розглянувши у порядку письмового провадження за наявними матеріалами справу за позовом дочірнього підприємства "Пілснер Україна" (далі-Підприємство) до Сквирської міжрайонної державної податкової інспекції Київської області (далі-Інспекція) про скасування податкового повідомлення-рішення, за заявою Підприємства про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 2 грудня 2010 року,

У березні 2007 року Підприємство звернулося до суду з позовом, в якому просило визнати недійсним податкове повідомлення-рішення Інспекції від 15 січня 2007 року №0000012301/0, яким визначено податкове зобов’язання з податку на прибуток підприємств у сумі 46 832 грн (у тому числі 34 958 грн – основного платежу та 11 874 грн штрафних санкцій).

На обґрунтування позову Підприємство посилалося на те, що висновок Інспекції про порушення підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року №334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (далі– Закон №334/94-ВР (334/94-ВР) ) у зв’язку з включенням до складу валових витрат процентів за користування кредитними коштами, що використовувались у господарських операціях, за якими не отримано прибутку, є протиправним.

Судами встановлено, що Державною податковою інспекцією у Сквирському районі Київської області (правонаступником якої є Сквирська міжрайонна державна податкова інспекція Київської області) в період з 20 листопада 2006 року по 12 грудня 2006 року було проведено планову комплексну документальну перевірку фінансово-господарської діяльності з питань дотримання Підприємством вимог податкового та валютного законодавства за період з 1 січня 2005 року - 1 липня 2006 року, за результатами якої був складений акт перевірки від 26 грудня 2006 року № 342/231/36/25396329.

У ході цієї перевірки було виявлено, зокрема, факт включення Підприємством до валових витрат підприємства відсотків за користування кредитом, одержаним ним за договором від 22 серпня 2005 року №19/1417/2005 про надання кредитної лінії, укладеним з АКБ "Райффайзенбанк Україна".

Кошти, отримані Підприємством від АКБ "Райффайзенбанк Україна" за вищезазначеним договором із цільовим призначенням на поповнення обігових коштів, були перераховані нерезидентам на придбання товарів, у тому числі продуктів харчування, з метою їх подальшого продажу на території України й отримання прибутку, а відповідні відсотки за наданий кредит на підставі положень Закону №334/94-ВР (334/94-ВР) були зараховані Підприємством до валових витрат звітного періоду.

Однак контрагенти Підприємства не виконали свої зобов’язання та повернули передплачені кошти.

Інспекцією зроблено висновок про фактичне використання одержаних у кредит коштів не в межах господарської діяльності Підприємства та за результатами перевірки прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення.

Господарський суд Київської області постановою від 15 червня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2008 року, позов задовольнив.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що Підприємство правомірно включило до складу валових витрат підприємства витрати на оплату відсотків за користування кредитними коштами, тому посилання Інспекції на порушення Підприємством положень Закону №334/94-ВР (334/94-ВР) та непов’язаність операції отримання кредиту з господарською діяльністю є необґрунтованими та не відповідають даним бухгалтерського та податкового обліку Підприємства.

Вищий адміністративний суд України постановою від 2 грудня 2010 року рішення попередніх судів скасував, у задоволенні позову відмовив.

При цьому суд касаційної інстанції послався на те, що за змістом пункту 1.32 статті 1 та підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 Закону №334/94-ВР обов’язковою умовою віднесення витрат підприємства на сплату відсотків за користування кредитом до складу валових витрат є зв’язок цих витрат з господарською діяльністю платника. Необхідною ж умовою ведення господарської діяльності є здійснення господарських операцій (як прибуткових, так і збиткових), тобто дій або подій, які викликають зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, касаційний суд виходив із того, що в даному випадку відсутній факт вчинення господарських операцій Підприємством з використанням кредитних коштів, оскільки в зв’язку з розірванням укладених з нерезидентами договорів купівлі-продажу товару кредитні кошти були повернуті Підприємству та не відбулося жодних змін у майновому стані платника, що є визначальною ознакою господарської операції.

У заяві про перегляд постанови суду касаційної інстанції Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, Підприємство просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 2 грудня 2010 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Заява про перегляд оскаржуваної постанови Вищого адміністративного суду України підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданій до заяви Підприємства ухвалі цього ж суду від 13 липня 2006 року по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано підпункт 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 Закону №334/94-ВР.

Аналіз наведених судових рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що ним було неоднаково застосовано одні й ті ж самі норми матеріального права у подібних правовідносинах.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 13 липня 2006 року залишив без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені у справі за позовом ТОВ "Добродій" до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення.

У цій справі господарським судом м. Києва ухвалено рішення від 2 червня 2005 року про задоволення позову.

Суди при вирішенні спору дійшли висновку про правомірність віднесення товариством відсотків за користування банківськими кредитами до складу валових витрат виробництва та обігу з огляду на використання кредитів у власній господарській діяльності, що передбачено підпунктом 5.5.1. пункту 5.5 статті 5 Закону №334/94-ВР. При цьому суди посилалися на те, що укладання позивачем договорів купівлі-продажу (контрактів), навіть при їх наступному розірванні, свідчить про направленість діяльності на отримання доходу, яка визначає останню як господарську. Однак господарська операція, направлена на отримання доходу, не завжди може мати позитивний економічний ефект, що є нормальним процесом здійснення господарської діяльності.

Статтею 42 Господарського кодексу України визначено, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Зі змісту підпункту 1.32 статті 1 Закону №334/94-ВР вбачається, що господарська діяльність - це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Крім того, підпунктом 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 Закону №334/94-ВР передбачено, що до складу валових витрат відносяться будь-які витрати, пов’язані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов’язаннями (у тому числі за будь-якими кредитами, депозитами) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у зв’язку з веденням господарської діяльності платника податку.

У справі, яка розглядається, судами встановлено, що Підприємство при укладенні договору купівлі-продажу з нерезидентом мало на меті отримання прибутку і здійснювало свою діяльність у відповідності з визначеними цілями, однак його діяльність не дала очікуваного результату з незалежних від Підприємства причин, що спростовує висновки Інспекції про здійснення Підприємством негосподарської діяльності, тобто такої що не передбачає мети отримання прибутку. Збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності, як негосподарської. Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов’язана з господарською діяльністю Підприємства, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції.

Таким чином, Підприємство обгрунтовано включило до складу валових витрат суму відсотків за користування кредитними коштами. Такі дії відповідають приписам підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 Закону №334/94-ВР. Рішення судів першої та другої інстанцій є законними.

Водночас Вищий адміністративний суд України неправильно застосував (розтлумачив) норми матеріального права та безпідставно скасував судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій, вважаючи, що Підприємство протиправно включило кошти до складу валових витрат підприємства на оплату відсотків за користування кредитними коштами, оскільки із розірванням укладених з нерезидентами договорів купівлі-продажу товару та поверненням коштів Підприємству, не відбулись будь-які зміни у його майновому стані, а тому й відсутній факт здійснення господарської операції. Внаслідок чого, судом невірно зроблено висновок, що Підприємству правомірно було донараховано податкове зобов’язання з податку на прибуток підприємства за оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням.

Ураховуючи наведене, рішення касаційного суду підлягає скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до цього ж суду.

Керуючись статями 241– 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України

Заяву дочірнього підприємства "Пілснер Україна" задовольнити.

Постанову Вищого адміністративного суду України (rs12753639) від 2 грудня 2010 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.