Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого, судді - Мазур А.С., суддів: Качур І.А., Степанюка А.Г., при секретарі - Бистрик О.С. (за участю позивача - ОСОБА_1), розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства праці та соціальної політики України про визнання незаконною та скасування частини шостої пункту 8 Типового положення про комісії для розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусу учасника війни відповідно до Закону України від 22.10.93 року "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (z0264-96) , затвердженого в новій редакції наказом Міністерства праці та соціального захисту населення України від 06.08.2003 року N 218 (z0891-03) .

На підставі ч. 3 ст. 160 КАС України (2747-15) в судовому засіданні 18 лютого 2010 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Виготовлення постанови у повному обсязі відкладено, про що повідомлено сторін після проголошення вступної та резолютивної частини постанови в судовому засіданні з урахуванням вимог ч. 4 ст. 167 КАС України (2747-15) . Повний текст постанови складено та підписано 26 лютого 2010 року.

Окружний адміністративний суд міста Києва

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства праці та соціальної політики України про визнання незаконною та скасування частини шостої пункту 8 Типового положення про комісії для розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусу учасника війни відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (z0264-96) , затвердженого в новій редакції наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 06.08.2003 року N 218 (z0891-03) , якою встановлено, що свідком можуть бути лише особи, які на час підтвердження факту роботи заявника досягли 14-річного віку.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що наказ Міністерства праці та соціальної політики України (z0891-03) в частині встановлення вікового цензу для свідків є незаконним і підлягає скасуванню, оскільки право обмеження віку свідків законодавством України не віднесено до повноважень Міністерства. Такі питання можуть регулюватися лише законами України. Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) таких обмежень не встановлено і не доручено відповідачу регулювати це питання. Процесуальним законодавством України також не встановлено будь-яких вікових обмежень щодо свідків. Таким чином, оскаржуваний наказ (z0891-03) грубо порушив загальновизначені правові норми, що стосуються осіб, які можуть бути свідками, а також суперечить вимогам ст. 21 Конституції України (254к/96-ВР) , відповідно до яких усі люди є рівні у правах, ст. 64 Конституції України (254к/96-ВР) , згідно якої конституційні права людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (254к/96-ВР) та ст. 92 Конституції України (254к/96-ВР) , відповідно до якої права громадянина та його правосуб'єктність визначаються виключно законами України.

У судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги і зазначив, що відповідач не мав жодних повноважень які б надавали останньому право визначати вікові обмеження свідків, які можуть підтвердити факт роботи заявника, а тому наказ у цій частині є незаконним. У зв'язку з цим позивач просив суд позов задовольнити.

Для участі у судовому засіданні 18.02.2010 року відповідач явку свого представника не забезпечив, проте до матеріалів справи долучено лист Міністерства праці та соціальної політики України від 19.06.2009 року, у якому відповідач зазначив, що оскільки Кримінальним кодексом України (2341-14) визначено, що найменший вік згідно з яким наступає кримінальна відповідальність є 14 років, у зв'язку з цим найменшою межею віку, з якого особа несе відповідальність за свої вчинки є 14 років, а тому у частині 6 пункту 8 Типового положення про комісії для розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусу учасника війни відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (z0264-96) вік свідків, які можуть підтверджувати факт роботи заявника в тилу в період війни, визначено 14 років. Також у вказаному листі зазначено, що вказане Типове положення (z0264-96) зареєстроване у Міністерстві юстиції України, що підтверджує його відповідність Конституції (254к/96-ВР) та законам України.

У судове засідання 17.12.2009 року з'явився представник відповідача, який заперечив проти задоволення позову та надав пояснення аналогічні тим, що викладені у вищезазначеному листі Міністерства праці та соціальної політики України.

На виконання вимог ст. 171 КАС України (2747-15) відповідачем опубліковане оголошення щодо відкриття провадження у справі про оскарження нормативно-правового акта (надруковано "Офіційний вісник України" N 16 від 13.03.2009 р.).

Відповідно до ч. 4 ст. 128 КАС України (2747-15) у разі неприбуття відповідача - суб'єкта владних повноважень, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду без повідомлення ним про причини неприбуття розгляд справи не відкладається і справу було вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку, що позов не підлягає задоволенню з таких підстав.

Преамбулою Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту Особи, які належать до учасників війни" від 22.10.93 року N 3551-XII (3551-12) (далі - Закон N 3551-XII) встановлено, що цей Закон (3551-12) визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них.

Відповідно до ст. 9 Закону N 3551-XII (3551-12) особам, які народилися до 31 грудня 1932 року включно і з поважних причин не мають можливості подати документи, що підтверджують факт роботи в період війни, статус учасника війни може бути встановлено за поданням відповідних комісій у порядку, визначному Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 1996 р. N 458 (458-96-п) "Про комісії для розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусу учасника війни відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" доручено Міністерству соціального захисту населення затвердити Типове положення про комісії для розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусу учасника війни (z0264-96) , передбачивши в ньому, зокрема, що:

а) комісії розглядають за зверненням громадян справи з питань встановлення статусу учасника війни за місцем перебування їх на пенсійному обліку, за місцем роботи, а для осіб, які не є пенсіонерами, - за місцем проживання;

б) комісії розглядають документи, заслуховують пояснення громадян, які їх подали, свідків, представників державних органів, громадських організацій, рад ветеранів, досліджують інші докази та у 10-денний термін з дня подання документів приймають відповідні рішення, про що інформують громадян, які подали заяви, надають допомогу громадянам у розшуку документів та інших доказів, необхідних для встановлення статусу учасника війни;

в) у разі виникнення спірних питань передають у відповідну вищестоящу комісію матеріали для розгляду зі своїми пропозиціями і рекомендаціями;

г) республіканська, обласні, Київська та Севастопольська міські комісії у 20-денний термін з дня одержання документів приймають рішення зі спірних питань;

д) рішення комісії оформляється протоколом, який підписується головою та секретарем комісії; комісії несуть відповідальність за прийняті рішення;

е) рішення комісій надсилаються для виконання органам соціального захисту населення за місцем перебування громадян на пенсійному обліку або за місцем їх проживання. Витяги з рішень комісій щодо встановлення статусу учасника війни зберігаються в особистих пенсійних справах громадян і в окремих справах загального діловодства як обов'язкові документи;

є) за поданням комісій органи соціального захисту населення, відповідні служби міністерств і відомств видають ветеранам війни документи про право на пільги, передбачені Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) , які надаються з моменту прийняття рішення комісією;

ж) комісії здійснюють свою діяльність під організаційно-методичним керівництвом Міністерства соціального захисту населення.

Міністерством праці та соціальної політики України наказом від 30.05.96 р. N 79 (z0264-96) затверджено Типове положення про комісії для розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусу учасника війни відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", яке викладено у новій редакції наказом від 06.08.2003 р. N 218 (z0891-03) та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 04.06.96 р. за N 264/1289 (далі - Положення).

Пунктом 1 Положення (z0264-96) визначено, що ним регламентується порядок створення і діяльності комісій щодо встановлення статусу учасника війни особам, які народилися до 31 грудня 1932 року включно і з поважних причин не мають можливості подати документи, що підтверджують факт роботи в період Великої Вітчизняної війни та війни з імперіалістичною Японією 1941 - 1945 років.

Частина 6 пункту 8 Положення (z0264-96) , яка є предметом оскарження у даній справі, передбачає, що свідками можуть бути особи, які на час підтвердження факту роботи заявника, досягли 14-річного віку.

Суд звертає увагу на те, що Закон України (3551-12) та постанова Кабінету Міністрів України на виконання яких відповідач затвердив Положення (z0264-96) не містять жодних приписів щодо встановлення чи обмеження критеріїв яким повинні відповідати свідки що можуть підтвердити відповідні факти. Крім того, зі змісту вказаної постанови Кабінету Міністрів України (458-96-п) вбачається, що метою з якою було доручено відповідачу затвердження вказаного Положення (z0264-96) є лише створення та порядок діяльності відповідних комісій.

Також суд вважає обґрунтованим доводи позивача, зазначені ним на обґрунтування своїх вимог про те, що жодним нормативно-правовим актом України не встановлено будь-яких вікових обмежень щодо свідків, при цьому Кримінальний кодекс України ( ст. 22 (2341-14) ) встановлює вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, і жодним чином не стосується вікового цензу свідків. Процесуальним законодавством України також не встановлено будь-яких вікових обмежень щодо свідків. За ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) свідком може бути кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що належить з'ясувати у справі. Стаття 142 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) регулює порядок допиту малолітніх і неповнолітніх свідків, аналогічні правові норми закладено у Цивільному процесуальному (1618-15) (ст.ст. 50, 63, 182) та Кримінально-процесуальному (1001-05, 1002-05, 1003-05) (ст.ст. 167, 168) кодексах України.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Зазначену правову позицію наведено в роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. N 02-5/35 (v5_35800-00) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів", а також у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.03.2008 р. N 2 (v0002760-08) "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ".

Відповідно до частини другої статті 3 Конституції України (254к/96-ВР) права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, що і відображено у принципі верховенства права.

Однією з конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина є недопущення їх скасування чи звуження їх змісту та обсягу при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів (ст. 22 Конституції України (254к/96-ВР) ) .

Тлумачення словосполучення "звуження змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина", що міститься в частині третій статті 22 Конституції України (254к/96-ВР) , Конституційний Суд України дав у Рішенні від 22.09.2005 р. N 5-рп/2005 (v005p710-05) (справа про постійне користування земельними ділянками), згідно з яким конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. При цьому Конституційний Суд зазначив, що визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними.

При прийнятті оскарженого наказу (z0891-03) всупереч зазначеним правовим позиціям відповідач фактично звузив зміст і обсяг права громадян які бажають надати відповідні свідчення і виходячи із специфіки норми Закону (3551-12) , на виконання якого було затверджено Положення (z0264-96) , такі люди є похилого віку.

Крім того, права і свободи людини і громадянина, а також гарантії цих прав і свобод (у тому числі додаткові гарантії недоторканності особи), правосуб'єктність громадян визначаються виключно законами України (ст. 92 Конституції України (254к/96-ВР) ) .

Відповідно до ст. 19 Конституції України (254к/96-ВР) органи, державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Відповідно до вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно із частиною 1 статті 11 КАС України (2747-15) розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 71 КАС України (2747-15) кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу (2747-15) . В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування правомірності своїх дій.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Керуючись статтями 69, 70, 71 та 158 - 163, 167, 171 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд

Позов задовольнити.

Визнати незаконною та скасувати частину шосту пункту 8 Типового положення про комісії для розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусу учасника війни відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (z0264-96) , затвердженого в новій редакції наказом Міністерства праці та соціального захисту населення України від 06.08.2003 року N 218 (z0891-03) .

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження або апеляційної скарги в порядку, встановленому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) . Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .