провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 серпня 2005 року й ухвалу апеляційного суду м. Києва від 27 лютого 2006 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії Секретаріату Президента України, -

У квітні 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду в порядку глави 31-А ЦПК України 1963 (1501-06) року із зазначеною скаргою в якій просив: визнати дії Секретаріату Президента України по направленню його заяв від 13.03.2005 року та від 21.03.2005 року, адресованих Президенту України, до Генеральної прокуратури України неправомірними; зобов'язати Секретаріат Президента України витребувати з Генеральної прокуратури України його заяви від 13.03.2005 року та від 21.03.2005 року та передати їх на розгляд Президенту України.

В обґрунтування заявлених вимог заявник вказував, що 13.03.2005 року та 21.03.2005 року він звернувся до Президента України із заявами на незаконні дії Генеральної прокуратури України. Проте, в порушення вимог статті 7 Закону України "Про звернення громадян" його заяви були направлені до Генеральної прокуратури України, що є порушенням його прав.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 29 серпня 2005 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 27 лютого 2006 року, в задоволенні скарги ОСОБА_1було відмовлено.

В поданій касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення норм матеріального права, просить постановлені по справі судові рішення скасувати.

Заслухавши доповідача, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відмовляючи ОСОБА_1. у задоволенні скарги, суди як першої, так і апеляційної інстанції повно встановили всі обставини, що мають значення для справи та правильно застосували норми матеріального права, не допустивши порушень норм процесуального права.

При цьому суди обґрунтовано виходили з того, що суб'єкт оскарження діяв в межах своїх повноважень і компетенції та не порушив прав, свобод і законних інтересів заявника.

З такими висновками погоджується і колегія суддів Вищого адміністративного суду України, виходячи з наступного.

Як видно з матеріалів справи, ОСОБА_1 у березні 2005 року двічі звертався до Президента України зі скаргами, в яких ставив вимоги про вжиття я заходів щодо зміцнення законності та правопорядку на території Сумської області. Звертав увагу на незаконні дії та бездіяльність працівників прокуратури різного рівня щодо розгляду його заяв про злочини відносно нього та його близьких, на незадовільність організації роботи прокуратури в цілому та окремих її працівників.

Ці звернення були направлені за належністю до Генеральної прокуратури України, про що своєчасно повідомлявся і заявник.

Згідно із ст. 15 Закону України "Про звернення громадян", обов'язок об'єктивно і вчасно розглядати звернення громадян, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань), покладений на органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб, керівників та посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань).

Відповідно до ст. 7 цього ж Закону, якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями. Конституцією України (254к/96-ВР) у ст. 106 визначений перелік повноважень Президента України, до яких не відноситься розгляд звернень громадян. Зазначені повноваження на час розгляду справи виконувала Генеральна прокуратура України згідно із Законом України "Про прокуратуру" (1789-12) .

Водночас, необхідно зазначити, що частинами 1 та 3 статті 7 Закону України "Про прокуратуру" заборонено втручання органів державної влади і органів місцевого самоврядування, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій (рухів) та їх представників у діяльність прокуратури по нагляду за додержанням законів або по розслідуванню діянь, що містять ознаки злочину. Більш того, звернення представників влади, інших посадових осіб до прокурора з приводу конкретних справ і матеріалів, що знаходяться у провадженні прокуратури, не можуть містити будь-яких вказівок або вимог щодо результатів їх вирішення.

Таким чином, твердження заявника про те, що в силу статті 7 Закону України "Про звернення громадян" суб'єкт оскарження не мав права направляти його скаргу за належністю до Генеральної прокуратури України, вірно не взято судом до уваги, оскільки Генеральна прокуратура України є найвищою інстанцією в системі органів прокуратури України.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судами прийняті законні і обґрунтовані рішення, під час розгляду справи порушень норм матеріального чи процесуального права ними допущено не було.

Доводи касаційної скарги зроблених судами висновків не спростовують, а тому оскаржувані судові рішення повинні залишатися без змін.

Відповідно до ч.1 ст. 224 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст.ст. 220, - 220-1, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 серпня 2005 року й ухвалу апеляційного суду м. Києва від 27 лютого 2006 року - залишити без змін.