16.10.2007 позивач звернувся до Залізничного районного суду м.Сімферополя з адміністративним позовом про зобов'язання Управління праці та соціального захисту населення Желєзнодорожної районної Ради м.Сімферополя здійснити перерахунок та виплатити неотриману суму щорічної допомоги на оздоровлення за період з 12.07.2005 по 17.09.2007 в розмірі 5593,30грн. (арк.с.1-3).

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач є особою, постраждалою внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії, учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, інвалідом І групи, та має право на отримання щорічної допомоги на оздоровлення в розмірі п'яти мінімальних заробітних плат, що передбачено частиною четвертою статті 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", яка відповідачем не виплачується в повному обсязі.

Постановою Залізничного районного суду м.Сімферополя від 08.12.2008 позов задоволено частково: зобов'язано Управління праці та соціального захисту населення Желєзнодорожної районної Ради м.Сімферополя виплатити ОСОБА_1 недоплачену у 2007 році щорічну допомогу на оздоровлення як учаснику ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, інваліду І групи, в сумі 2180,00грн.; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено; судові витрати компенсовано за рахунок місцевого бюджету Желєзнодорожного району (арк.с.58-59).

Постанова суду мотивована тим, що позивач має право на пільги, встановлені для осіб, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) ; відповідачем позивачу щорічна допомога на оздоровлення в 2005-2007 роках у встановленому цим законом розмірі не виплачувалась; зупинення Законами України "Про Державний бюджет України"на відповідний рік виплати щорічної допомоги на оздоровлення у 2005-2007 роках у розмірі, встановленому частиною четвертою статті 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", визнано неконституційним, тому ця допомога підлягає виплаті у зазначеному розмірі; в задоволенні позовних вимог щодо виплати допомоги за 2005 та 2006 роки відмовлено, оскільки позивачем пропущений строк звернення до суду, встановлений статтею 99 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідач наполягав на застосуванні положень статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України щодо відмови в задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку звернення до суду.

Не погодившись з рішенням суду, відповідач - Управління праці та соціального захисту населення Желєзнодорожної районної Ради м.Сімферополя, 10.12.2008 звернувся з заявою про апеляційне оскарження, апеляційна скарга надійшла 29.12.2008, відповідач просить скасувати постанову суду першої інстанції, визнати Управління праці та соціального захисту населення Желєзнодорожної районної Ради м.Сімферополя неналежним відповідачем по цій справі, відмовити в задоволенні позову повністю (арк.с.60, 65-67).

Доводи апеляції мотивовані тим, що суд першої інстанції порушив норми матеріального та процесуального права, оскільки виплата відповідачем щорічної допомоги на оздоровлення здійснюється за рахунок коштів відповідної субвенції з Державного бюджету відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України"на відповідний рік в розмірах, визначених Постановою Кабінету Міністрів України "Про щорічну допомогу на оздоровлення громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"№ 562 від 12.07.2005 (562-2005-п) ; видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків визначаються виключно Законами України про Державний бюджет України на відповідний рік; відповідач, як розпорядник бюджетних коштів, не має правових підстав для самостійного перерахування розміру цих виплат; підстави для стягнення допомоги за минулі роки відсутні; рішення Конституційного Суду України не може бути реалізовано, так як не збільшено фінансування виплат, передбачених Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) .

Ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 02.02.2009 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Управління праці та соціального захисту населення Желєзнодорожної районної Ради м.Сімферополя (арк.с.69-71).

Ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2009 закінчено підготовку та призначено справу до апеляційного розгляду на 25.03.2009 (арк.с.74-76).

В запереченнях на апеляційну скаргу (вх.№1369) позивач проти її задоволення заперечує, вважає рішення суду законним та обґрунтованим, просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити по мотивам, викладеним в запереченнях (арк.с.81-88).

Позивач та відповідач явку уповноважених представників в судове засідання, призначене на 25.03.2009, не забезпечили, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином та своєчасно (арк.с.79, 80), позивач в запереченнях на апеляційну скаргу просить розглянути справу у його відсутність (арк.с.83), відповідач про причини неявки суд не повідомив.

