ОСОБА_1 (далі по тексту - Заявник, ОСОБА_1) звернувся до Московського районного суду міста Харкова із скаргою на дії Державної податкової інспекції у Московському районі міста Харкова (далі по тексту - Iнспекція, контролюючий орган) та просив суд визнати дії контролюючого органу щодо донарахування прибуткового податку з доходів громадянина ОСОБА_1, отриманих в 2003 році неправомірними та відмінити податкове зобов'язання у розмірі 3 600грн., покладене на Заявника.

Рішенням Московського районного суду міста Харкова від 06.10.2004року скарга ОСОБА_1 була задоволена:

- визнано неправомірними дії Iнспекції щодо донарахування Заявнику прибуткового податку за 2003 рік у розмірі 3 600грн.;

- скасовано покладене Iнспекцією на ОСОБА_1 зобов'язання по сплаті прибуткового податку за 2003 рік у розмірі 3 600грн.;

- Iнспекцію зобов'язано скасувати податкове повідомлення НОМЕР_3 про донарахування ОСОБА_1 до сплати прибуткового податку за 2003 рік у розмірі 3 600грн.

Ухвалюючи рішення про задоволення скарги ОСОБА_1 районний суд виходив з того, що прибутковий податок із суми прибутку, отриманого не за основним місцем роботи у 2003 році вірно сплачено Заявником за ставкою 20 відсотків, оскільки Указ Президента України " Про збільшення неоподатковуваного мінімуму та ставки прогресивного оподаткування громадян" не змінив ставку 20 відсотків, яку застосовують для оподаткування прибутку, отриманого громадянами не за місцем основної роботи (п. 3 ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" (13-92) ).

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2004 року задоволена апеляційна скарга Iнспекції та скасовано рішення Московського районного суду міста Харкова від 6 жовтня 2004 року і відмовлено ОСОБА_1 у скарзі на неправомірні дії контролюючого органу з направлення податкового повідомлення про донарахування прибуткового податку.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з того, що оподаткування доходу скаржника повинно здійснюватися згідно правил п. 7.3 Iнструкції про прибутковий податок з громадян, затвердженої наказом Головної Державної податкової інспекції України від 21 квітня 1993 року №12 (z0064-93) , в розмірах, порядку і строки, визначені Декретом Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" (13-92) та Указом Президента України "Про збільшення неоподатковуваного мінімуму та ставки прогресивного оподаткування доходів громадян".

ОСОБА_1, не погоджуючись з рішенням апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2004 року, подав касаційну скаргу, в якій просить зазначене рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

В касаційній скарзі Заявник стверджує, що апеляційним судом не було прийнято до уваги неоднозначне трактування податковим законодавством України правовідносин з оподаткування доходів громадян, отриманих не за місцем основної роботи та не було застосовано п.п. 4.4.1 п.4.4 ст. 4 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) .

При цьому Заявник стверджує, що правове регулювання сплати прибуткового податку з громадян не за основним місцем роботи здійснювалось трьома спеціальними нормативно - правовими актами:

- Декретом Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" від 26.12.1992 року №13-92 (13-92) ;

- Указом Президента України "Про збільшення неоподаткованого мінімуму та ставки прогресивного оподаткування доходів громадян" від 13.09.1994 року №519/94 (519/94) ;

- Iнструкцією про прибутковий податок з громадян, затвердженою Наказом ГДПI України №12 від 21.04.1993 (z0064-93) року.

ОСОБА_1 зауважив в касаційній скарзі, що суд першої інстанції врахував існуючу колізію правового регулювання сплати прибуткового податку в 2003 році, отриманого за сумісництвом і правомірно прийняв рішення на користь платника податку.

Представник відповідача у судове засідання суду касаційної інстанції не з'явився, про причини не явки суду не вказав не зважаючи на те, що про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, розглянувши доводи касаційної скарги, дослідивши матеріали справи, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що касаційна скарга задоволенню не підлягає через наступне.

Статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) встановлено, що суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Місцевим та апеляційним судами встановлено наступне.

