Державна податкова інспекція у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська (надалі –позивач, ДПІ у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська) звернулася до суду із адміністративним позовом про визнання недійсним господарського зобов’язання, укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю "Вотум-Україна"(надалі –відповідач-1, ТОВ "Вотум-Україна") та товариством з обмеженою відповідальністю "Ультра"(надалі –відповідач-2, ТОВ "Ультра"), та стягнення 28.477,54 грн..

Постановою Господарського суду Дніпропетровської області (суддя –Т.Г.Стрелець) від 25.12.2006 р., залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного господарського суду (судова колегія у складі: головуючий суддя: І.В. Тищик, судді: І.А. Сизько, Т.А.Верхогляд) від 25.04.2007 р. у справі №А17/271-06, в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Вказані судові рішення мотивовано тим, що наявність умислу на укладення угоди, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства не може підтверджуватися судовим рішенням про визнання недійсними установчих документів та свідоцтва платника податку на додану вартість однієї із сторін такої угоди, тому надані позивачем докази не є достатніми та не свідчать про спрямованість укладеної відповідачами угоди на досягнення цілей, що суперечать інтересам держави та суспільства.

Позивач не погодившись із постановленими у справі рішеннями, звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, у якій просить скасувати прийняті у справі судові рішення, з підстав порушення норм матеріального права при їх прийнятті, та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Від відповідачів заперечень на касаційну скаргу не надійшло.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено наступні фактичні обставини справи.

Між відповідачами у січні 2005 року було укладено усну угоду, умовами якої передбачалося, що відповідач-2 поставить відповідачу-1 двигун Ikarus після капітального ремонту з навісним обладнанням вартістю 28.477,54 грн., в т.ч. ПДВ –4.746,26 грн..

Укладення вказаної угоди та її фактичне виконання на зазначену суму підтверджується матеріалами справи, зокрема видатковою накладною №27-01-1 від 27.01.2005 р. та податковою накладною №31/1 від 29.01.2005 р..

Оплата товару підтверджена наявними в справі рахунком №27/01/01см від 27.01.2005 р. та платіжним дорученням №28 від 04.02.2005 р..

Таким чином, судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що сторони виконали умови вказаної угоди, що учасниками процесу не оспорюється.

У касаційній скарзі позивач зазначає, що підставою для висновку про наявність у діях відповідачів умислу, спрямованого на досягнення мети, суперечливої інтересам держави, стало рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.11.2005 р. та ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 10.04.2006 р. у справі № 27/166 за позовом ДПІ у Жовтневому районі м. Дніпропетровська до ТОВ "Ультра"за участю третьої особи –Виконавчого комітету Дніпропетровської міської Ради, якими визнано недійсними установчі документи та свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість відповідача-2 з 11.06.2004 р. та 17.06.2004 р. –відповідно, юридичну особу відповідача-2 припинено з 11.06.2004.р.. Вказаним рішенням встановлено, що засновник відповідача-2 (Соловйов В.О.) фактично не є власником товариства, не мав наміру займатися господарською діяльністю, крім того, товариство за своєю юридичною адресою не знаходиться, не сплачує податки до Державного бюджету України, а господарську діяльність від імені товариства здійснювали невстановлені особи.

У зв’язку з цим, на думку позивача, спірна угода повинна бути визнана недійсною на підставі ст. 207 ГК України із застосуванням наслідків, передбачених ст. 208 ГК України, так як укладалась на досягнення мети суперечної інтересам держави і суспільства.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наявні у справі докази у їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга позивача підлягає задоволенню частково, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи позивачем заявлено позов про визнання недійсним господарського зобов’язання, яке виникло між відповідачами, на підставі ст. 207 ГК України.

Судова колегія Вищого адміністративного суду України вбачає наявність підстав для закриття провадження щодо даної частини позовних вимог, з наступних мотивів.

Відповідно до ст. 228 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України (435-15) ) правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що, порушує публічний порядок а отже, нікчемним.

Як зазначено у ч.2 ст. 215 ЦК України, визнання судом такого правочину недійсним не вимагається.

Даний факт, а саме встановлення нікчемності угоди як такої, що порушує публічний порядок та суперечить інтересам держави і суспільства презюмується у мотивувальній частині судового рішення, а не в резолютивній.

На підставі викладеного, судова колегія Вищого адміністративного суду України дійшла висновку щодо наявності підстав для скасування судових рішень господарських судів першої та апеляційної інстанцій та закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним, господарського зобов’язання на загальну суму 28.477,54 грн., яке виникло між відповідачами, в порядку, передбаченому ст. 207 ГК України.

В свою чергу, органи державної податкової служби, відповідно до п.11 ст. 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні"№509-ХІІ від 04.12.1990 р., мають право звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем заявлено вимогу щодо стягнення в доход держави грошових коштів у розмірі 28.477,54 грн., отриманих за оскаржуваною угодою, на підставі ст. 208 ГК України.

Згідно з ч.1 ст. 208 ГК України, якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін –у разі виконання зобов’язання обома сторонами –в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а в разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

За змістом статті це можливо лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Зазначені санкції не можна застосовувати за самим фактом несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів) однією зі сторін договору, оскільки за таких обставин правопорушенням була б несплата податків, а не вчинення правочину. Для стягнення цих санкцій є необхідною наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства .

Згідно з ч.1 ст. 208 ГК України, передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки, зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських санкцій як такі, що відповідають визначенню, наведеному в частині першій статті 238 ГК України.

В оскаржуваному судовому рішенні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо відсутності підстав для застосування наслідків, передбачених п.1 ст. 208 ГК України, оскільки позивачем не доведено направленість оскаржуваного господарського зобов'язання на досягнення мети, що суперечить інтересам держави та суспільства.

На підставі викладеного, судова колегія Вищого адміністративного суду України погоджується із висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для застосування до відповідачів санкцій, передбачених ст. 208 ГК України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд –

1. Касаційну скаргу ДПІ у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська на постанову Господарського суду Дніпропетровської області від 25.12.2006 р., та ухвалу Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 25.04.2007 р. у справі №А17/271-06 –задовольнити частково.

2. Постанову Господарського суду Дніпропетровської області від 25.12.2006 р., та ухвалу Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 25.04.2007 р. у справі №А17/271-06 в частині відмови у задоволенні вимог про визнання господарського зобов’язання недійсним скасувати із закриттям провадження у справі.