Верховний Суд України у складі:

розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі – Банк) до управління Пенсійного фонду України в Запорізькому районі Запорізької області (далі – управління ПФУ) про визнання рішення протиправним,

У жовтні 2009 року Банк звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним рішення управління ПФУ від 21 вересня 2009 року № 180 про застосування до нього фінансових санкцій за несвоєчасне повернення на банківські рахунки органів Пенсійного фонду України коштів, не використаних для здійснення пенсійних виплат.

На обґрунтування позову Банк послався, зокрема, на те, що відповідач безпідставно застосував до нього фінансові санкції в період дії мораторію.

Запорізький окружний адміністративний суд постановою від 22 жовтня 2009 року позов задовольнив.

При цьому цей суд дійшов висновку про те, що оскільки позивач виконав свої зобов’язання щодо повернення сум пенсійних виплат на рахунок відповідача в період дії мораторію, то штраф не може бути застосований після закінчення строку дії мораторію.

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 22 вересня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 лютого 2011 року, рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову відмовив.

Залишаючи без змін рішення апеляційного суду, касаційний суд погодився з його висновками про те, що строк виконання зобов’язання щодо повернення суми пенсійної виплати, який порушив позивач, виник після введення мораторію, тому штраф за порушення строку повернення незарахованих сум обґрунтовано накладений відповідачем після закінчення дії мораторію. Таким чином, суд касаційної інстанції визнав, що управління ПФУ довело правомірність прийнятого ним рішення від 21 вересня 2009 року № 180.

Банк звернувся до Вищого адміністративного суду України із заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), в якій просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу на новий розгляд до цього суду.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 8 червня 2011 року допустив справу до провадження Верховного Суду України з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 85 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III "Про банки і банківську діяльність".

Перевіривши наведені у заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про їх необґрунтованість.

Як установив суд, постановою Правління Національного Банку України від 7 жовтня 2008 року № 308 (v0308500-08) в Банку введено мораторій на період із 7 жовтня 2008 року до 6 квітня 2009 року. У результаті проведеної 9 вересня 2009 року управлінням ПФУ перевірки своєчасності зарахування та правильності виплати пенсій Банком встановлено порушення останнім пункту 20 Порядку виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року № 1596 (1596-99-п) , та вимог статті 4 договору, укладеного між позивачем та відповідачем 15 січня 2009 року, внаслідок прострочення на один день повернення незарахованої на поточний рахунок одержувача суми пенсії. Зазначене порушення допущено у січні 2009 року. Оскаржуване рішення прийняте відповідачем 21 вересня 2009 року.

Відповідно до статті 85 Закону "Про банки і банківську діяльність" з метою створення сприятливих умов для відновлення фінансового стану банку, який відповідав би встановленим цим Законом (2121-14) та нормативно-правовими актами Національного банку України вимогам, Національний банк України має право введення мораторію на задоволення вимог кредиторів під час здійснення тимчасової адміністрації, але на строк не більше шести місяців. Мораторій на задоволення вимог кредиторів поширюється на зобов’язання, строки виконання яких настали до призначення тимчасової адміністрації. Протягом дії мораторію: 1) забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства України; 2) не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів). Мораторій не поширюється на обслуговування поточних операцій, здійснюваних тимчасовим адміністратором, на вимоги щодо виплати заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю та життю громадян, авторської винагороди, а також на задоволення вимог кредиторів, що виникли у зв’язку із зобов’язаннями банку під час здійснення тимчасової адміністрації банку. Після закінчення дії мораторію неустойка (штраф, пеня), а також суми завданих збитків, які банк був зобов’язаний сплатити кредиторам за грошовими зобов’язаннями та зобов’язаннями щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), можуть бути заявлені до сплати в розмірах, які існували на дату введення мораторію, якщо інше не передбачено цим Законом (2121-14) .

Аналіз змісту зазначеної норми права свідчить про те, що мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків та зборів (обов’язкових платежів), які виникли після введення мораторію, а отже, не припиняє і заходів, спрямованих на їх забезпечення.

Введення мораторію на задоволення вимог кредиторів під час здійснення тимчасової адміністрації не означає завершення підприємницької діяльності боржника. Він має право укладати договори і вчиняти інші правочини, у зв’язку із чим у нього можуть виникати зобов’язання, виконання яких забезпечується на загальних підставах.

З огляду на наведене можна дійти висновку про те, що згідно з чинним у момент виникнення спірних відносин законодавством, дія мораторію поширювалася лише на задоволення вимог із зобов’язань, що виникли до його введення. Що стосується зобов’язань, які виникли після введення мораторію, то за цими зобов’язаннями згідно із загальними правилами у разі їх порушення нараховується неустойка (штраф, пеня), застосовуються інші санкції.

Невиконання таких зобов’язань є правопорушенням. Отже, нарахування санкцій, застосування заходів забезпечення в разі невиконання зазначених зобов’язань та примусове стягнення на підставі виконавчих документів коштів на їх виконання і штрафних санкцій ґрунтуються на законі.

Частина четверта статті 85 Закону (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) прямо встановлювала, що мораторій не поширюється на обслуговування поточних операцій, здійснюваних тимчасовим адміністратором, на вимоги щодо виплати заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю та життю громадян, авторської винагороди, а також на задоволення вимог кредиторів, що виникли у зв’язку із зобов’язаннями банку під час здійснення тимчасової адміністрації банку.

Таким чином, оскільки порушення Банком пункту 20 Порядку мало місце у січні 2009 року, тобто після введення мораторію на задоволення вимог кредиторів під час здійснення тимчасової адміністрації, то управління ПФУ правомірно застосувало до Банку штраф за порушення поточних зобов’язань.

Отже, у справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України правильно застосував норми матеріального права.

Згідно з частиною першою статті 244 КАС Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України

У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" відмовити.

постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.