розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Львові на постанову Господарського суду Львівської області від 17.11.2005 року та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 13.02.2006 року

у справі № 5/1915-25/115

за позовом Відкритого акціонерного товариства "Львівський завод Автонавантажувач"

до Державної податкової інспекції у м. Львові

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог

на предмет спору на стороні відповідача Львівське міське управління земельних ресурсів

про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення

В С Т А Н О В И В :

У серпні 2005 року Відкрите акціонерного товариство "Львівський завод "Автонавантажувач" звернулось до Господарського суду Львівської області з позовом до Державної податкової інспекції у м. Львові про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 29.06.2005р. № 1192320/3/11045.

В обгрунтування позовних вимог позивач послався на те, що податковим органом незаконно нараховані основний борг та штрафні санкції, оскільки заниження податкового зобов'язання зі сплати земельного податку виникло у зв'язку з розбіжностями між грошовими оцінками земельних ділянок, наведеними в розрахунку підприємства та даними перевірки. Також позивач зауважував, що оскільки на земельних ділянках за адресами м. Львів, вул. Шевченка 147, вул. Шевченка 165 розміщені матеріальні цінності державного матеріального резерву, то вони відповідно до ч.3 ст.4 Закону України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) є державною власністю та не підлягають приватизації.

В ході судового розгляду ухвалою Господарського суду Львівської області від 06.09.2005р. до участі у справі залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Львівське міське управління земельних ресурсів.

Постановою Господарського суду Львівської області від 17.11.2005 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 13.02.2006р., позов задоволено частково. Визнано частково нечинним податкове повідомлення-рішення від 29.06.2005р. № 1192320/3/11045, в частині визначення суми податкового зобов'язання за платежем "земельний податок" в розмірі 64 667,65 грн., в тому числі 42 947,26 грн. - основного платежу та 21 720,39 грн. - штрафних (фінансових) санкцій. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, Державна податкова інспекція у м. Львові оскаржила їх в касаційному порядку.

В касаційній скарзі скаржник послався на те, що при прийнятті оскаржуваних судових рішень судами порушено норми матеріального права, просив їх скасувати в частині задоволення позовних вимог та направити матеріали справи на новий розгляд.

В запереченнях на касаційну скаргу від 13.10.2006р. № 466/20 та у судовому засіданні позивач послався на її необгрунтованість і відсутність підстав для задоволення, у зв'язку з чим просив залишити оскаржувані судові рішення без змін.

Представники відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, в судове засідання не з'явились.

Справу розглянуто відповідно до приписів ч.4 ст. 221 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутнього у судовому засіданні представника позивача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, ДПI у м. Львові було проведено планову документальну перевірку фінансово-господарської діяльності ВАТ "Львівський завод Автонавантажувач" за період з 01.07.2002р. по 01.04.2004р.

За результатами перевірки був складений Акт №133/23-2/05808758 від 19.11.2004р., відповідно до якого позивачем в порушення ст.2, 13, 14 Закону України "Про плату за землю" (2535-12) в редакції від 19.09.1996р. № 378/96-ВР (із змінами та доповненнями) занижено податкові зобов'язання зі сплати земельного податку за II півріччя 2002р. на суму 43440,78 грн. Податковим органом на підставі даних, що містились у листах Львівського міського управління земельних ресурсів від 30.07.2004р. №40/6/370 та Львівського обласного головного управління земельних ресурсів від 12.08.2004р. №01-16/3-1911 було встановлено розбіжності між даними земельного кадастру та даними розрахунків земельного податку, поданих позивачем на II півріччя 2002р. в сумі 34778,24 грн. Також в Акті зазначено, що земельні ділянки за адресою м. Львів, вул. Шевченка, 147, вул. Шевченка, 165 та вул. Левандівська, 11 безпідставно не включені позивачем до розрахунку земельного податку за 2002р., у зв'язку з чим занижено суму податкових зобов'язань за II півріччя 2002р. в сумі 8662,55 грн.

