Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шрамко Ю.Т. при секретарі судового засідання Олійник Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції у Деснянському районі міста Києва Державної податкової служби про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №0009451703 від 25.04.2013 р. за участю представників сторін:

представник позивача: ОСОБА_2, довіреність № 518506, від 03.09.13 р.;

позивач: ОСОБА_1, паспорт серії НОМЕР_2;

представник відповідача: Сакало Я. О., довіреність № 124/9/10-017-вих, від 14.06.13 р.,

Фізична особа - підприємець ОСОБА_1, (надалі -позивач), звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Деснянському районі м. Києва Державної податкової служби, (надалі -відповідач), про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №0009451703 від 25.04.2013 р.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що вона є платником єдиного податку та фактично здійснює такий вид підприємницької діяльності як здавання в оренду власного нерухомого майна, а тому, відповідно до п.п.4 п.297.1. ст. 297 Податкового кодексу України звільнена від сплати земельного податку, в силу чого у відповідача не було підстав для прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

В судовому засіданні позивач та представник позивача підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити.

Відповідач позовні вимоги не визнав, просив у задоволенні позову відмовити повністю, оскільки земельний податок за земельні ділянки під приміщеннями (його частинами), по яких не було оформлене право власності в установленому чинним законодавством порядку (згідно ст. 126 Земельного кодексу України - це державний акт), саме для здійснення підприємницької діяльності та використовується фізичною особою або фізичною особою - підприємцем у комерційних цілях, зокрема, при здаванні в оренду власного нерухомого майна, повинен сплачуватися на загальних підставах відповідно до норм ст. 274 Податкового кодексу України, в силу чого, оскаржуване податкове повідомлення-рішення є обґрунтованим та правомірним.

Представник відповідача у судових засіданнях заперечував проти позовних вимог та просив відмовити в їх задоволенні.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для правильного вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

25 квітня 2013 року відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення №0009451703, яким позивачу згідно з підпунктом 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 розділу ІІ та пункту 286.5 статті 286 розділу ХІІІ Податкового кодексу України (2755-17) визначено суму податкового зобов'язання із земельного податку з фізичних осіб в сумі 88325,21 грн.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрована Виконавчим комітетом Маріупольської міської ради Донецької області 24 вересня 2002 року як фізична особа-підприємець (ідентифікаційний номер НОМЕР_1), що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця серії НОМЕР_3.

Позивач зареєстрований платником єдиного податку, що підтверджується свідоцтвом платника єдиного податку від 23 травня 2012 року серії НОМЕР_4, згідно з яким, з 01.01.2012 р. позивачем обрано спрощену систему оподаткування, а видом господарської діяльності обрано, зокрема, надання в оренду жилого та нежилого приміщення, оптова торгівля металами та металевими рудами.

Судом встановлено, що позивач є власником нежитлової будівлі (майстерня енергодільниці УММ і гаража) бази БМУ-2, загальною площею 290,70 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується Свідоцтвом про право на спадщину за законом від 09.08.2005 р. (Реєстраційний напис на правовстановлювальному документі №5 від 30.08.2005 р. за реєстровим №3836п)

Відповідно до положень статті 206 Земельного кодексу України, використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України (254к/96-ВР) , цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (ч. 2 ст. 78 Земельного кодексу України).

Частиною першою ст. 81 Земельного кодексу України встановлені відповідні підстави набуття громадянами України права власності на землю.

Підставами виникнення у громадян України права власності на землю є певні юридичні факти, зокрема придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (ст. 81 Земельного кодексу України).

З матеріалів справи та пояснень сторін не вбачається наявність юридичних фактів, що б призвели до виникнення у позивача права власності на земельну ділянку.

Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. (ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України).

З матеріалів адміністративної справи не вбачається, можливість виникнення у позивача права постійного користування земельною ділянкою, оскільки, по-перше, таке право можуть мати лише відповідні юридичні особи та громадські організації, по-друге, земельна ділянка не перебуває в державній або комунальній власності.

Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. (ч. 1ст. 93 Земельного кодексу України).

З матеріалів адміністративної справи та з пояснень сторін також не вбачається наявність у позивача права користування земельною ділянкою, яке виникло на підставі відповідного договору.