ОСОБА_1 у 2003 році працював та отримував доходи як за основним місцем роботи, як голова правління ВАТ"Дім - С+", так і за сумісництвом - як керівник спільної діяльності ГПУ "Харківгазвидобування" ДК "Укргазвидобування", отримавши за відповідний період за основним місцем роботи - 93 705грн. (перераховано прибуткового податку - 33 709,40грн.) та за сумісництвом - 18 000грн. (сплачено прибуткового податку - 3 600грн., тобто 20% від отриманого заробітку).

3 травня 2003 року Iнспекцією було направлено ОСОБА_1 податкове повідомлення НОМЕР_3 про донарахування 3 600грн. прибуткового податку за прогресивною ставкою оподаткування.

Спір виник внаслідок того, що Заявник не погодився з вказаним донарахуванням, вважаючи, що питання сплати прибуткового податку з громадян не за основним місцем роботи неоднозначно визначено у законодавстві України, а тому, відповідно до п. 4.4.1 ст.4 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) рішення в даному випадку мало бути прийнято на користь платника податків.

З таким твердженням Заявника судова колегія Вищого адміністративного суду погодитись не може через наступне.

Статтею 67 Конституції України (254к/96-ВР) передбачено, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Статтею 2 Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" (13-92) (у відповідній редакції, далі по текату - Декрет) визначено, що об'єктом оподаткування у громадян, які мають постійне місце проживання в Україні, є сукупний оподатковуваний доход за календарний рік (що складається з місячних сукупних оподатковуваних доходів), одержаний з різних джерел як на території України, так і за її межами.

Пуктом 3 статті 7 названого Декрету встановлювалось, що із сум доходів, одержуваних громадянами не за місцем основної роботи та громадянами, які не мають постійного місця проживання в Україні, податок нараховується до джерел виплати за ставкою 20 процентів.

Як вірно вказано апеляційним судом, пунктом 1 статті 7 Декрету передбачено сплату прибуткового податку з сукупного оподатковуваного доходу громадян за місцем основної роботи, який обчислюється за ставками прогресивного оподаткуваня доходів громадян, встановленими Указом Президента України "Про збільшення неоподатковуваного мінімуму та ставки прогресивного оподаткування доходів громадян" N 519/94 від 13.09.94 (519/94) , яким визначено, що максимальна ставка податку з доходу понад 100 неоподатковуваних мінімумів - податок з доходу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів плюс 40% від суми, що перевищує доход у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів.

Оскільки статтею 2 Декрету визначено, що об'єктом оподаткування у громадян, які мають постійне місце проживання в Україні, є сукупний оподатковуваний доход за календарний рік, а законодавством, що діяло на час виникнення спірних правовідносин, передбачалась тільки одна шкала ставок для обчислення прибуткового податку із сукупного оподатковуваного доходу громадян, то, як вірно визначив апеляційний суд, вона повинна застосовуватись до всіх об"єктів оподаткування, в тому числі і до доходу Заявника, об"єктом оподаткування якого також є сукупний оподатковуваний доход за календарний рік.

Отже, Вищий адміністративний суд України погоджується з висновком апеляційного суду про те, що оподаткування доходу скаржника повинно здійснюватись згядно п. 7.3 Iнструкції "Про прибутковий податок з громадян", затвердженого наказом Головної Державної податкової інспекції України від 21 квітня 1993 року №12 (z0064-93) , зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 9 червня 1993 р. за N 64, в розмірах та порядку, визначеними Декретом та Указом Президента України "Про збільшення неоподатковуваного мінімуму та ставки прогресивного оподаткування доходів громадян".

Враховуючи викладене, судова колегія Вищого адміністративного суду України приходить до висновку про те, що апеляційний суд повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права, які потягли б за собою скасування чи зміну прийнятого у справі апеляційним судом судового рішення, судовою колегією не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 220, 223, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , Вищий адміністративний суд України,-

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2004 року залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2004 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та не може бути оскаржена, крім випадків, передбачених ст.237 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .