Верховний Суд України у складі:

розглянувши у порядку письмового провадження за наявними матеріалами справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Європа-вікно" (далі – ТОВ) до Калуської об'єднаної державної податкової інспекції Івано-Франківської області (далі – ОДПІ) про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення,

У серпні 2007 року ТОВ звернулося до суду з позовом, в якому просило визнати недійсним податкове повідомлення-рішення ОДПІ від 16 серпня 2007 року № 0002382301/0, яким йому визначено 21 628 грн 85 коп. податкового зобов'язання зі сплати земельного податку (у тому числі 13 965 грн 90 коп. – основного платежу та 7662 грн 95 коп. – штрафних (фінансових) санкцій) за земельні ділянки, розташовані під придбаними позивачем об'єктами нерухомості.

На обґрунтування позову ТОВ посилалося на безпідставність дій ОДПІ, оскільки у період (серпень-грудень 2004 року, 2005, 2006 та перший квартал 2007 року), за який йому визначено податкове зобов'язання з цього податку та застосовано штрафні (фінансові) санкції воно, у розумінні статей 125, 126 Земельного кодексу України, не було ні власником, ні користувачем, ні орендарем земельної ділянки.

Господарський суд Івано-Франківської області постановою від 30 жовтня 2007 року позов задовольнив.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки у ТОВ відсутні правовстановлюючі документи на земельну ділянку, на якій розміщені придбані ним приміщення, то, у розумінні статті 125 Земельного кодексу України (далі – ЗК), воно не є ні власником, ні орендарем цієї земельної ділянки, а тому ОДПІ безпідставно винесено спірне податкове повідомлення-рішення.

Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 15 липня 2008 року рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову відмовив.

При цьому апеляційний суд послався на те, що за змістом статті 120 ЗК та статті 377 Цивільного кодексу України, придбавши за вказаними вище договорами нежитлові приміщення, позивач набув право власності на земельні ділянки, на яких вони розташовані, а тому зобов'язаний сплачувати земельний податок.

Ухвалою від 22 липня 2010 року Вищий адміністративний суд України скасував рішення апеляційного суду та залишив в силі рішення суду першої інстанції.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції, касаційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відсутність у позивача документів, які посвідчують право на земельну ділянку, виключає можливість нарахування ОДПІ оспорюваної суми податкового зобов'язання.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, ОДПІ просить скасувати ухвалу касаційного суду та залишити в силі постанову апеляційного суду.

На обґрунтування зазначеного заявник додав ухвалу Вищого адміністративного суду України від 17 жовтня 2010 року, в якій, на його думку, по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано статтю 120 ЗК та статті 5, 15 Закону України від 3 липня 1992 року № 2535-XII "Про плату за землю" (далі – Закон № 2535-XII (2535-12) ), та зі змісту яких вбачається, що обов'язок сплачувати земельний податок виникає з дня фактичного правомірного користування земельною ділянкою, оскільки закон не передбачає звільнення від сплати цього податку землекористувачів у разі відсутності документів, що підтверджують право користування.

Виконуючи покладені на Верховний Суд України завдання, у контексті розглядуваних правовідносин, суд виходить із того, що аналіз зазначених норм права дає підстави вважати, що з моменту набуття права власності на жилий будинок (будівлю або споруду) у набувача виникає право (власності чи користування) на земельну ділянку, на якій знаходиться цей об'єкт, а з ним – і обов'язок сплачувати земельний податок чи орендну плату.

Судами встановлено, що на підставі договорів купівлі-продажу від 26 серпня 2004 року, 18 травня та 8 липня 2006 року ТОВ придбало нежитлові приміщення, однак право власності чи право користування земельною ділянкою, на якій розміщені ці приміщення, на час виникнення спірних відносин оформлено не було.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону № 2535-XII використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. '...'

У статті 5 цього Закону визначено, зокрема, що об'єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, суб'єктом – власник земельної ділянки і землекористувач, у тому числі орендар.

За змістом статті 15 вказаного Закону обов'язок сплачувати за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.

У частинах 1, 2 статті 125 ЗК (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) встановлено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Статтею 126 цього Кодексу (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) передбачено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Питання переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюється статтями 120 ЗК та 377 Цивільного кодексу України (435-15) .

Нинішня редакція цих норм чітко встановлює, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.

Водночас стаття 120 ЗК і в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, не давала підстав для іншого розуміння її змісту.

Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, касаційний суд виходив із того, що право власності чи право користування земельною ділянкою виникає лише після державної реєстрації документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, а також державної реєстрації договору оренди.

Цей висновок є наслідком порушення правил застосування норм права : перевагу було надано положенням Закону № 2535-XII (2535-12) та ЗК (статті 125, 126), які регулюють випадки набуття права власності чи права користування на земельну ділянку, як окремий об'єкт та які щодо спірних відносин є загальними. У той же час перевагу мають спеціальні норми, що регулюють випадки набуття права власності на землю чи права користування нею внаслідок придбання споруди, розміщеної на земельній ділянці, за наведених обставин, – стаття 120 ЗК та стаття 377 Цивільного кодексу України .

Отже, у справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України неправильно застосував норми матеріального права.

З урахуванням наведеного ухвала касаційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до цього суду.

Керуючись статтями 241–244 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , Верховний Суд України

Заяву Калуської об'єднаної державної податкової інспекції Івано-Франківської області задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 22 липня 2010 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.