого дійсними втратами кредитора, стягнення, вочевидь може означати спрямування відповідного правового засобу на досягнення однієї-єдиної мети, що нею є ефективне сприяння усуненню або максимально можливій (з огляду на міркування справедливості й розумності) мінімізації фактично підтверджених негативних наслідків цивільного правопорушення.
В цьому контексті певний інтерес становить справа за позовом З. до Я., в якій предметом судового розгляду було визначення фактичної наявності та характеру завданих позивачеві немайнових утрат: переглянувши цю справу в касаційному порядку, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України ухвалою від 23.11.2005 р. відхилила касаційну скаргу відповідачки, погодившись з судом першої інстанції, котрий, враховуючи ступінь тяжкості тілесних ушкоджень позивача, значну тривалість його страждань і незручностей, яких він змушений був зазнати у зв’язку з переломом (наслідок нападу корови, що належала відповідачці), матеріальний стан обох сторін, дійшов висновку про стягнення 1200,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Уявляється, що навряд чи тут можна відшукати бодай натяк на можливість виходу за межі повного відшкодування дійсної шкоди та здійснення покарання суб’єкта відповідальності. Адже незважаючи на те, що об’єктом правопорушення в розглянутій правові ситуації стало чи не найцінніше особисте немайнове благо, закон не дозволяє ані обговорювати питання про накладання на правопорушника якогось стягнення штрафного характеру (навіть якби обставини справи свідчили про грубу вину заподіювача шкоди), ані ухилитися від урахування майнового становища боржника, що є фізичною особою.

Урахування вини

Примітно, що згідно з ч. 3 ст. 23 ЦК розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. Крім того, при визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності й справедливості. Зазначені критерії визначення розміру відшкодування моральної шкоди, будучи розглянутими як цілісна сукупність, не припускають можливості їх використання як чинників визначення міри покарання боржника, а постають натомість як законодавчо закріплені параметри виразно компенсаційного за своєю суттю засобу захисту порушених цивільних прав.
З-поміж перелічених моментів, проте, особливу увагу привертає припис щодо урахування ступеня вини делінквента. Напевне, поза контекстом цивільно-правового регулювання такого роду положення могло б бути використане на підтвердження належності здійснення саме карального впливу хоча б у цьому локальному випадку. Але системне тлумачення норм, якими закріплено різні складові механізму цивільної відповідальності, свідчить про помилковість подібного твердження. Водночас слід дійти висновку, що врахування вини делінквента зумовлено тут не прагненням якомога дошкульніше покарати його за виявлену ним недобросовісність, а є натомість одним з об’єктивних (не за змістом, звичайно, а за способами підтвердження у процесі доказової діяльності) критеріїв визначення глибини завданих потерпілому немайнових утрат. Тому що природним є негативний зв’язок між, скажімо так, рівнем брутальності правопорушника, ступенем нехтування ним вимогами доброї совісті й суб’єктивним сприйняттям такого ставлення потерпілим.

Договірні зобов’язання

Численні приклади із судової практики красномовно ілюструють особливості практичного втілення компенсаційних засад цивільно-правової відповідальності у договірних зобов’язаннях.
Приміром, у постанові Вищого господарського суду України від 04.03.2005 р. у справі № 42/266 наголошується на тому, що збитки становлять об’єктивне зменшення будь-яких майнових благ учасника певних суспільних відносин, яке пов’язане з утиском його інтересів. Оскільки предметом спору в означеній справі було стягнення збитків, заподіяних порушенням договірних зобов’язань, то належним предметом доказування в ній ВГСУ визначив встановлення всіх обставин, які вказують на наявність чи відсутність “складу цивільного правопорушення, до якого входять такі елементи: протиправна поведінка; наявність збитків; причинний зв’язок між протиправною поведінкою та спричиненням збитків; вина”. Одночасно суд касаційної інстанції відзначив, що вимога надати докази невиконання або неналежного виконання відповідачем зобов’язань за договором покладається на позивача, тоді як ст. 614 ЦК зобов’язує відповідача надати докази відсутності вини у заподіянні позивачеві збитків. “Отже, при пред’явленні позову кредитор повинен довести лише факт порушення зобов’язання, розмір збитків та причинний зв’язок між порушенням зобов’язання і збитками, що виникли. При цьому він звільняється від обов’язку доводити вину боржника. Тягар доказування відсутності вини в порушенні зобов’язання лежить на боржникові”, – підсумував ВГСУ, визначаючи свою правову позицію у питанні щодо відшкодування збитків.
Очевидно, що якби натомість цивільне право виходило з примату покарання правопорушника, тоді або сам факт порушення зобов’язання, або, принаймні, достовірно встановлені форма й ступінь вини (разом з об’єктивними умовами відповідальності) мали б розглядатися як самодостатні й вирішальні чинники визначення конкретного обсягу майнового обов’язку боржника перед кредитором у відносинах відповідальності. За таких обставин або невизначеність розміру фактично завданих збитків не повинна була б створювати перешкоди для винагороди потерпілої сторони й покарання її контрагента, або на суб’єкта права вимоги мав би покладатися обов’язок з доведення диференційованої за формою й ступенем вини правопорушника.

Заліковий характер завдатку

На умовах відповідальності у формі відшкодування збитків (необхідності встановлення так званого повного складу цивільного правопорушення) і розподілі тягаря доказування (“розмір збитків, завданих порушенням зобов’язання, доказується кредитором”) спеціально наголошується також у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 04.04.2006 р. № 43/543 у справі за позовом ЗАТ до ТОВ про стягнення 465000,00 грн збитків та 53067,00 грн. пені. Крім того, зазначена справа ілюструє інший зріз компенсаційної природи відповідальності за цивільне правопорушення – заліковий по відношенню до відшкодування збитків характер завдатку.
Враховуючи ці обставини ВСУ відзначив, що, скасовуючи постанову апеляційного господарського суду, ВГСУ не звернув уваги на допущену судом першої інстанції помилку в застосуванні норм матеріального права – встановивши, що за умовами договору купівлі-продажу належна до сплати сума 500000,00 грн визначена сторонами як завдаток, суд першої інстанції задовольнив позов у частині вимог про стягнення збитків з порушенням вимог ч. 2 ст. 571 ЦК. Як зазначається у постанові Судової палати у господарських справах, “за правилами цієї статті сторона, винна у порушенні зобов’язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір завдатку, якщо інше не встановлено договором”. У зв’язку з цим слід відзначити, що залікове співвідношення тієї чи іншої санкції відповідальності щодо відшкодування збитків є, безперечно, одним з найбільш наочних свідчень усвідомленого сприйняття законодавцем необхідності побудови всього механізму цивільно-правової відповідальності на виразно еквівалентних засадах, виходячи з постулату суворої розмірності втрат кредитора і розміру стягнення, що накладається на боржника.

Цільове спрямування цивільної відповідальності

Слід відзначити, що теза про суто компенсаційну (еквівалентну, адекватну втратам кредитора) суть цивільної відповідальності підтверджується й тими матеріалами судової практики, що пов'язані власне з юридичною кваліфікацією обов'язку з відшкодування завданої шкоди. Скажімо, на думку Пленуму Верховного Суду України, саме компенсаційний характер має відповідальність юридичної особи, яка порушує покладений на неї в силу закону обов'язок проводити стягнення коштів з боржника під час здійснення виконавчого провадження (п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.12.2003 р. № 14 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження").

Надзвичайно показовою є й позиція Європейського суду з прав людини, який у п. 39 свого рішення у справі "Рінгвольд проти Норвегії" зазначив, що "мета встановлення цивільно-правового обов'язку виплатити компенсацію, на відміну від мети визначення кримінальної відповідальності, полягала передусім у тому, щоб забезпечити потерпілій особі відшкодування за спричинені їй шкоду і страждання". Напевне, це є доволі переконливим доводом на користь умовиводу про марність мусування питання про перетворення цивільної відповідальності на засіб цілеспрямованого покарання боржника або нееквівалентний завданій кредиторові шкоді тягар, що має покладатися на зобов'язану особу. Інше означало б неминуче руйнування засад цієї відповідальності, її трансформацію із заходу цивільно-правового захисту на засіб, правова природа якого значною мірою суперечитиме предмету і методу цивільно-правового регулювання.

Слід зазначити, що на однозначний зв'язок цивільної відповідальності з метою забезпечення еквівалентної компенсації втрат кредитора вищі національні судові інстанції систематично звертають увагу в своїх актах,.прийнятих за наслідками касаційного перегляду конкретних цивільних і господарських справ. Наприклад, Вищий господарський суд України в постанові від 27.10.2005 р. у справі № 24/64 за позовом Комунального лікувально-профілактичного закладу до ВАТ про стягнення 18065,56 грн збитків, заподіяних у результаті знеструмлення поліклініки, робить спеціальний наголос на цільовому спрямуванні цивільної відповідальності, яке притаманне всім без винятку її різновидам: "При визначенні упущеної вигоди (неодержаних доходів) враховуються вжиті кредитором заходи для їх одержання (ст. 623 Цивільного кодексу України). При обрахуванні розміру упущеної вигоди мають враховуватися тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум або інших цінностей, якби зобов'язання було виконано боржником належним чином. Нічим не підтверджені розрахунки кредитора про можливі доходи до уваги братися не повинні. Розмір упущеної вигоди має визначатися з урахуванням часу, протягом якого тривали протиправні дії відповідача, розумних витрат на отримання доходів, які кредитор поніс би, якби не відбулося порушення права. Обґрунтування і доказування розміру збитків здійснюється кредитором. Така вимога обумовлена основною спрямованістю .інститутів цивільно-правової відповідальності саме на відшкодування збитків. Нездатність кредитора обґрунтувати вимоги про відшкодування упущеної вигоди може бути для суду підставою для відмови в задоволенні таких вимог".

Вина як мірило?

Огляд судової практики дає чимало вельми переконливих аргументів, які говорять про відсутність надійного нормативного та фактичного підґрунтя для трактування суто відновної за своєю природою відповідальності за порушення чужих суб'єктивних цивільних прав як засобу покарання боржника навіть у відносинах з відшкодування моральної шкоди, які за способом їх регламентації більше за будь-які інші цивільні охоронні відносини є наближеними до відносин публічно-правової відповідальності. Тож тим паче про такого роду підміну в сприйнятті призначення цивільно-правової відповідальності не може йтися при застосуванні заходів відшкодування матеріальної шкоди, оскільки щодо абсолютної більшості з них (за винятком передбаченого п. 5 ч. 2 ст. 432 ЦК разового грошового стягнення за неправомірне використання об'єктів права інтелектуальної власності, що застосовується замість відшкодування збитків) навіть вина боржника (обов'язкова прив'язка до конкретних форм і ступенів якої за певних обставин могла б дещо похитнути постулат щодо суто компенсаційного спрямування цивільної відповідальності) не розглядається як мірило майнового тягаря, що покладається на зобов'язану особу у зв'язку із застосуванням до неї відповідних санкцій. Тобто тут доречніше говорити навіть не про вину (як умову відповідальності), а про значення доведеної в належний спосіб невинуватості боржника — як чинника, що за загальним правилом відіграє роль підстави для звільнення учасника цивільних відносин від обов'язку з відшкодування завданої ним шкоди.

Що ж стосується підкреслено компенсаційного змісту відшкодування збитків, то він підтверджується тими положеннями чинного законодавства, в яких формалізовано принцип повного відшкодування завданої кредиторові (потерпілому) майнової шкоди. Наприклад, згідно з ч. З ст. .22 ЦК збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено їх відшкодування у меншому або більшому розмірі; коли ж особа, яка порушила чуже право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися потерпілій стороні, не може бути меншим від доходів, одержаних правопорушником. Водночас наведений у ч. 2 тієї ж ст. 22 ЦК склад збитків обмежується реальними збитками та упущеною вигодою, що зайвий раз засвідчує принципову непридатність заходів цивільної відповідальності для справляння на боржника майнового впливу, що виходить за межі відновлення порушених цивільних прав і правовідносин, тобто перевищує міру необхідного для компенсації втрат кредитора.

Однак спочатку все ж таки не зайве було б розставити всі крапки над "і" у питанні щодо призначення тієї специфічної форми майнової відповідальності, розмір якої відповідно до законодавства може коригуватися залежно від вини правопорушника. У цьому плані корисним може бути аналіз позиції Вищого господарського суду України, викладеної ним у постанові в справі за позовом Фірми до Товариства про стягнення компенсації за порушення авторських прав, матеріальної та моральної шкоди (п. 6 оглядового листа Вищого господарського суду України від 22.01.2007 р. № 01-8/25 "Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на об'єкти авторського права і суміжних прав"). З мотивів, покладених в основу цієї постанови, випливає таке: конструкція ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права" передбачає альтернативну відповідальність — за вибором позивача стягнення збитків, отриманого відповідачем доходу або, замість цього, стягнення компенсації; використання останньої санкції дає можливість уникнути труднощів доказування збитків, які в даній сфері найчастіше полягають в упущеній вигоді. "Однак це, — наголосив ВГСУ, — не означає, що судом може довільно визначатися розмір компенсації без урахування об'єктивних критеріїв, що можуть свідчити про розмір шкоди, спричиненої неправомірним використанням об'єкта авторського права. Тобто розмір компенсації не повинен точно відповідати розміру шкоди, що була завдана, проте має співвідноситися з нею певним чином, оскільки особливою функцією цивільно-правової відповідальності є відшкодування майнових втрат, завданих правопорушенням".

Важливим є й окреслення судом касаційної інстанції відповідного предмета доказування в цій справі:"... у випадку стягнення компенсації замість збитків або отриманого доходу суд має визначити їх масштаб (інакше кажучи, орієнтовні збитки), а не точну цифру, а саме встановити належними засобами доказування наявність упущеної вигоди: можливої винагороди за аналогічне використання на умовах ліцензійного договору, яке або встановлювалося цим правовласником за попередніми угодами, або є усталеною практикою в даній сфері; прибуток від реалізації примірників твору, який прогнозувався, але не був отриманий через поширення контрафактної продукції. Для визначення рівня збитків можуть бути враховані масштаби порушення (способи неправомірного використання, обсяг контрафактної продукції, її вартість на ринку, територія її розповсюдження, негативний вплив на подальшу діяльність правовласника та її доходність тощо)".

Тож хоча у вищезгаданій постанові ВГСУ не згадується і не розкривається спосіб урахування вини правопорушника як передбаченого законодавством критерію визначення розміру компенсації за порушення авторського права, сам факт принципової прив'язки застосування зазначеного правового засобу до мети відшкодування завданої потерпілому шкоди є дієвим запобіжником проти спроб трактувати відповідну згадку про вину (наміри відповідача) як привід обговорювати можливість здійснення на боржника карального чи штрафного впливу, нееквівалентного наслідкам правопорушення. Інша справа, що зважаючи на специфіку об'єктів права інтелектуальної власності, легкий ступінь вини порушника виключних прав іншої особи (принаймні відсутність у зобов'язаної особи наміру щодо їх порушення) за певних умов може братися до уваги як чинник, що уможливлює постановку питання про доцільність пом'якшення відповідальності делінквента.

Зумовленість обсягом завданої шкоди

Таким чином, вирішальним фактором, який власне й задає компенсаційний вектор цивільно-правової відповідальності, є ії зумовленість обсягом завданої кредиторові шкоди або, принаймні, існування опосередкованого зв'язку між встановленим законодавцем способом визначення конкретного розміру окремих санкцій і негативними результатами відповідного правопорушення. Ця взаємозалежність достовірно доведених або звичайно передбачуваних за подібних обставин утрат кредитора і відповідальності боржника може бути як безпосередньою — у випадках, коли йдеться про відшкодування договірних збитків, залікові санкції на кшталт завдатку, а також застосування різних форм деліктної відповідальності, так і опосередкованою певними додатковими умовами, що закріплюються в спеціальних приписах цивільного законодавства, — прикладом цього є норми про зменшення надмірної неустойки. Нарешті, правова природа процентів річних за порушення грошового зобов'язання також визначається метою компенсації дійсних втрат кредитора. Таким чином, так чи иіакше, але застосування всіх без винятку заходів цивільної відповідальності або обов'язково, або з метою запобігання зловживанню правом з боку кредитора та недопущення його безпідставного збагачення пов'язується з доведенням зацікавленою особою достовірних (відшкодування договірних збитків і позадоговірної шкоди) або високоймовірних (компенсація за порушення виключних прав, зменшення розміру надмірної неустойки та явно завищених процентів річних) утрат потерпілої сторони.

Правильність такого висновку засвідчує постанова Вищого господарського суду України в справі за позовом Товариства до Підприємства про заборону відповідачу використовувати позначення та про стягнення з нього матеріальної і моральної шкоди. Цією постановою касаційна інстанція скасувала акти нижчих судів — з огляду, зокрема, на відсутність посилання суду першої інстанції в рішенні на докази, що підтверджують факт приниження ділової репутації саме позивача як власника зареєстрованого позначення, а не Фірми (виробника відповідної продукції). Поряд з цим, зазначаючи підстави для скасування судових актів місцевого і апеляційного господарських судів у цій справі, ВГСУ наголосив на тому, що без дослідження окреслених ним фактичних обставин і наведення у судовому рішенні відповідного мотивування з посиланням на конкретні докази факт заподіяння позивачеві збитків майнового характеру (у вигляді упущеної вигоди) відповідно до приписів ст. 43 ГПК України не може вважатися встановленим належним чином. При цьому касаційним судом була сформована правова позиція, відповідно до якої, вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, позивач повинен: довести, що за звичайних обставин він мав реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу; протиправні дії відповідача є причиною, а збитки, які виникли, — наслідком такої протиправної поведінки (п. 8 оглядового листа Вищого господарського суду України від 22.01.2007 р. № 01-8/24 "Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на знаки для товарів і послуг (торговельні марки)").

Наведені приклади із практики здійснення судочинства національними судами засвідчують необґрунтованість тверджень про наявність у компенсаційних заходів цивільно-правової відповідальності скільки-небудь виражених ознак покарання. Аналогічний висновок напрошується також з аналізу застосування ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ("Справедлива сатисфакція") Європейським судом з прав людини.

Володимир ПРИМАК, кандидат юридичних наук, головний редактор журналу “Юридична Україна”

Юридичний вісник України №16-18 ( 21 квітня - 11 травня 2007 року)