У жовтні 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління праці та соціального захисту населення Будьоновської районної ради м. Донецька про стягнення недоплати щорічної компенсації на оздоровлення та зазначив, що він є евакуйованим із зони відчуження м. Припяті у 1986 році другої категорії і перебуває на обліку в управлінні праці та соціального захисту населення Будьонівської районної ради м. Донецька та відповідно до ст. 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" він має право на отримання щорічної допомоги на оздоровлення в розмірі трьох мінімальних заробітних плат. Відповідач за період 2002-2005 років сплачував йому 15 грн. 70 коп. щорічно і недоплатив 2688,20 грн. діями порушує його права, встановлені законом, в зв'язку з чим просив визнати їх неправомірними та стягнути на його користь з відповідача 2688,20 грн. недоплаченої допомоги.

Постановою Будьоновського районного суду м. Донецька від 23 січня 2006 року задоволено частково позов. Визнано дії відповідача в частині нарахування щорічної допомоги на оздоровлення за 2005 рік неправомірними та стягнуто з відповідача щорічну компенсацію на оздоровлення в розмірі 59, 30 грн. В іншій частині задоволення позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 5 червня 2006 року апеляційну скаргу позивача відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову суду першої та ухвалу суду апеляційної інстанцій, ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити вимоги повністю, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Постанова Будьоновського районного суду м. Донецька від 23 січня 2006 року та ухвала Апеляційного суду Донецької області від 5 червня 2006 року підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суд, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог позивача виходив з того, що відповідач при нарахуванні щорічних виплат за 2002 - 2005 роки. діяв відповідно до положень Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) та Постанови Кабінету Міністрів України "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 26 липня1996 року № 836 (836-96-п) , згідно з якими позивачу підлягає виплата щорічної допомоги на оздоровлення за зазначені вище роки як евакуйованому із зони відчуження у 1986 році другої категорії у розмірі 15,70 грн. (встановленому зазначеною Постановою КМ України ще у 1996 році).

Однак, з таким висновком суду апеляційної інстанції погодитись не можна, оскільки він ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права та неповному з"ясуванні обставин справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно аб. 7 ч. 4 ст. 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", евакуйованим із зони відчуження у 1986 році, включаючи дітей, виплачується щорічна допомога на оздоровлення в розмірі трьох мінімальних заробітних плат. При цьому, розмір мінімальної заробітної плати визначається на момент виплати.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року № 836 (836-96-п) встановлено конкретні розміри виплат у визначеній сумі, що суперечить вимогам Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) . Цим законом встановлено розмір таких виплат як кратну відносно до розміру мінімальної заробітної плати величину на час виплати.

Як вбачається зі змісту Законів України, що приймались у період 2001-2005 років стосовно розмірів заробітної плати за вказані періоди, ними не встановлювались обмеження щодо застосування розмірів заробітної плати, встановлених цими нормативними актами, зокрема, для реалізації положень ст. 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

З часу прийняття Постанови КМ України від 26 липня 1996 року № 836 (836-96-п) встановлені розміри виплат залишались незмінними, в той час як Верховною Радою України неодноразово змінювався розмір мінімальної заробітної плати. Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) визначено вказані виплати в кратному розмірі від мінімальної заробітної плати в Україні.

Відповідно до ст. 62 та 67 зазначеного вище закону, Кабінету Міністрів України надано право проводити лише роз'яснення порядку застосування цього Закону, якою, зокрема, є постанова Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 року № 987 (987-2000-п) "Про затвердження "Порядку використання коштів Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення", та підвищувати розміри доплат, пенсій і компенсацій, відповідно до зміни індексу вартості життя і зростання мінімальної заробітної плати, але не зменшення їх та встановлення їх у твердій сумі, яка не відповідає Закону.

Іншими Законами в період з 2001 року по 2005 рік Кабінету Міністрів України також не надавалось право на зменшення гарантованих державою виплат, а лише надано право здійснювати застосування норм, в яких для розрахунків застосовується мінімальна заробітна плата, виходячи з реальних можливостей видаткової частини Державного бюджету на 2002 рік та до 1 березня 2003 року внести пропозиції до Верховної Ради про внесення змін до законів України, у нормах яких для розрахунків застосовується мінімальна заробітна плата, але ніяких рішень з цих питань в 2002 році та наступному роках Кабінет Міністрів не приймав, Законами України "Про Держаний бюджет на 2004 рік" (1344-15) та "Про Держаний бюджет на 2005 рік" (2285-15) взагалі ніяких обмежень щодо застосування мінімальної заробітної плати не встановлювалось.

Згідно ст. 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість, діяльності держави.

Оскільки ні Верховна Рада України, ні Кабінет Міністрів України в наступному будь-яких рішень із цих питань не приймали, то виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними нормативними актами при вирішенні даного спору, застосуванню підлягає саме ст. 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" та ст.1 Закону України "Про встановлення заробітної плати на 2003 рік", а не Постанова КМ України від 26 липня 1996 року № 836 (836-96-п) .

За таких обставин та з урахуванням вимог ст. 48 Закону, відповідач повинен виплатити позивачу щорічну допомогу на оздоровлення за зазначений період, виходячи із суми мінімальної заробітної плати на момент виникнення права на виплату.

Оскільки судами повно й всебічно встановлені фактичні обставини справи, але неправильно застосовані норми матеріального права, прийняті судові рішення підлягають скасуванню.

При новому розгляді справи суду слід з"ясувати розмір мінімальної заробітної плати, встановленої на момент виплати позивачеві за період 2002 - 2005 років та постановити обґрунтоване рішення.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 222, 223, 227, 230, 232 КАС України, колегія суддів -

Касаційну скаргу ОСОБА_1задовольнити частково.

Постанову Будьоновського районного суду м. Донецька від 23 січня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 5 червня 2006 року скасувати. Справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.