Державна податкова інспекція у Центральному районі м. Миколаєва (надалі –позивач, ДПІ у Центральному районі м. Миколаєва) звернулася до суду із адміністративним позовом про визнання недійсним господарського договору, укладеного між Науково-виробничим кооперативом "Наско"(надалі –відповідач-1, НВК "Наско") та Приватним підприємством "Агростройинвест"(надалі –відповідач-2, ПП "Агростройинвест").

Постановою Господарського суду Миколаївської області (суддя –К.Л.Василяка) від 04.12.2007 р., залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду (судова колегія у складі: головуючий суддя: Ю.В.Яковлев, судді: О.О.Димерлій, В.О.Потапчук) від 20.11.2008 р. у справі №22-а-3283/08 (11/679/07 номер справи у суді першої інстанції), в задоволенні позовних вимог відмовлено, закрито провадження у справі відносно відповідача-2, стягнуто з Державного бюджету України на користь відповідача-1 300,00 грн. витрат на правову допомогу.

Вказані судові рішення мотивовано тим, що наявність умислу на укладення угоди, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства не може підтверджуватися судовим рішенням про визнання недійсними установчих документів та свідоцтва платника податку на додану вартість однієї із сторін такої угоди, тому надані позивачем докази не є достатніми та не свідчать про спрямованість укладеної відповідачами угоди на досягнення цілей, що завідомо суперечать інтересам держави та суспільства.

Позивач не погодившись із постановленими у справі рішеннями, звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, у якій просить скасувати прийняті у справі судові рішення, з підстав порушення норм матеріального права при їх прийнятті, та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Від відповідачів заперечень на касаційну скаргу не надійшло.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено наступні фактичні обставини справи.

Між відповідачами у січні 2004 року було укладено договір на виконання науково-технічної продукції на загальну суму 52.550,00 грн., в т.ч. ПДВ –8.758,33 грн..

Укладення вказаної угоди та її фактичне виконання на зазначену суму підтверджується матеріалами справи, зокрема актом приймання-передачі науково-технічної продукції від 18.01.2004 р., податковою накладною №19 від 19.01.2004 р..

Оплата товару підтверджена наявними в справі банківськими виписками №БВ-0000033 за 06.02.2004 р. та №БВ-0000035 за 10.02.2004 р..

Таким чином, судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що сторони виконали умови вказаної угоди, що учасниками процесу не оспорюється.

У касаційній скарзі позивач зазначає, що підставою для висновку про наявність у діях відповідачів умислу, спрямованого на досягнення мети, суперечливої інтересам держави, стало рішення Господарського суду Миколаївської області від 27.03.2006 р. у справі №15/109/06 (за позовом Центральної міжрайонної державної податкової інспекції у м. Миколаєві до ПП "Агростроинвест"), яким визнано недійсними установчі документи та свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість відповідача-2 з дати їх реєстрації. Вказаним рішенням встановлено, що засновник відповідача-2 (ОСОБА_1) фактично не є власником підприємства, не мав наміру займатися господарською діяльністю, крім того, підприємство за своєю юридичною адресою не знаходиться.

У зв’язку з цим, на думку позивача, спірна угода повинна бути визнана недійсною на підставі ст. 207 ГК України із застосуванням наслідків, передбачених ст. 208 ГК України, так як укладалась на досягнення мети завідомо суперечної інтересам держави і суспільства.

Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що свідоцтво платника податку на додану вартість відповідача-2 було анульовано 17.10.2006 р., цього ж дня останнього було виключено з реєстру платників податку на додану вартість. З Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України відповідача-2 було виключено 02.10.2007 р., про що свідчить довідка №19/10-710/1 від 25.10.2007 р..

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наявні у справі докази у їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга позивача підлягає задоволенню частково, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи позивачем заявлено позов про визнання недійсним господарського зобов’язання, яке виникло між відповідачами, на підставі ст. 207 ГК України.

Судова колегія Вищого адміністративного суду України вбачає наявність підстав для закриття провадження щодо даної частини позовних вимог, з наступних мотивів.

Відповідно до ст. 228 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України (435-15) ) правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що, порушує публічний порядок а отже, нікчемним.

Як зазначено у ч.2 ст. 215 ЦК України, визнання судом такого правочину недійсним не вимагається.

Даний факт, а саме встановлення нікчемності угоди як такої, що порушує публічний порядок та суперечить інтересам держави і суспільства презюмується у мотивувальній частині судового рішення, а не в резолютивній.

На підставі викладеного, судова колегія Вищого адміністративного суду України дійшла висновку щодо наявності підстав для скасування судових рішень господарських судів першої та апеляційної інстанцій та закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним, господарського зобов’язання на загальну суму 52.550,00 грн., яке виникло між відповідачами, в порядку, передбаченому ст. 207 ГК України.

В свою чергу, органи державної податкової служби, відповідно до п.11 ст. 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні"№509-ХІІ від 04.12.1990 р., мають право звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем заявлено вимогу щодо стягнення в доход держави грошових коштів у розмірі 52.550,00 грн., отриманих за оскаржуваною угодою, на підставі ст. 208 ГК України.

Згідно з ч.1 ст. 208 ГК України, якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін –у разі виконання зобов’язання обома сторонами –в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а в разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

За змістом статті це можливо лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Зазначені санкції не можна застосовувати за самим фактом несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів) однією зі сторін договору, оскільки за таких обставин правопорушенням була б несплата податків, а не вчинення правочину. Для стягнення цих санкцій є необхідною наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства .

Згідно з ч.1 ст. 208 ГК України, передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки, зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських санкцій як такі, що відповідають визначенню, наведеному в частині першій статті 238 ГК України.

В оскаржуваному судовому рішенні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо відсутності підстав для застосування наслідків, передбачених п.1 ст. 208 ГК України, оскільки позивачем не доведено направленість оскаржуваного господарського зобов'язання на досягнення мети, що суперечить інтересам держави та суспільства.

На підставі викладеного, судова колегія Вищого адміністративного суду України погоджується із висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для застосування до відповідачів санкцій, передбачених ст. 208 ГК України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд –

1. Касаційну скаргу ДПІ у Центральному районі м. Миколаєва на постанову Господарського суду Миколаївської області від 04.12.2007 р., та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.11.2008 р. у справі №22-а-3283/08 (11/679/07 номер справи у суді першої інстанції) –задовольнити частково.

2. Постанову Господарського суду Миколаївської області від 04.12.2007 р., та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.11.2008 р. у справі №22-а-3283/08 (11/679/07 номер справи у суді першої інстанції) в частині відмови у задоволенні вимог про визнання господарського зобов’язання недійсним скасувати із закриттям провадження у справі.

В решті постанову Господарського суду Миколаївської області від 04.12.2007 р., та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.11.2008 р. у справі №22-а-3283/08 (11/679/07 номер справи у суді першої інстанції) залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та не може бути оскаржена, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.