Згідно з частиною четвертою статті 196 Кодексу адміністративного судочинства України, неприбуття у судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.

Чинне законодавство не обмежує коло представників осіб, які беруть участь у справі, при апеляційному розгляді адміністративної справи.

При викладених обставинах, враховуючи те, що позивач та відповідач викликались в судове засідання, але в суд не з'явились, про дату та час апеляційного розгляду повідомлені належним чином, позивач просить розглянути справу у його відсутність, суд вважає можливим розглянути справу у відсутність представників позивача та відповідача.

Розглянувши справу в порядку статей 195, 196 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правову оцінку обставин у справі та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивач -ОСОБА_1 має статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, інвалідом І групи, що підтверджується відповідним посвідченням серії НОМЕР_1 від 21.01.1999 та вкладкою до нього НОМЕР_2 (арк.с.6), а також довідкою серії НОМЕР_3 (арк.с.7), у зв'язку з чим має право на пільги, встановлені статтею 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", в тому числі на отримання щорічної допомоги на оздоровлення в розмірі п'яти мінімальних заробітних плат.

Відповідачем позивачу здійснена виплата щорічної допомоги на оздоровлення в 2005 році в розмірі 26,70грн., в 2006 році -120,00грн. (арк.с.5), за 2007 рік позивачу нарахована допомога в сумі 120,00грн. (арк.с.4).

Правовідносини сторін регулюються статтями 1, 3, 6, 8, 19, 21, 22, 46, 56, 58, 64, 68, 75, 92, 95, 96, 152 Конституції України, Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"№ 796-ХІІ від 28.02.1991 (796-12) (зі змінами та доповненнями), в редакції, що діяла в спірний період, Законом України "Про Державний бюджет України на 2007 рік"№ 489-V від 19.12.2006 (489-16) .

Відповідно до статті 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", в редакції, що діяла в спірний період, позивач має право на отримання щорічної допомоги на оздоровлення в розмірі п'яти мінімальних заробітних плат (частина четверта). Розмір мінімальної заробітної плати, відповідно до частини сьомої цієї статті, визначається на момент виплати.

Статтею 72 Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік"встановлено, що розмір мінімальної заробітної плати з 01.01.2007 складає 400,00грн. на місяць, з 01.04.2007 -420,00грн., з 01.07.2007 -440,00грн. та з 01.10.2007 -460,00грн.

Таким чином, на користь позивача з відповідача підлягає стягненню щорічна допомога на оздоровлення за 2007 рік в сумі 2180,00грн. згідно такого розрахунку: 460,00грн.*5-120,00грн.

На підставі пункту 30 статті 71 Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік"зупинено на 2007 рік дію абзаців другого, третього, четвертого, п'ятого, шостого та сьомого частини першої, частини третьої, абзаців другого, третього, четвертого, п'ятого, шостого, сьомого частини четвертої та частини сьомої статті 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"в частині виплати компенсацій і допомоги у розмірах відповідно до мінімальної заробітної плати.

Конституційний Суд України у своєму рішенні № 6-рп/2007 від 09.07.2007 (v0a6p710-07) у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) положень статей 29, 36, частини другої статті 56, частини другої статті 62, частини першої статті 66, пунктів 7, 9, 12, 13, 14, 23, 29, 30, 39, 41, 43, 44, 45, 46 статті 71, статей 98, 101, 103, 111 Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік"(справа про соціальні гарантії громадян) зазначив, що зупинення Законом України "Про Державний бюджет України"інших законів України, щодо надання пільг, компенсацій і гарантій, внесення змін до інших законів України, встановлення іншого (додаткового) правового регулювання відносин ніж передбачено законами України, не відповідає статтям 1, 3 частині другій статті 6, частині другій статті 8, частині другій статті 19, статтям 21, 22, пункту 1 частини другої статті 92, частинам першій, другій та третій статті 95 Конституції України. Також зазначеним рішенням визнані неконституційними положення, зокрема: пункту 30 статті 71 Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік".

Статтею 152 Конституції України передбачено, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Відповідно до частини третьої статті 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, у тому числі і для осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Враховуючи особливий статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та обумовлену цим необхідність їх адекватного соціального захисту, Верховна Рада України 05.10.2006 доповнила Закон України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) , статтею 71 в якій встановлено, що дія положень цього Закону (489-16) не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону (489-16) .

Згідно правової позиції Конституційного Суду України, який неодноразово розглядав питання щодо конституційності положень законів України про Державний бюджет України на відповідні роки, якими обмежуються пільги, компенсації і гарантії, передбачені чинним законодавством для окремих категорій громадян -таке обмеження є недопустимим. Право на соціальний захист громадян України встановлено статтею 46 Конституції України, згідно з якою пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Згідно частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини"суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція) та Протоколи до неї і практику Європейського Суду як джерело права.

Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції (995_004) , кожна фізична ...особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Розглядаючи борги у сенсі поняття "власності", яке міститься у частині першій статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (995_004) і не обмежено лише власністю на фізичні речі та не залежать від формальної класифікації у національному законодавстві, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як "майнові права"і, таким чином, як власність.

Тому при розгляді справи "Кечко проти України"(заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства.

Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення).

У зв'язку з цим, Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів - Закону України, відповідно до якого встановлені соціальні виплати з бюджету і який є діючим, та Закону України "Про Державний бюджет"на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон.

Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 "Бурдов проти Росії").

У Конституції України (254к/96-ВР) Україну проголошено демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1), визнано, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина, її права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави (стаття 3), права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21).

Відповідно до частини третьої статті 22, статті 64 Конституції України право громадян на соціальний захист, інші соціально-економічні права можуть бути обмежені, у тому числі зупиненням дії законів (їх окремих положень), лише в умовах воєнного або надзвичайного стану на певний строк.

Утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 68 Конституції України вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.

Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (995_004) та рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо.

Оскільки правові положення, які передбачають виплату щорічної допомоги на оздоровлення особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є чинними, тобто не скасовані, не змінені, і позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, тому має право на її одержання, органи державної влади не можуть свідомо зменшувати ці виплати.

Право на отримання щорічної допомоги, передбаченої Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) не залежить від розміру доходів отримувача чи наявності фінансування з бюджету, а має безумовний характер.

Таким чином, положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" (489-16) , не можуть бути застосовані, оскільки вони суперечать вищезазначеним нормам Конституції України (254к/96-ВР) та міжнародному праву.

Посилання відповідача на статтю 62 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи'є необґрунтованими, оскільки нею передбачено встановлення Кабінетом Міністрів України порядку застосування цього Закону, а не встановлення розмірів компенсації і допомоги, та не передбачено право змінювати розмір допомоги на оздоровлення, встановлений Законом.

Доводи апеляційної скарги про відсутність фінансових можливостей держави для здійснення виплат щорічної допомоги на оздоровлення у розмірі трьох мінімальних заробітних плат є неспроможними, оскільки, з огляду на правову позицію Європейського суду з прав людини та положення частини першої статті 58 Конституції України про незворотність дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність, реалізація особою права, яке пов'язано з отриманням бюджетних коштів та базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Кабінет Міністрів України не уповноважений Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) зменшувати встановлені останнім конкретні розміри доплат, пенсій і компенсацій, зокрема, допомоги на оздоровлення. Навпаки, у частині першій статті 67 зазначеного Закону встановлено, що ці розміри підвищуються Кабінетом Міністрів України відповідно до зміни індексу вартості життя і зростання мінімальної заробітної плати.

У Законі України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) викладено основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я, оскільки відповідно до частини першої статті 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження підзаконним актом змісту та обсягу права, наданого Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) , є безпідставним.

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2003 рік"від 26.12.2002 № 372-IV Кабінету Міністрів України було доручено до 01.03.2003 подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції про поетапне наближення розміру мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму та про внесення змін до законів України, у нормах яких для розрахунків застосовується мінімальна заробітна плата. Це положення не перешкоджало здійсненню виплат у розмірах, установлених статтею 48 Закону України "Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2003 рік". Постанова Кабінету Міністрів України "Про щорічну допомогу на оздоровлення громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"№ 562 від 12.07.2005 (562-2005-п) , на яку посилається відповідач в своїх запереченнях на позов, є підзаконним нормативно-правовим актом, що суперечить Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) , який має вищу юридичну силу.

