розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві адміністративну справу за касаційною скаргою відкритого акціонерного товариства "Приазовський сирзавод" на постанову господарського суду Запорізької області від 24 липня 2006 року та постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 13 жовтня 2006 року у справі за позовом прокурора Приазовського району в Запорізькій області в інтересах держави в особі Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до відкритого акціонерного товариства "Приазовський сирзавод" про стягнення 8 243, 94 грн. ,-

в с т а н о в и л а:

У червні 2006 року прокурор Приазовського району в Запорізькій області в інтересах держави в особі Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернувся до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства "Приазовський сирзавод" про стягнення 8 243, 94 грн.

Постановою господарського суду Запорізької області від 24 липня 2006 року позовні вимоги прокурора Приазовського району в Запорізькій області в інтересах держави в особі Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів задоволено частково.

Постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 13 жовтня 2006 року постанову господарського суду Запорізької області від 24 липня 2006 року скасовано, позовні вимоги задоволено повністю.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, відкрите акціонерне товариство "Приазовський сирзавод" в касаційній скарзі просить їх скасування та прийняти нове рішення про відмову у позові, посилаючись при цьому на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України, пояснення осіб, що беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги суди виходили з того, що статтею 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) підприємства, установи і організації, незалежно від форми власності і господарювання, повинні створити робочі місця для забезпечення працевлаштування інвалідів в кількості 4 відсотків від загальної чисельності працюючих.

При недотриманні зазначеного вище імперативу, статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) передбачено відповідальність у вигляді штрафу в розмірі середньої річної заробітної плати на підприємстві за кожне нестворене робоче місце не зайняте інвалідом.

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанції неможливо погодитися виходячи з наступного.

Статтею 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) підприємства, установи і організації, незалежно від форми власності і господарювання, повинні створити робочі місця для забезпечення працевлаштування інвалідів в кількості 4 відсотків від загальної чисельності працюючих.

Таким чином, виходячи із зазначених вище норм права, відповідач повинен був у відповідній кількості створити на підприємстві спеціально обладнані робочі місця для інвалідів та надіслати у службу зайнятості спеціальні повідомлення про готовність працевлаштувати працівників з розумовими чи фізичними вадами відповідної степені інвалідності.

Висновок про недотримання відповідачем нормативу створення робочих місць позивач обгрунтовує посиланням на звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів, поданий відкритим акціонерним товариством "Приазовський сирзавод" за результатами 2005 року за формою 10-ПI.

Iнших доказів матеріали справи не містять.

Однак даний звіт містить інформацію не про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інші обставини взаємодії роботодавця із органами працевлаштування, а лише дані про чисельність інвалідів, які повинні працювати на робочих місцях.

Таким чином, дані звіту не містять достатню та достовірну інформацію щодо дотримання суб'єктом підприємницької діяльності приписів ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) .

Iнформація про наявність чи відсутність на підприємстві відповідача атестованих робочих місць для працевлаштування інвалідів міститься у звітах, що надаються підприємством за формою 3-ПН, а не у звіті за формою 10-ПI. Звіт за формою 3-ПН є актом інформування органів працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування інвалідів і, водночас, запитом про направлення на підприємство інвалідів із встановленим рівнем нозології для працевлаштування.

Саме тому, висновки про необхідність звернення із позовом повинні досліджуватись позивачем через призму даних звіту форми 3-ПН.

Таким чином, дані звітності підприємства відповідача, зокрема дані довідки про зайнятість та працевлаштування інвалідів форми 10-ПI, при нормативі три робочих місця, не підтверджують факт не створення у 2005 році трьох робочих місць для інвалідів, і, відповідно не можуть бути доказом порушення відповідачем ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) .

Отже, позивач не надав переконливих доказів на підтвердження факту не створення відповідачем атестованих робочих місця працевлаштування інвалідів у встановленій чинним законодавством кількості.

Також, матеріали справи не містять доказів того, що відповідач не повідомляв органи працевлаштування про створені робочі місця.

Відповідно до ст. 33 ГПК України (1798-12) , саме на позивача покладено обов'язок доведення факту вчинення відповідачем порушення. У протилежному випадку, вимоги про відповідальність будуть необгрунтованими.

Нормативно-визначений порядок створення робочого місця для інваліда передбачає створення спеціальної комісії підприємством, до складу якої входять представники МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, проведення нею атестації робочого місця за певних умов.

Метою атестації є перевірка відповідності робочого місця індивідуальній програмі реабілітації інваліда.

З огляду на таке, слід дійти висновку, що проведення атестації робочого місця інваліда, як і створення комісії без наявності інваліда, є неможливим.

Необхідно також вказати на те, що наявність або відсутність звернення підприємства до органів соціального захисту та інших органів, визначених ст. 18 Закону, не звільняє останніх від обов'язку здійснити підбір робочого місця для інвалідів та працевлаштувати інвалідів, оскільки такий обов'язок для вказаних осіб прямо випливає з приписів Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) .

Відсутність достатніх доказів не створення підприємством робочих місць для працевлаштування інвалідів в необхідній кількості, неповідомлення органи працевлаштування про створені робочі місця та відсутність достовірних даних про те чи направлялись інваліди для працевлаштування і. відповідно, з чиєї вини направлені інваліди не були працевлаштовані вказує на відсутність підстав для твердження про порушення відповідачем вимог ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) , і, відповідно, свідчить про відсутність підстав для задоволення позову.

Відповідно до ч.1 ст.18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) працевлаштування інвалідів здійснюється органами виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями інвалідів, а не суб'єктом господарювання.

Отже, за таких обставин, вимоги позивача, що грунтуються лише на даних звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів, з огляду на доводи відповідача, задоволені бути не можуть.

Касаційна інстанція не має повноважень встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були предметом розгляду судів першої та апеляційної інстанцій чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково їх перевіряти.

Оскільки прийняті по суті справи судові рішення грунтувалися на неповно з'ясованих обставинах, які входять до предмету доказування, то касаційна інстанція позбавлена можливості зробити висновок про правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального права.

Зважаючи на те, що допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, рішення судів підлягають скасуванню з направленням її на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів, -ухвалила:

Касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства "Приазовський сирзавод" задовольнити частково.

Постанову господарського суду Запорізької області від 24 липня 2006 року та постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 13 жовтня 2006 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.