Верховний Суд України у складі:

розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом Київського міського центру зайнятості (далі – Центр) до ОСОБА_1 про стягнення коштів,

У липні 2009 року Центр звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів у розмірі 4 377 грн 20 коп. на підставі частини третьої статті 36 Закону України від 2 березня 2000 року № 1533-III "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (далі – Закон № 1533-III (1533-14) ).

На обгрунтування позову Центр послався на те, що ОСОБА_1. на момент звернення до Дарницького районного центру зайнятості м. Києва та під час отримання допомоги по безробіттю був зареєстрований як фізична особа–підприємець.

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 14 вересня 2009 року, залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду від 2 вересня 2010 року та Вищого адміністративного суду України від 28 квітня 2011 року, в задоволенні позову Центру відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що на час звернення відповідача до Центру (24 листопада 2008 року) державну реєстрацію його підприємницької діяльності, як фізичної особи–підприємця було припинено, тому відсутні підстави вважати, що ОСОБА_1. порушив вимоги пункту 8 частини першої статті 31 Закону № 1533-III (рішення суду про припинення підприємницької діяльності фізичної особи–підприємця ОСОБА_1. від 27 листопада 2006 року було внесено до відповідного реєстру 11 грудня 2006 року).

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, Центр просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України та направити справу на новий касаційний розгляд.

На обґрунтування заяви додано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 березня 2011 року в якій, на думку заявника, по іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано судом касаційної інстанції одні й ті самі норми матеріального права у подібних правовідносинах.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 8 червня 2011 року допустив справу до провадження Верховного Суду України з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 2 Закону України від 1 березня 1991 року № 803-XII "Про зайнятість населення" (далі – Закон № 803-XII (803-12) ).

Перевіривши наведені у заяві доводи, Верховний Суд України приходить до висновку про відсутність передбачених статтею 237 КАС підстав для перегляду оскаржуваного судового рішення.

У справі, рішення касаційного суду в якій додано до заяви, цей суд дійшов висновку, що особи, які мають статус суб’єкта підприємницької діяльності, незалежно від того, чи отримують вони дохід чи ні, не можуть належати до осіб, що мають статус безробітного.

У справі ж, що розглядається, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що ОСОБА_1.правомірно визнано безробітним, оскільки на момент звернення до Центру його підприємницька діяльність як фізичної особи–підприємця була припинена на підставі судового рішення.

Відповідно до абзацу 5 частини першої статті 46 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб–підприємців" державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи–підприємця проводиться, зокрема, у разі постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи–підприємця.

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави для висновку, що ухвалення різних за змістом судових рішень обумовлено наявністю різних обставин, які були встановлені судами при розгляді зазначених справ.

Згідно з частиною першою статті 244 КАС Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України

У задоволенні заяви Київського міського центру зайнятості відмовити.

постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.