Відповідно до пункту 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя"№ 9 від 01.11.1996 (v0009700-96) з урахування змін, нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (зокрема, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України,) підлягають оцінці на відповідність як Конституції (254к/96-ВР) , так і закону; якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини..

Аналогічні положення містяться в статтях 8, 9 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини; суд вирішує справи на підставі Конституції (254к/96-ВР) та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України (254к/96-ВР) , закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Посилання заявника апеляційної скарги на те, що спеціальний Закон тобто Закон України "Про Державний бюджет України"на відповідний рік, має перевагу перед Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) , яким встановлені відповідні пільги, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки звуження змісту та обсягу прав шляхом прийняття нових законів, внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається.

Доводи відповідача щодо відсутності, невиділення, неперерахування бюджетних коштів на забезпечення виплат допомоги в розмірі, передбаченому Законом (796-12) , а не підзаконним нормативним актом, недоцільні та не можуть бути підставою для відмови в позові, так як відповідач є органом, який зобов'язаний здійснювати нарахування та виплату зазначених сум допомоги у встановлених Законом (796-12) розмірах.

Конституційний Суд України неодноразово підкреслював, що Закон України про Державний бюджет України на відповідний рік має чітко визначену сферу регулювання, та не може змінювати норми інших законів.

Відповідно до вимог статей 70, 71 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи та матеріали.

Відповідачем не підтверджено належними та допустимими доказами правомірність та обґрунтованість своїх дій.

Судова колегія погоджується з висновками суду про часткове задоволення позову в межах строку звернення до суду, виходячи з наступних підстав.

Згідно зі статтями 99, 100 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом (2747-15) або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Якщо законом встановлена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, то обчислення строку звернення до адміністративного суду починається з дня, коли позивач дізнався про рішення суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень. Пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін. Якщо суд визнає причину пропущення строку звернення до суду поважною, адміністративна справа розглядається і вирішується в порядку, встановленому цим Кодексом (2747-15) .

Позивач звернувся до суду 16.10.2007 з вимогою про перерахунок та виплату суми щорічної допомоги на оздоровлення за період з 2005 по 2007 роки, тобто про порушення своїх прав позивач знав, однак, протягом строку, встановленого законом для оскарження дій та рішень відповідача до суду не звертався.

Клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, належні та допустимі докази поважної причини його пропуску позивачем не надані.

Відповідач в судовому засіданні в суді першої інстанції наполягав на застосуванні положень статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України щодо відмови в задоволенні позовних вимог про перерахунок та виплату суми допомоги на оздоровлення за період з 2005 по 2006 роки, у зв'язку з пропуском строку звернення до суду.

Судом першої інстанції з урахуванням зазначених вище положень відмовлено в задоволенні позовних вимог частково -в частині стягнення суми щорічної допомоги на оздоровлення за 2005-2006 роки.

Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення.

Правова оцінка, яку суд першої інстанції дав обставинам справи, не суперечить вимогам процесуального і матеріального права, а доводи апеляційної скарги щодо їх неправильного застосування є необґрунтованими.

Судове рішення є законним і обґрунтованим й не може бути скасовано з підстав, що наведені в апеляційній скарзі.

Все вищеперелічене дає судовій колегії право для висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.

Керуючись частиною третьою статті 24, статтями 99, 100, 160, 167, частиною першою статті 195, статтею 196, пунктом 1 частини першої статті 198, статтею 200, пунктом 1 частини першої статті 205, статтями 206, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

1. Апеляційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Желєзнодорожної районної Ради м.Сімферополя на постанову Залізничного районного суду м. Сімферополя від 08.12.08 у справі № 2-а-188/08 залишити без задоволення.

2. Постанову Залізничного районного суду м. Сімферополя від 08.12.08 у справі № 2-а-188/08 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення згідно з частиною п'ятою статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Ухвалу може бути оскаржено в порядку статті 212 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою касаційна скарга на судові рішення подається безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом одного місяця після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, крім випадків, передбачених цим Кодексом, а в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення постанови в повному обсязі.