Враховуючи вищенаведене, відповідачем не доведено, в свою чергу, судом не встановлено наявність у позивача речових прав на земельну ділянку, зокрема права власності або права користування земельною ділянкою, на якій знаходиться нежитлові будівлі (майстерня енергодільниці УММ і гаража) бази БМУ-2, право власності на які належить позивачу.

Щодо підстав та порядку нарахування земельного податку, суд звертає увагу на наступне.

Плата за землю - це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Земельний податок справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (п.п. 14.1.72, п.п. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).

Платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі (ст. 269 Податкового кодексу України)

Об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні, а також земельні частки (паї), які перебувають у власності (ст. 270 Податкового кодексу України).

Порядок обчислення плати за землю визначено статтею 286 вказаного кодексу.

Відповідачем не доведено суду внесення позивача до Державного земельного кадастру в статусі власника чи землекористувача земельної ділянки, на якій розташовані нежитлові будівлі (майстерня енергодільниці УММ і гаражу) бази БМУ-2, право власності на які належить позивачу.

Суд також звертає увагу, що згідно з п.п. 4 п.297.1. ст. 297 Податкового кодексу України встановлено, що платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з таких податків і зборів, зокрема, земельного податку, крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються ними для провадження господарської діяльності.

Судом встановлено, що нежитлові будівлі (майстерня енргодільниці УММ і гаражу) бази БМУ-2, загальною площею 290,70 кв.м., які розташована за адресою: АДРЕСА_1, використовується ОСОБА_1 як фізичною особою - підприємцем для провадження підприємницької діяльності, що підтверджується дослідженими судом Договором оренди нежилого приміщення від 01.01.2013 р., відповідно до умов якого, позивач, як орендодавець, зобов'язується надати Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4, як орендарю, приміщення загальною площею 90 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, для використання у виробничих цілях, а також забезпечити орендарю вільний доступ до вказаного приміщення.

Позивач стверджував, а відповідач не заперечував, що зазначена вище земельна ділянка також використовується ним для розташування крану для підйому та переміщення металу, для розташування місця для складування та зберігання металу, для ведення оптової торгівлі металом, для розташування підсобних приміщень, що підтверджується Договором купівлі-продажу №ТД 01/01/13 від 01.01.2013 р., Договором поставки №1625/с від 18.01.2013 р., відповідними накладними та товарними чеками.

Також суд звертає увагу, що представником відповідача не надано доказів того, що позивач є власником чи користувачем частини земельної ділянки, чи, що позивачем укладався договір оренди земельної ділянки, на якій розташовано нежиле приміщення, що є власністю позивача.

Таким чином, приймаючи до уваги викладене, зокрема, що позивач є платником єдиного податку і використовує нежитлові будівлі (майстерня енергодільниці УММ і гаража) бази БМУ-2, загальною площею 290,70 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, для провадження господарської діяльності, суд приходить до висновку, що нарахування позивачу податкового зобов'язання зі сплати земельного податку з фізичних осіб за використання земельної ділянки, яка знаходиться під цим приміщенням, без належного обґрунтування підстав такого нарахування є протиправним та суперечить вимогам Податкового кодексу України (2755-17) .

Зазначена правова позиція також висловлена Вищим адміністративним судом України в ухвалах від 23 квітня 2007 року у справі №К-9157/06, від 17 травня 2006 року у справі №К-1188/06 та від 16 липня 2007 року у справі №К-8726/06, від 10 листопада 2011 року у справі №К-18091/09.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Представником відповідача не доведено правомірність та обґрунтованість прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, враховуючи всі наведені обставини, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.

Згідно з частиною першою статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

Приймаючи до уваги викладене у сукупності, керуючись вимогами ст.ст. 69- 71, ст. 94, ст. 158- 163, ст. ст. 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва

1. Позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Деснянському районі міста Києва Державної податкової служби №0009451703 від 25.04.2013 р.

3. Судові витрати в сумі 883,25 грн. (вісімсот вісімдесят три гривні двадцять п'ять копійок) присудити на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) за рахунок Державного бюджету України.

постанова набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185- 187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.