На підставі Акту перевірки відповідачем було винесене податкове повідомлення-рішення від 29.06.2005р. № 1192320/3/11045, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання за платежем "земельний податок" в розмірі 65161,17 грн., у тому числі 43440,78 грн. - основного платежу та 21720,39 грн. - штрафних санкцій.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем правильно було вказано розмір грошової оцінки в розрахунку земельного податку за 2002 рік по земельних ділянках за адресою м. Львів, вул. Залізнична, 7, Шевченка, 120, Шевченка, 321 на підставі листа Львівського міського управління земельних ресурсів від 06.03.03 №40/402 01-15, оскільки в ньому наведена грошова оцінка земельних ділянок за 2000, 2001, 2002 роки з урахуванням щорічного її збільшення (уточнення) на коефіцієнт індексації.

Що стосується земельних ділянок за адресами м. Львів, вул. Шевченка, 147, вул. Шевченка, 165, то оскільки згідно з відомостями, що містяться в листах Львівського міського управління земельних ресурсів від 30.07.2004р. №40/6/370 та від 28.10.2005р. №40/8/228, в 2002-2004 роках за позивачем за даними державного земельного кадастру вказані земельні ділянки не значились, тому суди дійшли висновку, що у відповідача не було підстав для донарахування позивачу земельного податку з даних земельних ділянок.

Суди попередніх інстанцій також дійшли висновку про правомірність донарахування податковим органом суми земельного податку по земельній ділянці за адресою м. Львів, вул. Левандівська,11 за II півріччя 2002р. в сумі 493,53 грн., оскільки відповідно до листів Львівського міського управління земельних ресурсів від 30.07.2004р. №40/6/370 та від 28.10.2005р. №40/8/228 дана земельна ділянка в 2002 році обліковувалась за позивачем.

Проте, суд касаційної інстанції не може погодитися з такими висновками місцевого та апеляційного господарських судів, оскільки судами не враховано наступне.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про плату за землю" від 03.07.1992 №2535-XII (2535-12) використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Розміри податку за земельні ділянки, грошову оцінку яких не встановлено, визначаються до її встановлення в порядку, визначеному цим Законом.

Статтею 5 вказаного закону встановлено, що об'єктом плати за землю є земельна ділянка, а також земельна частка (пай), яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди.

Суб'єктом плати за землю (платником) є власник земельної ділянки, земельної частки (паю) і землекористувач, у тому числі орендар.

Підставою для нарахування земельного податку відповідно до ст.13 Закону України "Про плату за землю" від 03.07.1992 №2535-XII (2535-12) є дані державного земельного кадастру.

Згідно зі ст. 23 даного закону грошова оцінка земельної ділянки проводиться Державним комітетом України по земельних ресурсах за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

Грошова оцінка земельної ділянки щороку станом на 1 січня уточнюється на коефіцієнт індексації, порядок проведення якої затверджується Кабінетом Міністрів України.

Судами попередніх інстанцій не були враховані приписи статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо офіційного з'ясування всіх обставин у справі, здійснення розгляду і вирішення справ в адміністративних судах на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно, частинами 4 та 5 цієї статті на суд покладається обов'язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи; запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Зокрема, при вирішенні даного податкового спору попередні судові інстанції повинні були витребувати у Львівської міської ради засвідчену належним чином копію ухвали від 01.05.99р. № 210, якою згідно листа Львівського міського управління земельних ресурсів від 07.12.2000р. №1630/2044-15 1630/2548-15 Львівською міською радою було введено в дію відкориговану грошову оцінку земель міста Львова. Між тим, суди грунтували свої висновки лише на суперечливих даних, наведених в листах Львівського міського управління земельних ресурсів. Ці листи мають різні відомості щодо грошової оцінки земельних ділянок, але не спростовуються один одним.

Судами попередніх інстанцій не було достовірно з'ясовано та встановлено, як визначалась та чим затверджувалась вартість земельних ділянок за адресами м. Львів: вул. Залізнична, 7, вул. Шевченка, 120, вул. Шевченка, 321, вул. Шевченка, 147, вул. Шевченка, 165, вул. Левандівська,11, та чи були підстави для нарахування податковим органом земельного податку, встановлені ст.13 Закону України "Про плату за землю" від 03.07.1992 № 2535-XII (2535-12) .

Судами першої та апеляц ійної інстанцій належним чином не з'ясовано, чи знаходились в користуванні позивача у 2002 році земельні ділянки за адресами м. Львів, вул. Шевченка 147, вул. Шевченка 165, які ним були включені в розрахунок земельного податку за 2003 рік, не перевірено та не надано правову оцінку доводам позивача щодо розміщення на цих земельних ділянках матеріальних цінностей державного матеріального резерву.

Крім того, оскаржувані судові рішення містять висновки про неправомірність нарахування контролюючим органом штрафних санкцій в розмірі 21720,39 грн. під час дії мораторію на задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство ВАТ "Львівський завод "Автонавантажувач".

З такими висновками в повній мірі погодитися не можливо з таких підстав.

Відповідно до статей 1 та 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) , мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, а також припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Наведені правові норми регулюють правовідносини, які виникли між боржником і кредиторами у зв'язку з неспроможністю боржника виконати після настання встановленого строку існуючі зобов'язання і спрямовані на відновлення платоспроможності боржника або його ліквідації з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів.

З порушенням провадження у справі про банкрутство не пов'язується завершення підприємницької діяльності боржника, він має право укладати угоди, у нього можуть виникати нові зобов'язання.

З огляду на наведене можна зробити висновок про те, що дія мораторію поширюється лише на задоволення вимог конкурсних кредиторів.

Що стосується зобов'язань поточних кредиторів, то за цими зобов'язаннями, згідно із загальними правилами, нараховуються неустойка (штраф, пеня), застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Враховуючи те, що строк виконання податкових зобов'язань по сплаті земельного податку настав у позивача після 29.05.2001р., тобто після порушення провадження у справі про банкрутство та введення мораторію, дія мораторію на виконання цих податкових зобов'язань не розповсюджується. Тому в разі встановлення правомірності донарахування основного податкового зобов'язання, підлягають стягненню й відповідні штрафні санкції.

Крім того, визнавши спірне податкове-повідомлення рішення частково нечинним, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та порушив принцип диспозитивності, встановлений статтями 7, 11 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) . А суд апеляційної інстанції належної уваги на це не звернув.

Слід зазначити, що встановлені статтями 105, 162 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) способи захисту порушеного права не є вичерпними.

Разом з тим, деякі із встановлених способів захисту порушеного права носять обмежений характер і не можуть бути застосовані при виникненні будь-якого спору у сфері публічних правовідносин. Так, вимога про визнання нечинним акта може стосуватися лише нормативно-правового акта, а про визнання протиправним - індивідуального акта.

Нечинним нормативно-правовий акт стає з дати набрання відповідним рішенням суду законної сили, а протиправність індивідуального акта виникає, у разі набрання рішенням суду про задоволення адміністративного позову законної сили, з моменту прийняття такого акта суб'єктом владних повноважень (вчинення дії або бездіяльності).

Вимога про визнання протиправним (недійсним, незаконним, неправомірним, скасування) індивідуальних актів не містять різних способів захисту, а є одним і тим же способом, сформульованим у різних словесних формах.

Таким чином, у тих випадках, коли предметом спору є індивідуальний акт, дія або бездіяльність позовною вимогою за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) має бути визнання такого акта, дії чи бездіяльності протиправними (недійсними, незаконними, неправомірними, скасування такого акту), а в разі оскарження нормативно-правового акта - визнання його нечинним.

Відповідно до роз'яснень, які викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) зі змінами та доповненнями, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Проте, оскаржувані судові рішення вказаним вимогам не відповідають.

Враховуючи викладене та межі перегляду судових рішень касаційною інстанцією, постанова Господарського суду Львівської області від 17.11.2005р. та ухвала Львівського апеляційного господарського суду від 13.02.2006р. не грунтуються на вимогах чинного законодавства і підлягають скасуванню, а справа відповідно до приписів ст.227 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) - направленню на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду та вирішення спору по суті, і в залежності від встановленого правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обгрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд касаційної інстанції

У Х В А Л И В :

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Львові задовольнити частково.

Постанову Господарського суду Львівської області від 17.11.2005р. та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 13.02.2006р. у даній справі скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.