провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Відділення державного казначейства України в м. Донецьку на ухвалу апеляційного суду Донецької області від 08 липня 2004 року у справі за скаргою ОСОБА_1на дії посадових осіб Відділення державного казначейства України в м. Донецьку, -

встановила:

В травні 2004 р. ОСОБА_1. звернувся до суду зі скаргою на дії начальника Відділення державного казначейства України у м. Донецьку (далі - ВДК у м. Донецьку, суб'єкт оскарження), посилаючись на те, що 24.03.2004 р. він, як адвокат, звернувся до суб'єкта оскарження із запитом про надання інформації щодо сум, виділених із бюджету виконавчому комітету Донецької міської ради та Донецькій міській раді, за період з 1999 по 2004 р. окремо за кожний рік відповідно до зазначених в запиті кодів бюджетної класифікації.

Пізніше він отримав лист за №09-06/824 від 02.04.2004 р., підписаний начальником ВДК у м. Донецьку ОСОБА_2., в якому була відсутня інформація, про надання якої він ставив питання.

У зв'язку з цим скаржник вважав, що суб'єкт оскарження проігнорував його запит, чим грубо порушив вимоги законів України "Про інформацію" (2657-12) , "Про адвокатуру" (2887-12) та його права, передбачені ст. 40 Конституції України (254к/96-ВР) , і просив суд визнати такі дії незаконними, зобов'язавши ОСОБА_2. надати відповідь на адвокатський запит від 24.03.2004 р. з наданням відповідних копій документів.

Ухвалою Ворошиловського районного суду м. Донецька від 17 травня 2004 року в прийнятті скарги ОСОБА_1. було відмовлено на підставі п.1 ст. 136 ЦПК України 1963 (1501-06) року у зв'язку з непідсудністю даної справи загальним судам.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 08 липня 2004 року апеляційну скаргу ОСОБА_1. було задоволено та скасовано ухвалу суду першої інстанції, а матеріали справи направлено до того ж суду для вирішення питання про їх прийняття.

Не погоджуючись із ухвалою суду апеляційної інстанції, начальник ВДК у м. Донецьку звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою в порядку визначеному ЦПК України 1963 (1501-06) року, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просив вказане судове рішення скасувати та залишити в силі ухвалу Ворошиловського районного суду м. Донецька від 17 травня 2004 року.

Листом Верховного Суду України від 29.09.2005 р. на підставі п. 10 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) зазначену касаційну скаргу зі справою було передано до Вищого адміністративного суду України для вирішення в порядку касаційного провадження.

Заслухавши доповідача, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відмовляючи у прийнятті скарги, суд першої інстанції виходив з положень п.1 ст. 136 ЦПК України (в редакції 1963 (1501-06) року), вважаючи, що скарга не підлягає розглядові в місцевому суді, оскільки за правилами Глави 31-А ЦПК України 1963 (1501-06) року до суду мають право звертатись лише фізичні особи, до яких адвокати, здійснюючи свою професійну діяльність, не мають відношення.

Проте, з таким висновком обгрунтовано не погодилась колегія суддів апеляційного суду, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 55 Конституції України (254к/96-ВР) кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до п.1 ст. 24 ЦПК України (в редакції 1963 (1501-06) року) судам підвідомчі справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено до відання інших органів.

Відмовляючи у прийнятті скарги, районний суд фактично позбавив заявника права на судовий захист, оскільки Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) до компетенції господарський судів віднесено лише спори за зверненнями підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб, громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Статтею ж 1 Закону України "Про адвокатуру" від 19.12.1992 р. (2887-12) визначено, що адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України (254к/96-ВР) сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

Відповідно до Закону України "Про звернення громадян" (393/96-ВР) та Глави 31-А ЦПК України (в редакції 1963 (1501-06) року), громадянами можуть бути оскаржені до суду рішення, дії чи бездіяльність у сфері управлінської діяльності будь-якого органу державної влади чи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, іншої юридичної особи або їх посадових чи службових осіб, за винятком актів, перевірку конституційності яких віднесено до повноважень Конституційного Суду України або щодо яких передбачено інший порядок судового оскарження.

При цьому пунктом 9 постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 03.12.1997 року "Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права та свободи громадян" (v0013700-97) роз'яснено, що суди мають виходити з того, що при розгляді справ за правилами глави 31-А ЦПК вирішуються питання не про захист суб'єктивних прав, що виникли з цивільних, трудових, сімейних та інших правовідносин шляхом їх встановлення і визнання, а про поновлення прав чи свобод громадян, закріплених Конституцією України (254к/96-ВР) , законами та іншими нормативно-правовими актами й порушених суб'єктами оскарження під час здійснення ними управлінських функцій.

Між тим, право скаржника на отримання відповіді на звернення прямо встановлено Законом України "Про звернення громадян" (393/96-ВР) .

Таким чином, скаржником фактично ставилось питання про поновлення існуючого у нього в силу закону права, яке на його думку, було порушено суб'єктом оскарження шляхом неналежного виконання своїх обов'язків.

На підставі наведеного, колегія суддів апеляційного суду дійшла обгрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1., як громадянин, що займається адвокатською діяльністю і вважає порушеними свої права внаслідок неправомірних дій посадової особи, мав право на звернення до суду зі скаргою.

Доводи касаційної скарги зазначені висновки суду не спростовують та зводяться до незгоди з ними.

При вирішенні справи судом правильно застосовані норми матеріального права, порушень норм процесуального права, які б могли призвести до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.

Відповідно до ч.1 ст. 224 КАС України (2747-15) , суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд не допустив порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Зважаючи на зміст спірних правовідносин, які містять ознаки публічно-правового спору, та суб'єктний склад по справі, у відповідності з положеннями п.7 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , новий розгляд по першій інстанції необхідно здійснювати за правилами адміністративного судочинства спеціалізованим судом.

Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів, -

Касаційну скаргу Відділення державного казначейства України в м. Донецьку - залишити без задоволення, а ухвалу апеляційного суду Донецької області від 08 липня 2004 року - залишити без змін.