провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1на постанову Костопільського районного суду від 25 січня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 5 квітня 2006 року у справі за позовом ОСОБА_1до Головного інспектора праці Територіальної державної інспекції праці в Рівненській області про визнання незаконною постанови про накладення адміністративного стягнення, -

встановила:

В листопаді 2005 року голова Костопільської районної державної адміністрації ОСОБА_1. звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому вказував, що 02.11.2005 року головним державним інспектором праці Рівненської області ОСОБА_2. на нього було накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 238 грн. за правопорушення, передбачене ст. 188-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення (80731-10) , а саме - за невиконання припису державного інспектора праці від 24.10.2005 року.

Вказаним приписом від нього, як від голови Костопільської райдержадміністрації, вимагалось скасувати видані ним розпорядження №263-р від 04.08.2005 р., №290-р від 18.08.2005 р. та №297-р від 26.08.2005 р., що стосувались питань впорядкування структури апарату райдержадміністрації та вивільнення працівників.

Вважав даний припис незаконним, оскільки спірні розпорядження прийняті у відповідності до вимог закону. У зв'язку з перерозподілом функцій структурних підрозділів адміністрації було ліквідовано окремі підрозділи і створено нові, тобто були фактичні обгрунтовані підстави для вивільнення працівників.

Просив суд скасувати постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності як незаконну.

Постановою Костопільського районного суду від 25 січня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 05 квітня 2006 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. було відмовлено за необгрунтованістю.

В касаційній скарзі ОСОБА_1., посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить постановлені по справі судові рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Заслухавши доповідача, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Так, судом першої інстанції встановлено, що головою Костопільської райдержадміністрації ОСОБА_1. було прийнято розпорядження: №263-р "Про впорядкування структури апарату райдержадміністрації" від 04.08.2005 р., №290-р "Про впорядкування структури райдержадміністрації" від 18.08.2005 р. та №297-р "Про вивільнення працівників райдержадміністрації" від 26.08.2005 р.

24 жовтня 2005 року головним державним інспектором праці Рівненської області ОСОБА_2. проведено перевірку дотримання вимог трудового законодавства при прийнятті зазначених розпоряджень, про що складено відповідний акт.

За результатами перевірки, цього ж дня було внесено припис, яким ОСОБА_1. вказано на усунення порушень вимог ст.ст. 36, 40, 49-2, 49-4 КЗпП України (322-08) .

За невиконання припису постановою державного інспектора праці Рівненської області від 02.11.2005 року на ОСОБА_1. накладено адміністративне стягнення, передбачене ст.188-6 КУпАП (80731-10) у вигляді штрафу в розмірі 238,00 грн.

При цьому суд першої інстанції виходив з того, що притягуючи позивача до адміністративної відповідальності відповідач діяв на підставі і в межах повноважень, наданих йому законом.

З такими висновками вірно погодилась і апеляційна судова інстанція, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 43 Конституції України (254к/96-ВР) кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Оскаржуваним розпорядженням №297-р від 26.08.2005 р. прийнято рішення про вивільнення працівників райдержадміністрації на підставі п.1 ст. 40, ст. 49-2 КЗпП України (322-08) .

Судом першої інстанції вірно зазначено, що приймаючи дане рішення про вивільнення працівників апарату та підрозділів райдержадміністрації, позивачем не було враховано вимог ч.3 ст. 36 КЗпП України (322-08) про те, що у випадку реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення), дія трудового договору працівника продовжується.

У разі ж скорочення чисельності або штату працівників, позивач приймаючи таке рішення мав би дотримуватись вимог ч.2 ст. 40 КЗпП України (322-08) і запропонувати працівникам переведення на іншу роботу.

Як видно з прийнятих розпоряджень, позивачем в порушення закону було попереджено про наступне вивільнення і працівників, посади яких не скорочувались. 10.10.2005 року прийнято розпорядження про їх звільнення з посад з пропозицією прийняти участь в конкурсі на заміщення вивільнених посад.

За вказаних обставин вимога відповідача про усунення порушень трудового законодавства та наступне накладення на позивача адміністративного стягнення за невиконання цієї вимоги є правомірною.

Доводи касаційної скарги про порушення процедури притягнення особи до адміністративної відповідальності наводились заявником у позовній заяві та досліджені судом першої інстанції внаслідок чого визнані необгрунтованими, з чим повністю погоджується колегія суддів Вищого адміністративного суду України.

З урахуванням викладених фактів, судом апеляційної інстанції було зроблено обгрунтований висновок про те, що висновки суду першої інстанції про правомірність постанови Головного державного інспектора праці в Рівненській області №17-01-01/03 від 02.11.2005 р. про накладення адміністративного стягнення на ОСОБА_1. є правильними і такими, що відповідають вимогам трудового законодавства України.

Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що з'ясувавши в достатньо повному об'ємі обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення, що відповідають вимогам закону. Висновки судів достатньо обгрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.

Доводи касаційної скарги зазначені висновки суду не спростовують та зводяться до незгоди з ними.

Відповідно до ст. 86 КАС України (2747-15) , виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

При вирішенні справи судом правильно застосовані норми матеріального права, порушень норм процесуального права, які б могли призвести до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.

Відповідно до ч.1 ст. 224 КАС України (2747-15) , суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1- залишити без задоволення, а постанову Костопільського районного суду від 25 січня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 05 квітня 2006 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту підписання і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ст. 237 КАС України (2747-15) .