Верховний Суд України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,

суддів: Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С., Вус С.М., Глоса Л.Ф., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Гусака М.Б., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Заголдного В.В., Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Коротких О.А., Косарєва В.І., Кривенди О.В., Луспеника Д.Д., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Патрюка М.В., Пивовара В.Ф., Пилипчука П.П., Потильчака О.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Редьки А.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Скотаря А.М., Таран Т.С., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., Шицького І.Б., ?

розглянувши в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами справу за позовом Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі ? відділення Фонду) до виробничого кооперативу "Переможець" (далі – Кооператив) про стягнення адміністративно-господарських санкцій,

У липні 2007 року відділення Фонду звернулося в суд із позовом до Кооперативу, в якому просило стягнути з відповідача суму у розмірі 15 803 грн 86 коп., де 15 352 грн 08 коп. адміністративно-господарські санкції за нестворені три робочі місця для працевлаштування інвалідів у 2006 році та 451 грн 78 коп. пені.

Позивач зазначив, що відповідно до звіту за 2006 рік про зайнятість та працевлаштування інвалідів, середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу підприємства у 2006 році становила 121 особу, отже відповідач у 2006 році повинен був створити п’ять робочих місць для працевлаштування інвалідів. Згідно з даними, наданими відповідачем у звіті про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2006 рік (форма № 10-ПІ), середньооблікова чисельність інвалідів – штатних працівників на підприємстві – становила вісім осіб у різний період.

Господарський суд Запорізької області постановою від 15 серпня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2009 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 9 вересня 2010 року, в задоволенні позову відмовив.

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходили із того, що протягом спірного періоду у відповідача працювало вісім інвалідів у різний період. Кооператив створив для них робочі місця та проінформував місцеві органи влади про наявність таких місць. Докази безпідставної відмови інвалідам, які самостійно зверталися до відповідача з метою працевлаштування, а також ненаправлення органом місцевого самоврядування осіб, що мають інвалідність, для працевлаштування відсутні.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, позивач просить скасувати усі прийняті у справі рішення та задовольнити позовні вимоги.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення.

За змістом статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі – Закон № 875-ХІІ (875-12) ) для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Частиною першою статті 20 Закону № 875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Разом із тим, відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

У зв’язку з тим, що відповідач здійснив всі залежні від нього заходи щодо утворення робочих мість для працевлаштування інвалідів, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження Кооперативу інвалідів, які бажають працевлаштуватись.

Згідно зі статтею 18 Закону № 875-ХІІ (у редакції до 18 березня 2006 року) працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів. Законом України від 23 лютого 2006 року № 3483-IV "Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації інвалідами права на трудову зайнятість" (3483-15) зазначену статтю було викладено в іншій редакції, а Закон № 875-ХІІ (875-12) доповнено статтею 18-1, за змістом якої пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.

Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов’язковим платежем), обов’язкова сплата яких передбачена Конституцією України (254к/96-ВР) та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII "Про систему оподаткування" (1251-12) , а є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв’язку зі скоєнням правопорушення.

Ураховуючи наведене, висновок судів про безпідставність вимог позивача є правильним, а заява про перегляд судових рішень не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 241, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України

У задоволенні заяви Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів відмовити.

постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.